Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Французька Антинаціональна Революція: Частина I

Висхідною точкою націотворчих процесів сучасності багато хто досі вважає революційні події у Франції 1789–1794 років. Мовляв, саме тоді класична феодально-абсолютистська монархія перетворилася на зразкову національну державу, подаючи приклад іншим європейським країнам. Саме там і тоді виникла чи не перша у світі «політична нація» (хоча насправді місце цього фантома вже давно на звалищі історії, десь поруч із такими симулякрами, як «відкрите суспільство» чи «вільний ринок»). Звідси й переважно толерантне ставлення дослідників до революційного божевілля, яке за всієї своєї нелюдської брутальності нібито все ж сприяло «прогресові» у загальноісторичній перспективі.

Але чи так це було насправді?

Псевдонаціоналізм проти етнічної нації

Отже, основним аргументом на користь революції з боку її прихильників є твердження, що буцімто саме вона породила французьку націю та дала поштовх до народження інших європейських націй. Безумовно, це твердження має певний сенс, якщо розглядати націю як певну політичну спільноту. Втім, такий погляд на феномен нації є характерним лише для лібералізму та марксизму. Його підтримують найрізноманітніші теоретики — від Ернеста Ґелнера до Едуарда Лімонова. Всіх їх об’єднує розуміння нації як утворення більш-менш штучного, політичного, у кращому разі культурного. Проте не треба забувати про інше значення нації, яке є передусім етнічним, коли під нацією маються на увазі «і мертві, і живі, і ненароджені», тобто нація є органічною спільнотою крові та духу, що народжується, подібно до живої істоти, незалежно від людської волі.

Герби історичних провінцій Франції.

Відтак, доцільно було б розглянути роль революції 1789 року в історичній долі французької нації саме з етнічної точки зору. По-перше, слід зазначити, що французька етнічна нація до початку революції існувала вже принаймні вісімсот років (з Х ст. н.е.), а процес її формування розпочався ще п’ятьма століттями раніше — із занепадом римської влади у Галлії. Французька нація була надзвичайно багатоманітною. Наприклад, французи вживали (і вживають) декілька мов та відрізнялися (і відрізняються) різноманітними культурними традиціями. Але це ніколи не заважало їм зберігати єдність. Безумовна єдність французької нації виявлялася передусім у часи криз та випробувань, зокрема під час боротьби з ісламською навалою VIII століття або за доби «Сторічної війни». По-друге, до французької нації входили всі соціальні верстви: духівництво, шляхта, селяни та міщани. Легендарна Жанна д’Арк була простою селянкою (шляхетський титул їй було надано пізніше). Напередодні революції основна частина королівського війська вже декілька століть складалася з рекрутованих селян, що не заважало їм хоробро битися за короля і Францію. Як приклад високого рівня національної свідомості можна згадати, зокрема, суспільну реакцію на «Звернення короля Людовика XIV французам» у 1709 році. Нагадаємо, що тоді Париж у Війні за іспанську спадщину протистояв майже всеєвропейській коаліції і врятувати країну від катастрофи міг лише загальнонаціональний підйом — що, власне, і відбулося. Тому твердження, що більшість мешканців Франції за часів монархії не вважала себе французами, не відповідає дійсності. По-третє, революції ставлять за заслугу те, що вона нав’язала французьку літературну мову переважній більшості населення Франції, що нібито було позитивним з націоналістичної точки зору. Але не треба забувати, що мови французької нації існують протягом сторіч і є невід’ємною частиною загальнофранцузької культури, відтак спроби їх викорінення були, по суті, актом культурного геноциду французів. Для того, щоби зрозуміти всю абсурдність зусиль революціонерів в цій сфері, уявімо на мить, що українське державне керівництво заборонить трембіти та почне нищити твори Івана Франка, мотивуючи це «антиукраїнськістю» та «реакційністю» західноукраїнської культурної специфіки. На щастя, ці антифранцузькі зусилля не мали успіху і в сучасній Франції мільйони французів вільно володіють своїми регіональними мовами. Але не треба забувати, що шкоди французькій культурі було завдано достатньо суттєвої.

