Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Французька Антинаціональна Революція: Частина II

Перша частина…

Революція Хама

Яскравою ознакою революції були прояви безпрецедентної моральної дегенерації її ватажків та активістів. Ознайомлення зі злочинами, що їх було здійснено в ході революції, викликає не стільки жах, як огиду. Причому, говорити про це можна вже з перших днів революції. Наведемо лише декілька прикладів:

На самому початку революції підлість її ватажків та рядових бунтівників проявилася у розправі над залогою Бастилії. Справа в тому, що її солдатам з боку учасників штурму було гарантовано свободу та фізичну недоторканність. На момент своєї капітуляції фортеця мала всі можливості для захисту і, якби її охоронцям і не вдалося залишитися живими, то вони принаймні дорого продали б своє життя. Але вони повірили в слово революціонерів, яке, як виявилося, не варте було й ламаного гроша. Особливої мерзенності цій події надає те, що переважна більшість солдатів залоги становили інваліди, тобто або покалічені, або просто старі ветерани численних війн XVIII століття. Їх навмисне тримали в тилу, щоб не піддавати небезпеці у випадку воєнного конфлікту. Але старим солдатам, що пережили війни з найсильнішими державами Європи, судилося померти від рук своїх же французьких зрадників…

Іншою глибоко ганебною сторінкою революції був процес Марії Антуанетти. Революціонерам було мало розправи над колишньою королевою, вони хотіли в першу чергу її принизити. В ході процесу обвинувачувач Гебер спробував довести, нібито королева перебувала в протиприродному сексуальному зв’язку зі своїм восьмирічним сином. Публіка, яка була присутня на процесі, складалася з людей, які не просто не співчували Марії Антуанетті, а взагалі її ненавиділи (не будемо забувати, що саме королева була головною мішенню антимонархічної пропаганди). Тим не менше, звинувачення було вислухане в абсолютній тиші, за якою відчувався шок людей, що зрозуміли всю абсурдність цих жахливих закидів. Пізніше, коли суддя повторив запитання щодо стосунків Марії Антуанетти та її сина, королева відповіла: «Якщо я не відповідала на ці питання, то тільки тому, що зводити таке звинувачення на матір глибоко протиприродно. Мої слова можуть підтвердити усі жінки та матері в цій залі». В цей момент серед присутніх жінок піднялось велике хвилювання і багато з них розридались. Слід іще раз підкреслити, що всі ці жінки були налаштовані революційно і прийшли на суд насолодитися приниженням колишньої королеви, але неадекватна поведінка представників революційного «правосуддя» вразила навіть їх. Характерно те, що Максиміліана Робесп’єра, якого зараз намагаються зобразити шляхетним та ідеалістичним революціонером, неймовірно розлютила ця подія, але зовсім не тому, що він був шокований огидною поведінкою Гебера, а тому, що той невміло збрехав і тим самим викликав співчуття до королеви. Тобто «непідкупного» (так іменували Робесп’єра шанувальники) не засмутили ані сам факт цинічної брехні, ані жорстокість знущання над беззахисною жінкою. Єдине, що викликало його обурення, — це невміння зводити наклеп.

Марія Антуанетта перед стратою.

І, нарешті, третім прикладом, що підтверджує глибоку моральну дегенерацію революціонерів, була їхня поведінка під час громадянської війни. Справа в тому, що прихильники королівської влади спочатку не вбивали полонених республіканців, а нерідко й взагалі відпускали, взявши з них слово не воювати більше проти короля. В результаті серед республіканських військ, посланих проти повстанців-монархістів, поширилося стійке небажання воювати за інтереси паризької кліки і вони дедалі частіше переходили на бік прихильників короля. Це викликало глибоке занепокоєння серед республіканського керівництва, яке негайно оголосило милосердя з боку королівських солдат «брехливим гуманізмом» та «підступністю контрреволюціонерів». Рішення республіканці знайшли дуже просте: максимальна ескалація різанини цивільного населення в регіонах, охоплених повстанням. Розрахунок був надзвичайно простий: селянин, який знає, що його дружину по-звірячому вбили (після багатократного зґвалтування), а з її мертвого понівеченого тіла витопили жир «для потреб республіки», навряд чи пожаліє полоненого солдата республіки. За деякий час повстанці почали відповідати жорстокістю на жорстокість і дисципліна в республіканських військах різко зросла. Наведені приклади яскраво характеризують керівництво республіки з моральної точки зору.

