Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Україна — Аграрна Наддержава

Присвячую: корові Зірці, соняхам, бурякам, картоплі,
національній ментальності та економічній стратегії,
а також  пісні «Отєц мой бил пріродний пахарь…»


З цим треба рахуватися. Юлія Тимошенко от рахується. Може тому вона завтра може стати президентом нашої держави. Про це мало говорять, але радянський індустріальний ривок створив небачений досі синтез лопати та надлюдини. Представляємо вам — Україна Аграрна.

Силосна гігантоманія та дещо про походження термінів

Два роки тому — 24 січня 2016 — посол США в Україні Джеффрі Пайєтт посміхався та вітав український уряд. Уряд заслужив похвалу — тільки-но відбулося підписання угоди з «Cargill». З цією компанією, яка є найбільшим у світі продавцем зерна, було домовлено про будівництво зернового терміналу в порту «Южний».

«Южний» — найбільш глибоководний в Україні незамерзаючий порт знаходиться в 30 кілометрах від Одеси, в Малому Аджаликському лимані. В нього можуть з легкістю проходити будь-які вантажні кораблі. Ці великі кораблі вантажитимуть зерном, яке зберігатиметься у силосних вежах (ти вже може й не знаєш що це таке, любий читач?) зернового терміналу.

Сьогодні це будівництво завершено — на 12 грудня було встановлено одну з найбільш сучасних моделей силосних веж від компанії «GSI». В кожному поміщатиметься по 15 тисяч тонн зернових. Я — гуманітарій, множу на калькуляторі: 14 силосних веж на 15 тисяч тонн, виходить 210 тисяч тонн зернових, це приблизно 8 500 вантажівок із зерном або 3 000 залізничних вагонів. Тобто це та кількість, яка може зберігатися. Наразі за оцінками експертів він здатен перевалювати до одного мільйона тонн зерна в місяць. Через кілька років ця кількість збільшиться вп’ятеро. А, й до речі, для тих, хто пам’ятає, що Україна ще й продає метал — на будівництво цих силосних веж пішло 2 140 тонн металу.

Пізніше, через два роки після виступу американського посла, до «Южного» підводитимуть окрему лінію електропередач довжиною 18 кілометрів. А ще залізницю та водопостачання.

Джеффрі Пайєтт хвалив уряд. Американці вважають себе нащадками римлян і люблять гігантоманські проекти. У цьому ж виступі вперше пролунало формулювання, яке одразу всі сприйняли близько до серця. Українську державу пан Пайєтт назвав… «аграрною наддержавою». Хтось сприйняв це серйозно, хтось обстібав і стібе досі, хтось вирішив стати в опозиції аграризації. Але про це пізніше. Давайте поговоримо про аграрність.

Чи хочете ви тотального сільгоспвиробництва?

Давайте без жартів. Ми навіть приведемо офіційне визначення доктора політології Миколи Головатого:

«Аграрна держава — тип суспільного ладу, господарською галуззю якого (згідно з часткою суспільного продукту, що належить сільському господарству, або часткою населення, яке зайняте в сільськогосподарському виробництві) є агропромисловий сектор, на відміну від суспільства індустріального, зорієнтованого на створення великого і потужного машинного виробництва в усіх галузях виробництва, але насамперед у промисловості».

В цьому сенсі Україна — це постіндустріальна держава, що всі ці ваші аграрні й індустріальні етапи вже пройшла. Орних земель в Україні понад 32 мільйони гектарів. Сільське господарство наразі займає майже п’яту частину в структурі економіки, в ньому зайнято близько 3 мільйонів людей. Це майже 19% економічно активного (його приблизно 16,5 мільйонів) та 7% всього населення (його приблизно 42 мільйони) — нормально так, до речі. Тож в цілому все ніби просто, але є одне «але».

Ця п’ята частина економіки (18%, якщо точніше) при нинішніх темпах зростання та підтримки держави скоро може стати твердою чвертю економіки (25% за прогнозами уряду держави). Більше того, ці аграрії дають 40% всієї валютної виручки, тобто продукція селянського господарства — це 40% з усіх українських товарів, що споживають за кордоном.

У державах Північної Америки та Європи сільське господарство займає від 2% до 6% економічно активного населення. В Україні більше в рази. Навіть з урахуванням того, що три мільйони — це тільки офіційно зайняті, ніхто не враховує реальні цифри: тих, хто «лівачать», «забувають про податки» й отримують зарплати в конвертах.