Окремою сторінкою революції є спроба асиміляції інших етносів, що мешкали на теренах Франції. Яскравим прикладом цього була, зокрема, насильницька асиміляційна політика стосовно бретонців — народу, спорідненого більше з кельтомовними ірландцями та шотландцями, ніж із романомовною більшістю французів. Причому найголовнішим наслідком репресій стало народження бретонського націоналізму з антифранцузьким забарвленням. До цього Бретань, що остаточно увійшла до складу Французького королівства у 1532 році, не висувала жодних сепаратистських вимог і була цілком лояльною до центральної влади. Революція створила бретонську проблему, яка зараз загрожує територіальній цілісності Франції.

Насамкінець можна навести цитату сучасного французького філософа націоналістичного спрямування Гійома Фая: «Французький націоналізм у жодному разі не можна прирівнювати до якобінського націоналізму через те, що останній є космополітичним, антиетнічним і парадоксальним чином руйнує ту Францію, яку він нібито любить… Час припинити поєднання націоналізму із захистом якобінської та космополітичної держави-нації. Націоналізм як концепція повинен змінити свій сенс: він повинен отримати етнічний вимір, а не тільки виключно політичний і безтілесний».

Pеволюція та антибілий расизм

Напередодні революції Франція володіла потужною колоніальною імперією. Найбільш розвиненою та заможною колонією на той час було Гаїті. Для прикладу треба зазначити, що більше 40% усієї цукрової тростини у тодішньому світі постачалося саме з Гаїті. Населення Гаїті напередодні революції складалося з приблизно 500 тисяч чорношкірих, 20 тисяч білих та 20 тисяч так званих «вільних кольорових» — звільнених рабів та мулатів. Мулати, які складали окремий прошарок населення Гаїті, з’явилися не в результаті міжрасових шлюбів (які до революції не практикувались у колоніях), а внаслідок практики так званого «пасажу». Справа в тому, що в колоніях католицьких держав тривалий час були повністю відсутні білі жінки у зв’язку з повір’ям, що жінка на кораблі приносить нещастя. Оскільки більшість колоністів становили молоді чоловіки, вони, знаходячись в оточенні кольорових рабинь, почали практикувати з ними статеві зв’язки. Така практика й отримала назву «пасаж», тобто постійне співжиття, але не шлюб.

Оскільки наслідком цього була поява численного метисованого потомства, королівська влада вжила енергійних заходів із завезення до колоній «королівських дівчат», тобто молодих неодружених французок, яких за королівський кошт завозили до колоній з метою укладення чистих у расовому відношенні шлюбів. Внаслідок цих дій влади процес метисації вдалося уповільнити, але значна частина гаїтян вже мала змішане походження.

«Революція на Гаїті»

Після того, як у Франції почалася революція, «вільні кольорові» спробували підняти повстання з метою досягнення рівних прав із білими. Воно було придушене, але в 1792 році, коли короля Людовика XVI Бурбона було фактично усунуто від керування країною (формально він ще вважався чинним главою держави, але знаходився під домашнім арештом у власному палаці), нова влада проголосила повну рівноправність усіх вільних громадян незалежно від кольору шкіри. Це був безпрецедентний випадок у світовій історії, оскільки в усіх суспільствах, де існувало рабство за расовою ознакою, спочатку скасовувався інститут рабовласництва, а лише потім порушувалося питання про зрівняння в правах представників різних рас. З цього можна зробити висновок, що теоретично припускалась ідея про заснування білої работоргівлі; аргументом на користь цього є те, що ідеологічний попередник французьких революціонерів Олівер Кромвель практикував перетворення на рабів білих людей за доби англійської республіки. Після проголошення рівності білих та кольорових, чорношкірі раби підняли повстання, яке відрізнялося винятковою жорстокістю. Вже в перші дні повстання було вирізано тисячі французів без огляду на їхні стать та вік. У деяких загонах чорношкірих повстанців у якості прапора використовувалося насаджене на спис біле немовля. Ідеологічним підґрунтям повстання була сатаністична релігія вуду.