Постає закономірне запитання: хто ж був опорою революції, хто її очолював (не на найвищому — на середньому рівні), хто здійснював геноцид власного народу, хто зруйнував найсильнішу і найбагатшу на той час країну Європи? Справа в тому, що основною опорою французької революції був Хам, який мав три голови — як чудовисько з дитячих казок. Ім’я цим головам було: Хам-люмпен (не плутати з трудящими), Хам-буржуа (не плутати з більшістю дрібних та середніх підприємців) і, нарешті, третя, найстрашніша, голова — Хам-псевдоінтеліґент.

Хам-люмпен був огидним породженням доби ранньої індустріалізації, коли в надрах великих міст виник специфічний прошарок населення, типові представники якого балансували між некваліфікованою фізичною працею та відвертим паразитуванням. Вони не мали адекватної кваліфікації ремісників, не мали освіти і не мали навичок праці на землі. Саме вони стали дубцем у руках революційного керівництва, а самі від революції отримали надзвичайно просту винагороду — можливість безкарно грабувати, вбивати, ґвалтувати.

Британська карикатура на санкюлотів (городян), зображених канібалами.

Другою головою був Хам-буржуа, який вбачав у старому режимові перешкоду для безмежного визискування трудящого люду. Революція надала для такого буржуа-вампіра надзвичайно широкі можливості, якими він із насолодою користувався навіть у моменти максимального полівішання республіканського режиму.

Третьою головою був, як уже зазначалося, Хам-псевдоінтеліґент — специфічний типаж, широко представлений у різноманітних органах революційної влади. Характерними рисами такої паразитарної особистості була недолуга освіта низького рівня в поєднанні з невмінням (і категоричним небажанням) працювати фізично. Примітивного розуму цього «інтелектуального авангарду революції» вистачало рівно настільки, щоб оволодіти декількома ідеями з найбільш «попсової» частини інтелектуальної літератури того часу, при чому без їх адекватного розуміння. До того ж, їхня поверхова освіта дозволяла їм «їздити по вухах» неписьменним люмпенам, які ставилися до своїх ватажків за принципом «вживає незнайомі слова — отже, розумний». Для того, щоби зрозуміти весь жах панування такої «еліти», уявімо собі на хвилину, що до влади в Україні прийшла частина менеджерів середньої ланки з незакінченою вищою освітою і вирішила масово нав’язати українцям окремо взяті ідеї, наприклад, Карлоса Кастанеди (при тому, що ці окремо взяті ідеї вони самі як слід не розуміють). Ідеї, що сподобались цим новим керманичам, вони нав’язували б шляхом масового знищення всіх незгодних та й узагалі тих, кому не знайшлося місця в картині майбутнього, що зародилась у їхній хворобливій свідомості.

Зрозуміло, що наслідки для переважної більшості французів були абсолютно жахливі: під гучне декларування різноманітних «свобод» їх позбавили елементарних повсякденних прав, які вони зберігали навіть у часи найсуворішого кріпацтва. Вже на початку революції були заборонені професійні об’єднання. За їх відновлення у формі профспілок робітничий клас Франції потім боровся протягом майже всього XIX століття, і боротьба ця супроводжувалася великою кров’ю та безпрецедентним економічним гнобленням. Селяни були позбавлені права на сільський схід, яким вони користувалися протягом більш ніж тисячолітнього існування Французького королівства. У такий спосіб революція зруйнувала дієвий механізм народного самоврядування. Селянин завжди був частиною зорганізованої громади, яка надавала йому допомогу і у протистоянні загрозам зовнішнього світу, і в протиріччях із місцевим феодалом. Але буквально в одну мить його було позбавлено цієї підтримки. Найстрашніше полягало в тому, що переважна більшість селян належала до згадуваних вище «пасивних громадян», тобто була позбавлена елементарних політичних прав. Неписьменних, безправних, повністю дезорієнтованих селян було кинуто на поталу паразитарній буржуазії та бездушним республіканським чиновникам. Не варто пояснювати, що обидві ці сили були глибоко чужі селянинові і, на відміну від феодала-аристократа, компроміс із ними знайти було неможливо, оскільки вони були представниками абсолютно чужого та незрозумілого для селянина світу.

Не зайвим буде зупинитись і на ставленні революційної верхівки до французької інтеліґенції або, іншими словами, на ставленні примітивних псевдоінтеліґентних недоучок до інтеліґентів у початковому, повному розумінні цього слова. Яскравим прикладом тут може слугувати доля видатного французького науковця та дослідника Лавуазьє, котрий, будучи засудженим до смерті, попрохав відстрочки на декілька днів задля того, щоб завершити свої експерименти, які він вважав важливими для республіки; йому категорично відмовили із формулюванням, що його експерименти не мають жодного значення.