Воно до речі й логічно: попит на так звану «органічно-чисту» продукцію в світі щорічно зростає на 8-12%. Справа в тому, що для вирощування органічно-чистої продукції необхідно кілька речей. По-перше, необхідно, аби аграрне виробництво розвивалося екстенсивно, а не інтенсивно. Якщо хто не зна: екстенсивно — це коли тобі треба вдвічі збільшити кількість вирощеної картоплі, то ти просто засаджуєш картоплею вдвічі більше землі; а інтенсивно — це коли у тій же ситуації ти купляєш добрива, хімікати та нову техніку.

Безумовно, користь від «органічно-чистої» картоплі доволі умовна. Малоймовірно, що в ваш організм потрапить якісь залишки неорганічних добрив чи засобів захисту рослин. Тим не менш — це тренд. В Україні виробництво органічно-чистого виросло за останній рік на 90%, а у світі на 4%. Це при такому-то шаленому попиті (спробуй ти десь в світі знайти стільки землі, яка нікому-то не потрібна, для нового підприємства).

Таке зростання у нас зумовлено ростом виробництва органічних ягід — дуже ходового товару, до речі (це поки хтось там їздить в Польщу на полуницю). В цій ніші не буде ані конкурентів, ані проблем з квотами — все зручно та ефективно.

У мене мозолі – який захват!

Треба розуміти, що «аграрність» — це не тільки цифра в економічній статистиці. Це зв’язок усього суспільства з традиційним сільським аграрним укладом. А от з цього приводу є кілька важливих моментів.

Є дуже гарне прислів’я: «Будеш робить на землі — будеш мати мозолі». Якщо ви хоч раз самі працювали коло городини, то знаєте, що мозолі таки потроху з’являються, з незвички — кров’яні. Не ідеалізуйте цю працю ніколи. Проте у нас тих, хто має ці «земляні мозолі» доволі багато. Станом на 2018 рік у сільській місцевості проживало приблизно 31% всього населення держави. У нас є області, де більшість, або майже половина населення — селяни:

  1. Закарпатська (65,2%);
  2. Івано-Франківська (56,9%);
  3. Рівненська (52,6 %);
  4. Чернівецька (57,7%);
  5. Вінницька (50%);
  6. Волинська (48,2%).

Ще 13,2 % населення держави проживає в СМТ — селищах міського типу. Це такі населені пункти, яких як окремої адміністративної одиниці немає в українській Конституції, але вони були в радянській, тож це позначення досі використовують в офіційній документації Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, України та Узбекистану. Їх визначено як населені пункти, що «стоять при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах з виробництва та переробки сільськогосподарської продукції, а також населені пункти, на території яких містяться вищі та середні спеціальні навчальні заклади, науково-дослідні установи, санаторії та інші стаціонарні лікувальні та оздоровчі заклади, які мають державний житловий фонд, з кількістю населення понад 2 тисячі осіб, з яких не менш як дві третини становлять робітники, службовці та члени їх сімей». Більшість жителів таких поселень – це жителі околичних сіл, які, працюючи на великому підприємстві, все одно продовжували жити звичним життям, ростити тварин і городину, говорити звичною мовою, битися з мешканцями сусідніх сіл і одружуватися на жителях тих же сіл.

Важливо розуміти, що більшість українських сіл також живуть у режимі СМТ — тобто паралельно працюють в сусідньому місті чи СМТ на великому підприємстві та живуть у селі.

Тобто загалом, це приблизно 43,2% жителів, які живуть в селах, чи майже в селах. Станом на 2015 рік для Великобританії — це біля 17,2%, для Франції — 20,5% , для Чехії — 27%.

Ще є одна смішна деталь — містом в Україні фактично вважається населений пункт, де є не менше 10 тисяч жителів. Але чомусь так сталося, що в місті Берестечку, Волинської області — 1715 жителів, а в місті Угнів на Львівщині — 1007.  Як думаєте, наскільки міський спосіб життя ведуть люди в таких от «містах»?

Історична довідка каже, що ти силян

Урбанізація — процес переселення селян в міста — в Україні почалася після 1861 року, тобто після скасування кріпацтва. Треба розуміти, що у тій же Європі він почався приблизно двома століттями раніше, а то й ще до цього.

Рівень урбанізації на 1897 рік на території Українських губерній становив:

  1. Волинська губернія — 7,8%;
  2. Катеринославська губернія — 11,4%;
  3. Київська губернія — 12,9%;
  4. Курська губернія — 9,3%;
  5. Подільська губернія — 7,4%;
  6. Полтавська губернія — 9,9%;
  7. Таврійська губернія — 20,0%;
  8. Харківська губернія — 14,7%;
  9. Херсонська губернія — 28,9%;
  10.  Чернігівська губернія — 9,1%.