В цій жахливій ситуації республіканський уряд не лише не доклав необхідних зусиль для захисту білих, але й намагався маневрувати між ними та оскаженілими чорними расистами. На щастя для білого населення Гаїті, в боротьбу вступили війська короля Іспанії, який був вірний союзницькому обов’язкові щодо Французького королівства. Іспанці проводили гнучку політику, захищаючи біле населення та водночас надаючи особисте звільнення рабам, що перейшли на бік іспанських королівських військ і законного уряду Франції. Треба підкреслити, що йшлося виключно про особисте звільнення, а не про надання рівних прав із білими. Налякане таким розвитком подій республіканське керівництво проголосило ліквідацію рабовласництва в колоніях, зробивши ставку на кольорове населення, яке мало абсолютну кількісну перевагу над французами та іспанцями. Після перемоги коаліції республіканців та африканців над білими колоністами, Гаїті ще формально входило до складу французької республіки, але фактично перейшло під владу місцевих кольорових. Наполеон Бонапарт після свого приходу до влади здійснив невдалу спробу відновлення французького контролю над острівним володінням, але після її поразки залишки білого населення Гаїті було безжально винищено.

В інших французьких колоніях кампанію зі звільнення кольорових рабів, започатковану у 1790-х роках республіканцями, було згорнуто після встановлення імперії Наполеона. З 1804 по 1848 роки Франція була монархією, і питання про скасування рабства на державному рівні не порушувалось. Лише після республіканського путчу 1848 року і проголошення Другої республіки кольорових було негайно звільнено.

Підсумовуючи питання про внесок «Великої французької революції» у формування теорії та практики альтернативного (чорного) расизму, слід зауважити, що саме вона спровокувала один із найстрашніших в історії прецедентів геноциду на расовому ґрунті і не останню роль у цьому відіграла зрадницька політика республіканського керівництва, яке кинуло своїх співвітчизників на вірну загибель. Зв’язок між «ідеями 1789 року» та їхнім практичним втіленням на Гаїті настільки тісний, що навіть дозволяє окремим дослідникам констатувати: «…не можна адекватно зобразити історію Французької революції, опустивши гаїтянське повстання».

Революція проти релігії

«Велика французька революція» мала відверто антихристиянський характер. Вже буквально на першому, відносно поміркованому її етапі було здійснено спробу насильницького реформування католицької церкви. Захисники революції нерідко стверджують, що мова йшла лише про те, щоби поставити церкву на службу державі; у крайньому випадку — про появу нової християнської конфесії. Але насправді «цивільний устрій духівництва» (як делікатно іменувалося зґвалтування французької церкви) ніс у собі речі, несумісні не тільки з католицизмом, який французька нація сповідувала протягом усього свого існування, але й із християнством загалом і навіть просто зі здоровим глуздом.

Про те, що релігійна конфесія, яка виникла в результаті, не могла бути католицькою за визначенням, не варто навіть говорити. Але безпрецедентним насильством над засадами християнської віри став порядок призначення представників духівництва, яких мусили обирати всі виборці певної території, незалежно від їхніх релігійних переконань. Тобто виходило так, що, приміром, у деяких містечках Лотарингії священика фактично призначала місцева юдейська громада, яка мала там більшість голосів. До такого знущання не додумались навіть більшовики. При цьому треба зазначити, що багато священиків ці правила не прийняли, за що їх було піддано різноманітним репресивним заходам, зокрема й фізичному теророві.

Наступним етапом ескалації антихристиянської політики революціонерів стала спроба введення так званого «культу розуму», що супроводжувалася відвертим цинізмом та безпрецедентно жорстокими репресивними заходами з метою викорінення християнства.