Іншим прикладом руйнівного антиінтелектуалізму революційної верхівки було повне припинення публікації праць Шарля Луї Монтеск’є за часів якобінської диктатури. Видатного французького філософа, як це не дивно, нерідко зараховують до попередників і навіть ідеологів революції, але при цьому забувають, що він був переконаним монархістом (хоча й конституційним) та прихильником важливої ролі традиційної шляхти.

Яким же чином відносно невеликий відсоток переважно найгірших членів суспільства зміг захопити владу в найбільшій країні Європи та підкорити її населення? Чому французи не опиралися?

Національно-визвольний рух

Всупереч поширеній думці, більшість населення революцію не тільки не підтримала, але й активно чинила їй опір. Найбільш відомим проявом національно-визвольної боротьби французької нації стало Вандейське повстання. Слід відразу зазначити, що назва «Вандейське» є умовною, оскільки повстання охопило не тільки департамент Вандея, але й загалом західну частину Франції, інша справа, що саме Вандея стала головним осередком повстанців, які на її теренах неодноразово завдавали поразки республіканським військам, не зважаючи на їх абсолютну технічну перевагу (часом повстанці у прямому розумінні цього слова билися вилами проти гармат).

Анрі де Ларошжаклен у битві біля Шолє.

Успішність повстання саме на заході Франції було зумовлено насамперед тим, що там найкраще збереглася традиційна суспільна структура. Кількість представників трьохголового Хама була надзвичайно низькою, а духівництво і шляхта, навпаки, користувалися великим впливом.

Загалом, партизанська війна проти республіки з більшим чи меншим розмахом велася на всій території Франції. Аби максимально уявити масштаби повстанського руху, наведемо цитату Євгенія Тарле: «Розбійницькі зграї, що зробили непроїзними аж до кінця Директорії усі дороги південної і центральної Франції, набули характеру величезного соціального лиха. Вони серед білого дня зупиняли диліжанси і карети на великих дорогах, інколи задовольнялися пограбуванням, частіше вбивали пасажирів, нападали відкрито на села, довгими годинами катували на повільному вогні захоплених людей, вимагаючи вказати, де заховані гроші (їх так і називали тоді «підпалювачами»), інколи здійснювали набіги і на міста. Ці зграї прикривалися прапором Бурбонів; люди ці нібито мстилися за скинутий королівський трон і католицький вівтар. У ці банди й справді йшли люди, безпосередньо й особисто потерпілі від революції. Ходили чутки (що так і залишилися неперевіреними, але дуже правдоподібні), ніби деякі з ватажків цих банд віддають частину награбованого агентам роялізму».

Не дуже привабливий образ роялістських партизан, змальований вище, зумовлений тим, що Тарле був радянським істориком-сталіністом, для якого одним із провідних завдань було очернення в своїх історичних дослідженнях тих, кого більшовики вважали своїми ворогами, а до таких комуністичні наступники революції 1789 року однозначно відносили французьких білих партизан. Нам, українцям, більш ніж знайомою здається комуністична риторика, коли добре зорганізоване партизанське військо, що в боротьбі спирається на підтримку трудового народу, прирівнюють до бандформування і, водночас, звинувачують у зраді батьківщини.

Герой французького правого опору — Анрі де Ла Рошжаклен.

За що ж билися вандейці? Передусім вони бились за батьківщину, за країну, яка була наймогутнішою в Європі (а фактично й у світі). За країну, де жили і помирали покоління їхніх пращурів. Цією країною було Французьке королівство, і ця країна була зруйнована бандою авантюристів, які на її місці спробували збудувати чужу та ворожу машину під назвою «республіка». А те, що ця республіка йменувалася «французькою» і мусила підмінити людям вбиту батьківщину, викликає асоціацію з народними переказами про упирів, які приходять смоктати кров під виглядом близької людини. По-друге, вони билися за віру — віру своїх батьків, яку на момент революції французький народ сповідував уже більше тисячі років і яка включила в себе все те найкраще, що було в дохристиянських віруваннях народів, від яких походили французи. І, нарешті, по-третє, вони билися за свободу — не її фантомну примару, якою намагалися задурити їх руйнівники Франції, а цілком реальну, конкретну людську свободу, котру в них революція відняла. За свободу, яку захищали Жанна д’Арк та Вільям Волес, Карл Мартелл та Святослав Хоробрий і мільйони інших європейських героїв, які прожили своє славне життя задовго до появи сумнозвісної «Декларації прав людини і громадянина».