На Західній Україні міське населення становило десь близько 15%. При цьому в найбільших містах краю живе менше 10% населення.

Тож не дивно, що в проекті «Великі українці» (був такий, там в телеефірі показували документалки про всіх визначних українців) в першій десятці виявилися восьмеро персоналій, народжених у селі. У другій: вісім з половинкою (перша половинка — Віталій Кличко — народився в селі, у сім’ї селянина, друга половинка — Володимир Кличко — народився вже в місті). По одній людині з цього списку – син і батько, обидва Рюриковичі, Володимир і Ярослав — народилися і вмерли ще до того, як з’явилося чітке розділення на міста і села. З дев’яноста інших тільки дев’ятеро з половиною — містяни, при цьому більшість народилася в селянських родинах. Невідомого солдата (був і такий «учасник») можна сміливо внести в список селян. За переписом 1939 року їх було 63,8% населення.

Кількість міських жителів перевищила кількість сільських тільки в 1965 році. Аж на 0,5%. Це покоління, яке фактично є батьками нинішніх міленіалів. Умовно кажучи, український міленіал з високою імовірністю має хоча б одного з батьків, хто народився та прожив значну частину життя в селі, а серед його родичів по лінії батька й матері таких — більше половина. Треба також розуміти, що більшість жителів міст західної та північно-західної України — поляки — з міст були інтенсивно витурені разом з нащадками, тож серед західників шанс того, що їх батьки були селянами наближається до 60%, а того, що їх дідусі й бабусі були селянами — майже 90%.

А взагалі, саме поняття «місто» в Європі пов’язане з появою Магдебурзького права, що надавало розширені повноваження жителям конкретного населеного пункту. Вони звільнялися від феодалів, мали можливість самі обирати своє керівництво. У Європі його вперше отримало ряд міст у кінці XII століття. В Україні дещо пізніше — в середині XV століття.

Щоправда, приблизно через 300 років Магдебурзьке право було зняте на всій підройсійській Україні. Єдиним виключенням був Київ, який на певний час його отримав. «На певний час» — це з 1802 по 1835.

Відтак, фактично, міст в Україні в класичному сенсі не було значний етап історії. А на початок інтенсивної урбанізації в них вже майже не було тих, хто хоч трохи міг згадати та перенести в культурне поле досвід Магдебурзького права. Після урбанізації їх жителі  були (в більшості) вчорашні селяни, що мали купу можливостей зберегти аграрну психологію та перенести її в місто, адже процес урбанізації проходив не поступово, а майже одномоментно, при цьому міста моментально заповнювалися вихідцями із сіл і процес «перетравлення» новоприбулих селян не відбувався. Максимум змін в психології «нового містянина» — перехід на російську мову.

Треба також розуміти, що серйозних причин розставатися з аграрним походженням в українців до середини 70-х років не було, адже селянин в державі союзу «робітництва та селянства» вважався одним з двох «основних» класів, про який знімали фільми та писали безліч (зачасту низькопробної) літератури.

Чим тоді місто в Україні відрізняється від села? Вважається, що наявністю землі, яку оброблюють та специфікою соціального забезпечення.

Але треба розуміти дві важливі деталі:

  1. Соціальне забезпечення в Україні геть погане абсолютно усюди;
  2. Землю в Україні мають ВСІ! І містяни теж, але про це в наступному пункті.

Так що, коли хтось каже, що «це не город, це мля село задрипане» — він в чомусь навіть правий. Українські міста не відповідають ще як мінімум двом критеріям «міськості». Зокрема у нас немає нормального транспортного зв’язку між різними частинами міста, а також наявний доволі високий рівень домінування забудованого ландшафту над незабудованим (пустир — класична частина нашого міського простору). Не треба й згадувати про те, що в цілих районах одноповерхова «селянська» забудова переважає над одноповерховою, а також про те, що містяни все одно займаються тим чи іншим господарством, активно насаджуючи плодові дерева, квіти, та чагарники на ділянках біля багатоквартирних будинків. Не забувайте, що в багатьох районах міст в Україні досі є присадибні ділянки. О, до речі про них.

Землю – селянам! І містянам. І всім взагалі.

Почнемо з того, що чисто технічно кожен українець має землю — 2,28 гектара. Це, аби ви розуміли, трохи більше аніж два футбольних поля. Це майже пряма цитата. От Земельний кодекс України. Стаття 121: «Норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам»:

1. Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) …

б) для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах – не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара».

Тобто зв’язок з землею в нашій країні, як мінімум за законодавством, мають всі. Справа в тому, що за законом вся земля в державі належить народові України. А значить поки цей пункт не змінено ми всі (і кожен з нас) має землю. І земля має нас. І в прямому і в переносному сенсі.