Далі — більше. Черговим актом знущання над традиційною духовністю французької нації стала спроба запровадження «культу вищої істоти». Ця специфічна релігійна система взагалі не мала нічого спільного ані з християнством, ані з іншими відомими людству віруваннями. Відповідний декрет було прийнято революційним Конвентом на засіданні 18 флореаля II року (7 травня 1794 р.). Сутність культу визначалася трьома першими параграфами цього документу, сформульованими так: «1) Французький народ визнає існування вищої Істоти і безсмертя душі. 2) Він визнає, що гідним вищої Істоти культом є виконання обов’язків людини. 3) На перше місце серед цих обов’язків він ставить обов’язок гребувати поганою вірою і тиранією, карати тиранів і зрадників, допомагати нещасним, шанувати слабких, захищати пригноблюваних, робити іншим всяке можливе добро, не бути несправедливими ні до кого». Організація культу передбачалася пунктами декрету, які говорять про встановлення свят для того, щоб «нагадувати людині про божество і гідність її власної подоби». Окрім чотирьох політичних свят, річниць 14 липня 1789 р., 10 серпня 1792 р., 21 січня 1793 р. і 31 травня 1793 р., в році мало бути ще 36 свят. Серед них на першому місці повинне було стояти «свято вищої Істоти і Природи». «Природа» потім зникла з назви свята. У цьому ж декреті є пункт, згідно якого 20 преріаля повинно було відбутися перше таке свято, втаємничене тільки вищій Істоті.

Після повного провалу «культу вищої істоти» республіканська влада обрала шлях поєднання репресій та ігнорування — приблизно в такий спосіб більшовики боролися з християнством за часів радянської влади. Політика була спрямована на те, щоб не провокувати французів на прямий опір антихристиянським репресіям, але, водночас, поступово витісняти всі прояви релігійності з національного життя. Саме на цьому етапі та частина священників, що погодилася на антикатолицький «акт про цивільний устрій духівництва», зрозуміла, чим закінчується угода з дияволом: золото, яким він платить, перетворюється на багнюку. Вони зрадили свою віру, але держава, яка обіцяла їм за це винагороду, відмовилась від них, а маси простих французів підтримували ту частину священників, яка пронесла відданість своїй релігії крізь роки переслідувань. Цікавим фактом є те, що доба відносного пом’якшення ставлення до церкви супроводжувалася справжнім вибухом релігійної активності серед французів. Церкву почали відвідувати навіть ті, хто до революції ігнорував релігійне життя. Для мільйонів французів церква стала останнім уламком їхньої зруйнованої батьківщини…

Тій частині українських патріотів, які скептично ставляться до релігії Спасителя і є прихильниками відродження язичницьких традицій, цікаво буде дізнатися, що найбільше постраждали (а, кажучи прямо, були знищені) саме рудименти дохристиянських вірувань населення Франції, що сягали своїм корінням кельтської доби. Католицизм із його потужною догматикою та опорою на Священне Писання, зрештою, зміг відродитися достатньо швидко. Живу ж народну релігійність, що мала двовірний характер та несла в собі риси світогляду давніх індоєвропейців, було втрачено назавжди.

Геноцид французької нації

Як уже зазначалося вище, що революція 1789 року мала явно антинаціональний характер, спричинивши й різанину французів на Гаїті, і цькування церкви, й фактичне знищення французьких звичаїв та традицій. Проте найбільшим злочином, здійсненим кривавими багнетами революції, був прямий геноцид французької нації.

Першим тривожним сигналом стала фактична узурпація влади «третім станом», парламентське крило якого репрезентували тоді аж ніяк не селяни та робітники, а заможні буржуа. 17 червня 1789 року депутати вищого представницького органу — Генеральних штатів — оголосили себе «Національними зборами», не маючи на це повноважень. Таким чином, Франція за формою правління почала нагадувати республіку, хоча сама республіка була проголошена пізніше. Надалі, 9 липня, оголосивши себе вже «Установчими зборами», вони взялися до розробки конституції, метою якої було позбавлення влади короля і зосередження її в руках парламенту, підконтрольного антикоролівськи налаштованій аристократії та заможним буржуа.