Абсолютно безпідставними є звинувачення представників французького правого опору в національній зраді в тому, що вони нібито підтримували інтервентів у боротьбі проти Франції. По-перше, так звані інтервенти з’явилися на теренах Франції виключно в зв’язку з повною бездарністю командування революційної армії, яке не змогло реалізувати поставлений політичним керівництвом план агресії проти країн Європи. Революційне керівництво першим оголосило війну провідним європейським державам, які, своєю чергою, не вважали себе ворогами французького короля, і з точки зору міжнародного права тих часів з Францією взагалі не воювали. Іноземні союзники французького короля і народу вважали республіканський режим зграєю заколотників. А офіційним главою держави визнавали спочатку короля Людовика XVI, а після його загибелі — його малолітнього сина Людовика XVIІ. Питання про захоплення або розчленування Франції не стояло навіть теоретично. Треба підкреслити, що такі країни, як Австрія та Іспанія ще задовго до революції були надійними союзниками Франції і були безпосередньо зацікавлені у збереженні її могутності. Варто пам’ятати, що так війни періоду республіки мали своєю метою виключно експорт революції, знаходячись у глибокому протиріччі з національними інтересами французів.

Чому ж тоді виграла революція? На це питання можна відповісти зустрічним: а чому українці дозволяли влаштовувати голодомори на своїй землі? А чому ми, попри всі зусилля, ще й досі не маємо по-справжньому української України? Головною зброєю ворогів роду людського завжди був страх. Головним інструментом революції був терор, і французи, які намагались опиратися, розплачувались за це не тільки своїм життям, але й життям своїх близьких. Далеко не кожна людина психологічно готова пожертвувати своїм життям та життям близьких. Подібно до того, як більшовики шляхом залякування та зомбування виводили породу під назвою «радянська людина», так і керівництво тодішньої французької республіки виводило абстрактно-космополітичного «громадянина».

Але боротьба вандейців та інших французьких борців проти республіки має понадчасове значення: вони першими запалили вогонь боротьби за визволення своєї країни від ворожих європейським народам сил. Всі європейські праві є спадкоємцями їхньої жертовної боротьби. Захищаючи свою батьківщину, вони захищали всі європейські народи, їхня боротьба має насамперед моральне значення — вона довела те, що, попри найжорстокіший терор, серед французів чимало людей, готових захищати віру, батьківщину та свободу.

«Французька» республіка та «російський» совок

При вивченні історії революції 1789 року свідомо чи ні виникають паралелі із жовтневим переворотом 1917-го. Цікаво буде проаналізувати «Велику французьку революцію» під цим кутом зору. Перше, що відразу впадає у вічі, — це хворобливе псевдомесіанство, що однаковою мірою було властиве як радянському «патріотизмові», так і республіканському «патріотизмові» французьких революціонерів. І перші і другі ставили собі за мету нав’язування своїх поглядів та способу життя всьому людству. Характерно, що обидва ці явища шукали своє виправдання не в адекватному захисті національних інтересів, а в ідеї «ощасливлення» людства — яке про це, звісно ж, не просило. Відмінність між якобінським «патріотизмом» (епігонами якого є радянські «патріоти») та етнічним націоналізмом найкраще сформулював засновник інтегрального націоналізму Шарль Морас: «…якщо події запитають: батьківщина чи людство, що ми тоді повинні робити? Ті, хто скаже: Франція понад усе, це — патріоти; а ті, хто скаже: «Франція, але…» — це апостоли гуманізму». А ось як коментує це дослідник націонал-революційних рухів Ернст Нольте: «Постулат абсолютного суверенітету змушує Мораса до вирішального кроку, що виразно відділяє його погляди від якобінського націоналізму. Цей націоналізм ніколи не робив принципової відмінності між нацією і людством: для нього революційне становлення нації на руїнах «старого режиму» є лише етапом розвитку людства і Франція, як передова країна, повинна передати цю місію усім народам. Без цього діяння, без цієї місії нація була б нічим: якобінський націоналізм не нарцисичний, а месіанський за своєю природою».

