Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ: МОНАША ЕКОНОМІКА

Поки телевізори та інтернети заповнюють голови українців «томосіаною» (що, безперечно, дуже добре) я розповім вам про те, якою Церкву нам усім хотілося б спостерігати у аспекті економічному.

В одному з ефірів Всесвітньо-Броварського телебачення Корчинський поставив дуже доречне запитання: «Чому попи мають жити з Церкви?». Якщо раніше приходську «зарплату» священики отримували заслужено, адже виконували великий об’єм адміністративної роботи як то: реєстрація народження, смерті чи сімейного стану, інколи виконували функції судей тощо, то зі зростанням грамотності населення та остаточним відокремленням Церкви від держави, необхідність подібного роду праці нівелювалася. Крім того, Апостол Павло, наприклад, заробляв на життя плетінням з лози, встигаючи при цьому активно проповідувати та організовувати перші еклезії.

Далі Дмитро Олександрович звертається до прикладу церковних братств ХV-XVI століть, котрі контролювали фінансові справи приходів, що було свого часу дуже ефективною практикою. Проте наведений приклад є дещо негативним, себто братства як відповідь на недосконалість служителів Церкви (хоча учасники братств, як і всі християни, а перш за все ми з вами, є служителями Церкви). Я ж не є прихильником негативного методу, тому що таким чином ми залишаємося завжди на крок позаду зла — ефективніше купити нову сантехніку, ніж постійно латати стару та несправну.

Прикладом саме позитивним є підхід очільника УГКЦ митрополита Андрея Шептицького. Про що ми і поговоримо.

Роман (мирське ім’я майбутнього митрополита) Шептицький походив із графського роду, а тому, очевидно, був чоловіком заможним. Проте у 1888 році він склав перші чернечі обіти і прийняв ім’я Андрей. У 1892 році Шептицький же склав вічні обіти та був висвячений у сан священика. Переповідати біографію я не збираюся, зазначаю даний факт лише для того, щоб читачі зрозуміли, що починаючи з 1892 року Андрей Шептицький абсолютно відрікся від індивідуального багатства та будь-яких вигод для себе. Причому назавжди, що від слова «вічність». Зважаючи на «непоганий» для свого часу бекґраунд, подальший пастирський та підприємницький поступ Шептицького викликає щире захоплення.

СПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА

«Доктрини Христа впроваджує в життє Єго Церков. Через довгі століття працює над знесеннєм неволі, пропагує поняттє справедливости, рівности людей перед Божим і людським правом, поняттє правдивого поступу. І де лиш пресвята наука Христа впроваджена в життє, там в слід за нею іде мир і щастє, а кілько разів люди від сеї науки відступають, тілько разів мотаються відносини; настає война, ненависть».

Найважливішою, я б навіть сказав, фундаментальною працею Митрополита стало його пастирське послання до духовенства  «О квестії соціальній», уривок із якого зацитовано вище. Саме слово «квестія» з латини перекладається приблизно як «проблема», тобто маємо справу зі спробою тоді вже предстоятеля УГКЦ звернути увагу на причини та запропонувати способи вирішення нагальних соціальних питань. Що ж це були за питання?

Дата появи «О квестії соціальній» — 1902 рік. Можна було б припустити, що це є таким собі адаптованим для підавстрійських українців тлумаченням енцикліки «Rerum Novarum» Папи Лева ХІІІ, у якій тодішній понтифік звертається до єпископів Католицької Церкви з закликом підтримати робочий клас. Папа Лев ХІІІ чудово усвідомлював, яку загрозу несуть комуністична і соціалістична ідеології та пробував «підібрати ключ» до умів тих, кого тоді називали «пролетаріатом». Він засуджує соціалізм, при тому закликає робітників створювати профспілки без соціалістів та змагатися за свої права. Побутує судження, що ця енцикліка стала чимось вроді «програмного тексту» для християнських демократів, проте це вже зовсім інша історія.

Так от, вважати  «О квестії соціальній» тлумаченням звернення Папи Римського помилково, не зважаючи на змістовні подібності. Лев ХІІІ реагує на виклики часу та швидше застерігає від модних тоді людиножерських ідеологій. Шептицький же декларує довгострокову програму дій із поліпшення соціального становища вірян (та й невіруючих в принципі теж). Одначе критика соціалізму в творі також присутня, але є і розуміння того, що серйозної небезпеки ця ідеологія для українців не становить:

«Хотяй руський народ є народом щиро християнським і хотяй ревне духовенство стоїть на сторожі правд віри і народного добра, акція соціялістів, шкідлива для віри, шкідлива для народу, мало у нас знаходить реакції. Не досить розріжняємо між християнською акцією демократичною а працею соціялістів.Наші соціалісти, хотяй признаються до солідарности з партіями соціял-демократичними Європи, не сміють, однак, перед вірним нашим народом поставити справи так ясно, як її ставляють соціалістичні партії в інших краях.»