14 липня заколотники, у відповідь на цілком законні дії Людовика XVI з наведення ладу, захопили королівську в’язницю Бастилію, де знаходився також і міський арсенал. Після штурму Бастилії в Парижі почалася різанина, якої французька столиця не бачила з часів Варфоломіївської ночі. Слід зауважити, що дії заколотників відзначалися крайньою жорстокістю й дикістю. Так, наприклад, заколотники відрубали голову комендантові Бастилії маркізу де Лоне, насадили її на спис і як трофей носили по вулицях міста. Окрім того, голота повбивала й інвалідів (калік і старих солдатів), що охороняли в’язницю. Досить симптоматично, що річниця цього відвертого бузувірства є головним державним святом сучасної республіканської Франції.

Революційне насилля

Паризьке народовбивство 14 липня 1789 року стало першим, але далеко не останнім епізодом тотального геноциду французької нації, який вчинили провідники революції — затяті прибічники встановлення республіки. Недарма цей період в історії Франції як у вітчизняній, так і в світовій історичній науці отримав назву «Великого жаху».

6 вересня 1789-го підігрітий промовами революційних демагогів натовп вдерся до Версалю, перерізав усю королівську варту, а самого монарха змусив переїхати до Парижа, де він жив фактично в ув’язненні. Самі ж Установчі збори поділялися тоді на два великих політичних угруповання: роялістів, які прагнули збереження сильної королівської влади, та прихильників конституційної монархії на чолі з Мірабо та Лафайєтом. Останні спиралися, з-поміж іншого, також і на Якобінський клуб — збіговисько змовників-багатіїв (адже сума членського внеску до цієї структури — 24 ліври на рік — була «непідйомною» для абсолютної більшості французів, навіть порівняно заможних).

Було й іще одне угруповання в Установчих зборах, про яке слід сказати окремо. Це так звані «кордильєри» — прихильники максимального обмеження влади короля. Їхніми лідерами були Жорж Дантон та Камілл Демулен, а також Жан Поль Марат, редактор революційної газети «Друг народу». Слід сказати, що в цій газеті друкувалися найбрудніші матеріали антимонархічного характеру, які часто-густо переходили на особисті образи. На її шпальтах Марат прямо закликав до вбивств та насилля: «Почніть із того, щоб захопити короля, дофіна й королівську родину, приставте до них охорону й хай вони відповідають за все своїми головами. Відрубайте потім без усіляких вагань голови контрреволюціонерам, генералам, міністрам і колишнім міністрам… Можливо, знадобиться відрубати 5-6 тисяч голів; проте, якби навіть знадобилося відрубати 20 тисяч, не можна вагатися жодної хвилини!»

Дехто може казати про те, що революція зрівняла французів у правах. Всі вони — й «дворяни шпаги», й «дворяни мантії», й великі підприємці, й робітники з селянами — стали на перший погляд рівними і зверталися одне до одного словом «громадянин» або «громадянка». Формально це дійсно так, проте насправді нова влада навіть не мала на меті досягнення реальної рівноправності, а тим більше — руйнування майнової нерівності, адже загального виборчого права так і не було введено, голосувати могли лише так звані «активні громадяни», здатні сплачувати податок не менший від середнього десятиденного заробітку. Інші ж французи вважалися «пасивними громадянами». Слід зазначити, що такі «пасивні громадяни» складали переважну більшість населення і ця більшість опинилася після революції у вкрай тяжкому становищі. Про це свідчить практика функціонування так званого «Фонду національного майна», який формувався з конфіскованого у дворян, церкви і короля земельних володінь. Селяни та міщани могли придбати землю, проте дуже часто задля цього їм доводилося брати державний кредит і дуже часто незаможні французи ставали фактично жебраками й потрапляли у фінансову залежність від кредитних установ. Така бездарна політика революційних керманичів призвела до того, що в країні почалися економічна криза, інфляція та голод.