Другою рисою, що споріднює французьких революціонерів із їхніми радянськими наступниками, є специфічне поєднання шовінізму з космополітизмом. Безумовно, шовінізм та космополітизм — явища нібито протилежні, але в тому й справа, що все залежить від того, як розуміти націю. Чи був властивий французьким революціонерам шовінізм? Безумовно. Аббат Баррюель, критикуючи політику якобінців, писав: «Націоналізм посів місце загальної любові. Стало припустимим зневажати, обманювати і ображати іноземців. І всі ці діяння зводилися в ранг патріотизму. Якобінські вожді абсолютно чітко «етнізували» своїх супротивників: «Федералізм і забобони говорять бретонським діалектом, еміграція і ненависть до республіки — німецькою, контрреволюція — італійською, а сепаратизм — баскською». З 1792 року республіканський «патріотизм» набув яскраво виражених рис войовничого шовінізму. Його ознаками були й піднесена до рівня державної політики недовіра до іноземців, і страх перед ворожим оточенням, і презирство до політично «відсталих» сусідів, і відверте прагнення до анексії й інших форм зовнішньої експансії.

Але шовінізм цей дивним чином поєднувався з абсолютною байдужістю в питаннях походження. Для французького революційного шовініста ворожими були лише ті іноземці, які не хотіли визнавати гасла революції, фактично його ворогом була будь-яка людина (не виключаючи французів), яка намагалася вберегти свою культурну ідентичність та не хотіла сприймати ідеали так званих «свободи, рівності та братерства». Варто підкреслити, що ці ідеали мають таке ж відношення до традиційних цінностей французької нації, як і до вірувань папуасів або індіанців Амазонії. Французька мова, яку революціонери силою нав’язували нещасним бретонцям, цікавила їх не тому, що вона була французькою, а тому, що вона була мовою революції. Як тут не згадати слова провідного комуністичного поета Маяковського: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».

Останнє, що об’єднує франко-республіканську та радянську версії патріотизму, — це їхні глибоко руйнівні наслідки для етнічної нації, яка, по суті, перетворюється на паливо для матеріалізації химер революційної свідомості. Результатом цього є втрата національної ідентичності (аж до зміни антропологічних характеристик), колосальні демографічні збитки і, найстрашніше, — мутація менталітету, яка робить націю беззахисною біомасою, «гумусом» для розвитку інших етносів, здоровіших у соціально-психологічному плані. Для того, щоби переконатися у доречності цих слів, досить пройтися вулицями сучасних Парижа та Москви.

Наслідки революції

  1. Франція зазнала колосальних економічних, демографічних, геополітичних та культурних втрат. Країна, яка напередодні революції була гегемоном континентальної Європи і впритул наблизилась до геополітичної перемоги на Британією, перетворилася на державу другого, якщо не третього сорту. В XIX столітті Франція була молодшим партнером Британської імперії, в ХХ — потрапила у залежність від Сполучених Штатів, а нині стоїть в авангарді руйнівної антинаціональної глобалізації.
  2. Для Європи французька революція перетворилась на всезагальну громадянську війну, яка зруйнувала континентальний блок, що фактично був створений уже у XVIII столітті навколо осі Париж—Відень. Руйнація традиційного порядку перетворила європейські нації на іграшку в руках ворожих їм сил.
  3. Найстрашнішого удару по європейській цивілізації було завдано в духовній сфері. З’явилися три ідеології, які є найбільшою загрозою для свободи, ідентичності та власне біологічного існування європейських народів. Мова йде про космополітичний капіталізм з його глобалізацією, інтернаціональний соціалізм з його божевільною ідеєю світової революції та пост’якобінський псевдонаціоналізм, який чудернацьки синтезує в собі космополітизм та деструктивний шовінізм і підмінює захист інтересів реальної нації обслуговуванням примари нації як певної штучної конструкції. Не варто пояснювати, що штучна нація має такий само стосунок до нації етнічної, як монстр доктора Франкенштейна, зшитий з частин мертвих тіл, — до живої людини.

P.S. Але сумна та повчальна історія «великої антинаціональної революції» — це не лише історія руйнації наймогутнішої держави свого часу та геноциду найчисельнішої (на той момент) європейської нації. Це також історія героїчного опору правих бійців, що стали на захист своєї нації. Саме поняття «правий» походить від роялістського опору доби революції. Праві повстанці продемонстрували еталон героїзму та відданості і передали смолоскип своєї боротьби наступним поколінням борців за свободу Європи. Європейський правий опір ХІХ ст. був ідейно та організаційно пов’язаний з опором французьких правих доби революції. А перший в історії націонал-революційний рух «Французька дія» був провісником національної революції 20-40 рр. ХХ століття, прямими наступниками якої є сучасні європейські ультраправі. Особливого значення ця спадкоємність набуває для нас, українців, які пережили у ХХ ст. найстрашніший за свою історію геноцид саме з боку комуністичних послідовників «ідей 1789 року» і чий повстанський опір так нагадував спротив вандейських героїв.

Кандидат філософських наук. Правий філософ

  • 203
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Історія, Лонгрід