Щоправда питання не тільки в законі. Фактично понад 70% з усіх знаходяться у приватній власності. Є така штука, зветься пай. Це шматок поля, які роздавали працівникам колгоспів.  За даними Держкадастру середній пай — це приблизно 3,6 гектарів землі. Паївщиків в Україні – приблизно 6,9 мільйонів людей. Це тільки ті люди, на яких цей пай зареєстрований. Фактично з нього отримує дохід уся родина, домогосподарство –  середній розмір домогосподарства по країні становив 2,58 осіб. Не будемо рахувати інших родичів, але треба розуміти, що наразі близько 17 мільйонів людей мають прямий стосунок до землі, при цьому до землі – це не в сенсі «присадибна ділянка», а в сенсі значна ділянка поля.

78% власників паїв здають свою землю в оренду. Тобто вони отримують за них певним чином – іноді грошима ( мінімум – 50 доларів на рік, або еквівалентна кількість зерном для худоби (ціна зерна – це десь 6570 гривень за тону).

Загалом ситуація ж виглядає наступним чином: у веденні сільськогосподарських підприємств (великих бізнесменів) знаходиться 39,1% усіх угідь. Фермери мають всього 10,4% всіх аграрних земель, у власності населення — 38,2%. При цьому у державній власності знаходилося 24,1% сільськогосподарських угідь, в приватній — 74,8%, комунальної — 1,06%, колективної — 0,04%.

Тобто треба розуміти, що фермерів, як професіоналів, доволі небагато. Відтак майже всі, хто користується землею ведуть там власне господарство додатково до основних заробітків. Доходи від присадибного господарства, згідно статистики за перше півріччя 2018 року, низькі – приблизно 6,4%. Хоча б з цього можна зробити висновок, що зазвичай подібне господарство неефективне, і, відповідно, ведеться без застосування передових технологій у сільському господарстві.

А якщо конкретніше…

Все доволі просто. Україна – держава з високими перспективами в аграрній галузі. І очевидно, що в ситуації поступового занепаду індустріальних можливостей країни, ми все далі й далі заглиблюватимемося в нетрі сільськогосподарського раю. Для цього ми маємо всі можливості, і саме цього від нас чекають у світі (авжеж, це не означає, що ми маємо весь світ слухати, ми взагалі можемо робити те, що забажаємо). Очевидно, що наразі ми орієнтовані на експорт сировини, через що втрачаємо величезні кошти, адже перероблена сировина коштує значно дорожче, та після цього нам же цю сировину можуть продати. Але це має змінюватися.

Більш важливим аспектом є те, що майже український народ зберіг надзвичайно сильний зв’язок з аграрним способом життя. При цьому, в класичному сенсі цього слова, ми говоримо не про надсучасні технології в сфері сільгоспіндустрії. Значна кількість українців досі живе, мала досвід життя, або принаймні нерідко є свідком існування в умовах малоефективного, екстенсивного, зав’язаного на примхах природи сільського господарства. Попри те, що це господарство банально невигідно тримати, попри те, що подібна робота потребує безліч сил — українці досі від неї не відмовилися.

Найпростіші причини цього феномену:

  • постійне повернення до землі, як до єдиного способу стабільного виживання. В Україні немає покоління, якому б не довелося пережити серйозних економічних катаклізмів. Оскільки зв’язок з землею не рветься, то земля стає найпростішим виходом, коли наступає колапс. При цьому не треба серйозно змінюватися чи приймати будь-яку складну стратегію виживання. Без їжі не залишишся поки аграрна милиця знаходиться під боком. Саме тому масово рвалися на городи у Радянському союзі, де деяких продуктів просто було не дістати, саме тому повернулися у бідні дев’яності на городи робітники підприємств, на яких не платили, тому досі стільки часу витрачають на городах наші батьки, привозячи дітям в міста м’яса чи картоплі.
  • сільські корені українського народу, який доволі недавно отримав можливість існувати в іншій культурній парадигмі — в місті. При цьому, через те, що більшість людей приїздило в міста хвилями (одразу безліч), то не місто нав’язало щось селу, а село нав’язало свої умови місту.
  • культурна парадигма, що напряму пов’язує наш народ з аграрною селянською культурою. Українська культура вже склалася, і основні її титани існували в час, коли міський спосіб існування українцям не був притаманний.

Як це впливає на нас?