Що ж робив у цей час король Франції? Ясна річ, що його не влаштовувала роль почесного бранця, тим більше, він не міг терпіти відвертого знущання з французької нації, якій за свого повновладного правління служив вірою і правдою, часто особисто допомагаючи найбіднішим родинам. У ніч із 20 на 21 червня 1791 року він разом зі своєю дружиною Марією Антуанеттою зробив спробу вирватися з республіканського полону і за допомогою військових, що у своїй більшості залишалися вірними престолові, скинути ярмо революції. Проте карету короля було заарештовано прихильниками революції, а самого короля було доправлено до Парижа.

Людовік XVI та Марія-Антуанетта в юності.

У самій столиці революційна кліка вже підготувала проект конституції Франції, за якою вона фактично ставала республікою. Людовик XVI був змушений присягнути їй, що й сталося 14 вересня 1791 року, а ще через півмісяця було відкрито перше засідання новостворених Законодавчих зборів.

Уже навесні 1792 року французький уряд примудрився оголосити війну майже всім провідним державам Європи — Пруссії, Австрії, Іспанії та іншим країнам, що призвело до тотальної мобілізації до лав французької армії і, як наслідок, — до невдоволення населення війною. Проте урядові вдалося скинути всю провину на ще чинного короля, мотивуючи це тим, що на боці прусаків воювали частини корпусу принца Конде, що складалися здебільшого з дворян-емігрантів і були прихильниками роялістської влади — законної влади Франції.

10 серпня 1792-го підбурювані агентами антимонархічних угруповань юрби голоти штурмували Тюїльрійський палац, де мешкали король і його родина. Зауважимо, що під час штурму оскаженілі парижани перерізали всіх дворян, що лишалися при королі та всіх до одного 900 швейцарських гвардійців — його особисту охорону. Відповідальність за цю різанину лежала на комісарах Комуни Парижа.

Тим часом, пруська армія й частини емігрантів взяли в облогу фортецю Верден. Виникла реальна загроза французькій столиці. Парижем поширилися чутки, що саме в цей вирішальний для Франції час максимально активізувалися контрреволюціонери, а всі підозрілі громадяни, що їх було ув’язнено, нібито готують повстання, розраховуючи на підтримку з-за кордону. З 2 до 5 вересня зграї озброєних санкюлотів (як правило, з найбідніших та морально здеградованих верств населення — опори революціонерів) вривалися до в’язниць і безжалісно знищували абсолютно всіх в’язнів — кримінальних і політичних, жінок та дітей.

22 вересня узурпатори поставили останню крапку в перебранні на себе всієї повноти влади, оголосивши, що влада короля скасовується і відтепер Франція є республікою. Монтаньяри, відчуваючи повну безкарність, і, вочевидь, відчуваючи себе господарями ситуації, зажадали страти короля. Спроби жирондистів протистояти їм з тріском провалилися і 21 січня 1793 року короля Людовика XVI було страчено. Така ж сама доля чекала і на жирондистів, 2 червня монтаньярські заколотники за допомогою підконтрольної їм т.зв. «національної гвардії» оточили будівлю Конвенту і під прицілом рушниць вивели з нього всіх тих, хто ще складав опозицію політиці революційної «Гори». Багатьох із них незабаром було відправлено на гільйотину. Відтоді слова «порядок» і «смерть» стали синонімами в узурпованій купкою дегенератів Франції.

Вчорашні прихильники революції в атмосфері тотального терору й жорсткої диктатури стали затятими її ворогами. Народна кара прийшла й до деяких ватажків правлячої кліки, наприклад Марата, котрого було вбито Шарлоттою Корде — вона вмотивувала своє рішення тим, що вважала його головним винуватцем розправ з противниками диктатури. Але смерть Марата лише спонукала якобінців до ескалації терору.