Коли у Європі Церква здебільшого займалася протистоянням із соціалістами, то Шептицький займається опікою та навчанням українців, себто реалізує позитивну програму, внаслідок чого соціалізм, як вчення елементарно не знаходить ґрунту у головах українців:

«Кождій верстві суспільній — богатшим і убожшим — належиться від нас поміч і підпора до осягнення справедливих жадань; убожшим, однак, зі взгляду на трудніше їх положеннє і на більшу їх потребу, належиться від нас особливша опіка і поміч.

Мусимо працювати над поліпшеннєм їх долі, над поправою їх матеріального добробиту, і то всіми можливими способами. Мусимо старатися підносити вартість їх праці, шукати для них нових способів заробковання, організувати правну поміч супротив можливих надужить оподатковання, усильно працювати над піднесеннєм їх господарки домашної і рільної. Мусимо учити їх на цілій лінії праці і ощадности, надавати єї напрям, якнайкорисніший для правдивого поступу економічного. Мусимо боронити їх перед визиском торговлі і по можності шукати збиту для продуктів їх праці.»

Крім того Шептицький акцентує на видуманому антагонізмі між робітниками та «експлуататорами» та подібно Оґ’юстові Конту ставить обов’язок поверх права у соціальному сенсі:

«В ім’я Христової любови пригадуємо богатшим їх обов’язки, в ім’я тої любови боронимо прав убогих. З тої любови не закриваємо перед убогими їх обов’язків і шануємо права богатших. Самі же власним поступованнєм мусимо богатшим давати примір справедливости і любови, убожшим — примір терпеливости, самоотверження і того убожества духом, що добрами світа гордить, а передовсім шукає Божої правди і Божого царства».

Якщо чесно, то викликають дивування спроби декого з українських «правих» шукати ідеологічного фундаменту серед праць типу «Nаціократія», де автор не розуміє, чи варто визнавати право людини на приватну власність непорушним, не маючи до того ж практичного досвіду державного будівництва. На думку автора даного тексту, всім, хто називається «правим» варто дуже ретельно проштудіювати «О квестії соціальній», адже тверезість думки Шептицького навіть сьогодні (а особливо сьогодні!) викликає непідробне захоплення, навіть якщо читач не являється християнином.

А ще доцільніше не пошкодувати часу на текст 1941 року «Як будувати рідну Хату», котрий є вже безпосереднім рецептом для організації державного життя. Ось, для прикладу, уривок, котрий окреслює мету державного поступу українців, котрий вражає передбачливістю людини, яка не могла знати, що Україна колись зіткнеться з проблемою реінтеграції окупованих територій:

«Завдання українського народу буде в тому, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та такою, що забезпечує щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей, не тільки матеріальним, але й моральним тілом.»

До речі, рекомендую порівняти настанови Андрея Шептицького з маніпуляціями декого з теперішніх кандидатів у президенти чи так званих «експертів». Во главу всього останні ставлять економіку, ніби всі питання вирішить зростання економічного благополуччя українців. Проте навіщо нам, не побоюся цього слова, бездушна економіка? Спочатку етика і мораль, а тоді (або одночасно) економіка. Адже економічне благополуччя українців росте невпинно. Щоправда не всіх українців, а це також є бідою «бездушної» економіки. Я не кажу, що сучасні словоблуди подібні до соціалістів початку ХХ століття, вони ще гірші — вони просто бухгалтери.

СПРАВА ДІЄВА

Після ознайомлення з теоретичними настановами Шептицького вуста розбещених політичними ток-шоу українців можуть апелювати до відомого виразу, котрий закінчується: «… — не мішки носити». Запалені популізмом уми спробують закинути Митрополиту, мовляв, хто ти без свого костюма? Візьмемо на себе відповідальність і скажемо від імені отця Андрея: «Емм.. підприємець, мільйонер, благодійник». Насправді провести паралель між Тоні Старком і Шептицьким цілком доцільно, проте не думаю, що таке порівняння було б вигідним для вигаданого персонажа мультивсесвіту «Марвел» — навряд чи він зміг би повторити дійсно неймовірні потуги легендарного священника.