Про те, наскільки ми з вами селюки, можна розказувати годинами. Я приведу лише кілька фактів:

  • Тренд цього року — «агрорейдерство». За це трохи не сів одіозний Олег Ширяєв, в бійках за врожаї беруть участь сотні людей, а МВС створило окремий «Антирейдерський штаб» — настільки все серйозно.
  • Питання землі настільки у всіх на слуху, що Верховна Рада зайвий раз зібралася, щоб продовжити мораторій — це при тому, що він і так продовжиться, поки не приймуть новий закон. Але депутати таки зібралися — і не вперше! А до цього його дію так продовжували вже близько 10 разів. За цей час не менше мільйона власників земельних паїв вже встигли відійти в кращий світ.
  • Як мінімум два кандидати, які найбільше орієнтуються на думку натовпу – Олег Ляшко та Юлія Тимошенко — говорять про ринок землі у кожній фразі. Це от в «постіндустріальній країні».
  • Якщо уважно подивитеся на балкон своєї квартири, то побачите, що він повністю заставлений старими речами, банками з консервацією та різним мотлохом. Балкони в старих будівлях тримаються на двох арматуринах, що впаяні в бетонну основу – очевидно що вони не передбачають зберігання речей, і створені для того, аби насолоджуватися на них свіжим повітрям, або сушити одяг. Але проектувальники не врахували одного: в своїх нових будинках новоявлені містяни в 60-х — 70-х роках не знайшли сіней, які були в їх сільських хатах. А от веранд чи балконів в Українській хаті не було ніколи.
  • Звичка «сидіти на кортах» — очевидний наслідок аграрного способу життя. Існування в природних умовах передбачає один нюанс: не можна сідати на холодні та мокрі поверхні. Тож присісти перепочити доводилося «на корти». При цьому не відривати п’яти необхідно як мінімум задля того, аби не стомлюватися і не заминати взуття.
  • Майже всі ви хоч раз ходили в туалет на вулиці. В місті це неприпустимо. Але ж ми живемо не в містах, так?
  • За 2017 рік ми купили 306 тисяч тонн хліба, не рахуючи кондитерських виробів. Це майже втричі більше аніж круп (139 тисяч тонн), і десь в два з половиною рази більше, аніж м’яса (145 тисяч тон). Треба розуміти, що овочів (в тому числі нашої улюбленої картоплі) ми купили приблизно стільки ж, скільки й хліба. Саме хлібні калорії колись становили до 70% селянського раціону. Звички їсти усе з хлібом немає в жодній іншій не аграрній країні. На це колись (щоправда говорячи про Росію) жалівся Едуард Лімонов.
  • Згідно опитування «Фонда демократичних ініціатив», найбільше українців вирішують питання порушення власних прав, звертаючись до родичів (це 21,7 за 2018 рік, і 29 за 2016 рік). Нормальне звичаєве право, нічого зайвого.
  • Якщо ви вважаєте одяг значної кількості знайомих несмаком — не спішіть називати цих людей жлобами. Просто звичка одягатися у надто яскраве властива українцям з давніх-давен (про це є в двох частинах «Жіноче і Чоловіче тіло в українській традиційній культурі» Ірини Ігнатенко) — і нічого страшного в тих паєточках і бісері з біжутерією нема. Уггі найбільше схожі на чоботи, плащовий жилет — залишки корсеток і чоловічих жилеток, що їх віками носили українці. Подивіться колись на свого сусіда з Коростеня та на портретик етнічного українця початку 20 століття. Порівняйте.

Пара слів наприкінці

У 2013 році Антін Мухарський упорядкував свою «Жлобологію» — збірник есе, що пов’язані з розумінням поняття «жлобство», «рагулізм». В ньому взяла участь значна частка видатних українських митців.

Перераховуючи ознаки жлоба, спосіб одягатися, звички — вони зачіпають значну кількість рис властивих взагалі українському селянству. Українське селянство, в тій чи іншій мірі — це більшість українців. «Городських» тут не так і багато. З ними не склалося.

Питання в тому як себе ставити. Якщо пана Мухарського спитати: «чим ви особливі, українці?» — то що він відповість? Покаже згорточки полотна з вилинялими нитками? Ні, ми культурна нація і так далі. Але просто мають бути й загальнонародні звичаї. Не все ж Бортнянських показувати. А з такого, з загальнонаціонального — це спортивні костюми, це «корти», це звичка їсти сємкі, це специфічний спосіб життя та ціннісні орієнтири. І передусім — це ставлення до землі.

Але про те, які риси ми принесли з того минулого «аграрного життя», треба писати окрему статтю. Просто поки що зрозумійте, в якій країні ми живемо. І примиріться з нею.


Для оформлення статті використано роботи:
Художник Якуб Розальскі
Фотограф Давід Дубницький

 

Активіст руху «Традиція і Порядок»

  •  
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Лонгрід, Нація, фото широко