У 1794 році було видано низку декретів, які поклали початок «великому терору». В цих декретах вперше з’явилося визначення «вороги народу» (чи не його 130 років по тому запозичили більшовики?). «Ворогами народу» оголошувалися всі, хто викликав хоча б мінімальну підозру у влади, таких «ворогів» часто без суду відправляли на гільйотину.

Провінцію почали прочісувати революційні підрозділи, звані «пекельними колонами». Той, хто не встигав сховатися від них у лісах, гинув у страшних муках. Солдати революції передусім ґвалтували жінок, а потім вбивали їх. Вони розбивали прикладами голови людям похилого віку, заколювали багнетами немовлят у колисках. Частенько солдати розважалися, перекидаючи немовля з багнета на багнет. Республіканський генерал Вестерманн доповідав паризькому Комітетові громадського порятунку: «Діючи згідно з отриманими наказами, ми топтали дітей кінськими копитами, вирізували жінок, які — в усякому разі, ці — вже ніколи не народжуватимуть бандитів. Не можу похвалитися жодним полоненим. Ми знищили всіх».

Республіканським генералам було шкода витрачати кулі проти цивільного населення. Тому частенько в хід ішли багнети. Але й багнети не витримували і ламалися. Тому тисячі полонених, разом із жінками та дітьми почали занурювати на старі кораблі. А потім топили їх посередині Луари. Солдати, що сиділи в шлюпках, добивали тих, кому все ж вдавалося вибратися на поверхню.

«Наказую спалювати усе, що піддається спалюванню, і брати на багнети усіх, кого ви зустрінете на своєму шляху, — вимагав республіканський генерал Гриньон. — Я знаю, що в цій місцевості ще залишилися віддані нам патріоти. Проте треба знищити всіх».

Найбільше вражають описи спалювання живцем у печі дітей і жінок, що гинули з жахливими криками на вустах. «У зв’язку з відсутністю жінок-бунтівників, солдати взялися за дружин лояльних нам патріотів. Вже 23 такі жінки були піддані нелюдським тортурам», — доповідав Жанне, офіцер поліції, вірної республіканцям.

У місцевості Кліссон солдати вкопали в землю котел, поклали на нього ґрати, і на цих ґратах спалили 150 жінок. «Десять бочок із жиром я вислав у Нант. Це був жир вищої якості, його використовували в госпіталях», — зізнавався пізніше один із солдатів. У місті Анжер з людей живцем здирали шкіру для штанів вищим офіцерам. Шкіру здирали від поясу вниз і завдяки цьому штани, за задумом, повинні були щільно прилягати до тіла.

На завершення цікаво буде навести відомості про кількість жертв революції згідно з розрахунками відомого демографа Бориса Урланіса. За чверть століття (до 1814 року — кінця наполеонівських війн — включно) революція пожерла, за різними оцінками, від 3,5 до 4,5 млн. людських життів. Це може здатися не такою вже величезною цифрою, якщо забути, що населення Франції було тоді у 6-7 разів менше від населення Росії епохи її революції (і, отже, загибель 4 млн. французів відповідала загибелі 25-30 млн. підданих Російської імперії початку ХХ століття) і що у кінці XVIII століття не було тих засобів масового знищення, які «прогрес» створив за наступні більш ніж сто років. Збиток був настільки значний, що французька нація так і не змогла після цього остаточно відновитися і він став причиною зменшення зростання населення у Франції упродовж усіх наступних десятиліть: напередодні революції населення Франції складало 25 млн. чоловік, Великої Британії — 11 млн., Німеччини — 24 млн., а до кінця XIX століття маємо, відповідно, 38 млн., 37 млн. і 56 млн.; тобто, населення Німеччини виросло в два з гаком рази, Великої Британії — навіть у три з гаком, а Франції — лише на 50 відсотків…

Кінець першої частини…

Кандидат філософських наук. Правий філософ

  • 79
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Історія, Лонгрід