Практичні здобутки Шептицького наведу у формі своєрідного списку, сформованого на основі лекції к. і. н., співробітниці відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича Оксани Пасіцької «Менеджер Андрей Шептицький».

У 1892 році було створене товариство греко-католицьких робітниць «Будучність» — перше українське товариство, що об’єднало найбідніших українських покоївок, служниць для надання їм правової допомоги, сприяння у працевлаштуванні та організації  для спільних ідей;

Андрей Шептицький активно долучається до діяльності міщанських соціальних організацій. Коли товариство «Зоря» виступило ініціатором створення ремісничо-промислової бурси, Митрополит подарував їм будинок та невелику земельну ділянку на вулиці Пасічній, 2;

У 1982 році відкривається страхове товариство «Дністер», Шептицький стає його почесним президентом. Він був одним із засновників «Земельного банку гіпотечного» першого українського банку, що надавав довгострокові кредити на будівництво під заставу. Митрополит намагався забезпечити зв’язки між такими установами та європейськимим банками;

Шептицький підписує угоди із нафтовими товариствами і дає дозвіл на видобуток нафти у Перегінську — частині «Галицької Каліфорнії»;

Отець Андрей перший створив у лісових угіддях природоохоронні заповідники. Найбільше в цьому напрямку він співпрацював із підприємством «Glasinger». Але за вирубку лісу це підприємство забезпечувало паливом всі церковні установи і зобов’язувалось створити соціальний пакет для робітників;

Крім продажу деревини та нафтового промислу, який вдалося організувати Митрополиту, ці землі приваблювали мисливців. А це була відома європейська знать. Князі Ґабсбурги, Ліхтенштейни, Радзивіли, Любомирські, Потоцькі, Дідушицькі та ін.

За дорученням Андрея Шептицького Тит Войнаровський укладає угоди на полювання з кожним шляхтичем окремо. Такий дозвіл укладали на 5-6 років, з вартістю одного року у $500 ($15 тис. за теперішнім курсом). Одноразове полювання коштувало в межах $100 ($3 тис. нині). Але також були чіткі умови, яких мусила дотримуватись знать. Наприклад, за 5 років мисливець може вполювати лише одного ведмедя, якщо вполює оленів, то віддає митрополії, а якщо вполює іншу звірину, то лишає собі;

Митрополит був зацікавлений у розвитку гірського туризму. У Підлютому біля Перегінська (територія багата на оздоровчі води) існував туристичний комплекс у складі кількох дерев’яних будиночків, які здавали в оренду;

Нерухомість завжди цікавила Андрея Шептицького, як на українських землях, так і за кордоном. Якщо у Львові продавалося щось за вигідну ціну — чи це була земельна ділянка, чи це був будинок — то йому повідомляли і рекомендували придбати;

Придбану нерухомість Митрополит здавав в оренду або віддавав на благодійні цілі, розміщуючи там якусь організацію чи підприємство;

Участь у заснуванні пекарського кооперативу «Хлібсоюз». Також з його підтримки інші священики займаються кооперативом;

Митрополит був власником і мав промислове свідоцтво на піщаний кар’єр на території Кайзервальду у Львові;

Підтримував фотографічний бізнес, який, як і готельно-ресторанний, для українців був новим і майже невідомим. Митрополит мав власного фотографа Ярослава Коваля, а також допомагав Юліану Дорошу, Михайлові Шалабавці та ін. Коли Михайло Шалабавка вирішує відкрити своє фотоательє у Львові, то консультується з Митрополитом Шептицьким.

Можете уяви, щоб таку бурхливу діяльність розвинув хтось зі сьогоднішніх очільників будь-якої з церков? Варто ще розуміти, за яких обставин це все відбувалося: поляки та євреї, маючи переважний адміністративний та фінансовий ресурс, всяким чином намагалися конкурувати з українцями, часто досить агресивно (наприклад тогочасна польська адміністрація активно вимагала одержавлення земельних угідь, котрі належали Церкві).

Від людей недалеких часто можна почути, що люди відвідуючи церкву «несуть попам гроші». А з прикладу Шептицького виходить, що це попи несуть людям гроші? Насправді ні, адже Митрополит не заробляв ні для себе, ні для когось просто так — він займався просвітою населення, намагався навчити людей не просто «заробити копійку», а й мудро нею розпорядитися для свого та загального блага, спонукав (і продовжує це робити) бути відповідальними господарями у своїй власній та загальній Хаті.

Амінь.

 

Головний редактор журналу «Консерватор»

  • 5
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Історія, Лонгрід, Нація, Релігія