Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Гарет Джонс. Виклик радянському дияволу

Феномен Гарета Джонса є унікальним. Його очікувала прекрасна кар’єра та довголіття. Та він прожив лише 30 років. Можливо тому, що став полоненим власної совісті, опинившись на межі добра і зла, не зрадивши свій професійний обов’язок — писати правду — не продавати душу сатані, навіть опинившись у пеклі Голодомору.

Поки на одній частині планети тривала Велика Депресія, на іншій «щасливі» робітники шаленими темпами перевиконували плани «п’ятирічок». У великих містах здіймались нові заводи, селяни збирали щедрі урожаї зерна — світ захоплено споглядав виставу про те, як Кремль розбудовує соціалістичний «рай».

До Росії приїздять визначні постаті: одна з них — ірландський драматург Бернард Шоу відвідавши СССР у найбільш голодні роки, публічно заявив: «Я ніколи так добре не їв як під час поїздки до Росії».

Його оманливий перформанс зіпсував 28-річний журналіст з Уэльса — Гарет Джонс.

Про Україну юний хлопець чув від мами, яка працювала вчителькою у домі Джона Юза, засновника нинішнього Донецька. Випускник Кембриджського університету, поліглот, у 25 років він вже обійняв посаду радника колишнього прем’єр-міністра Великобританії Ллойда Джорджа. Писав статті для провідних видавництв світу. В 26 років став помічником журналіста Айві Лі, якого називали правою рукою «першого доларового мільярдера» Д. Рокфеллера.

Молодий журналіст Гарет Джонс

Ллойд Джордж говорив про свого підлеглого: «Ніщо не могло стримати його від досліджень. Жодні обставини не ставали на заваді обраного шляху… Він володів блискучим умінням пошуку важливих речей».

Серед дипломатів ходили чутки про голод в Україні та Гарет Джонс хотів впевнитись особисто у їхній правдивості. У ті часи журналісти не мали можливості отримати акредитацію на діяльність у Радянському Союзі, тому він пішов на хитрість. За «металеву завісу» Джонс потрапив як представник Ллойда Джорджа та отримав безкоштовну візу. Для допитливого гостя показали бадьору та жваву Москву. Гарет Джонс відчував, що це для відводу очей, тому повідомив, що хоче відвідати Харків, подивитись на заводи. Але до пункту призначення він не дістався.

Вийшовши з потягу на звичайній сільській станції — журналіст ніби потрапив у паралельний світ. Десять днів він ходив селами, від хати до хати та записував свідчення місцевих жителів. Побачене його шокувало. В листі додому у серпні 1930 року Джонс написав: «Радянський союз у дуже поганому стані. Їжі немає, є лише хліб. Влада одна з найжорстокіших у світі. Селяни ненавидять комуністів. Тисячі людей заслали у Сибір. Люди відкрито виступають проти влади. Попереду багато повстань, страждань і смертей».

Гарет Джонс побував у домівках голодних селян, разом з ними черпав «їдло» з брудної глиняної миски. Бачив покинутих дітей на вокзалі та величезні черги до магазинів «Торгсина», у яких знедолені люди обмінювали золоті обручки на хліб. В Україні діяло 263 таких приймальних пунктів. Їхнім завданням було вилучення у населення золота, валюти та інших коштовностей.

Злиденне населення збирається навколо вже порожньої будівлі харківського кооперативу по розподілу продовольства.

Масштаби «золотої лихоманки по-більшовицьки» відповідали «графікам» геноциду: якщо в 1931 році через систему «Торгзіну» до скарбниці надійшло 6 мільйонів, у 1932 році — близько 50 мільйонів, то у 1933 році — 107 мільйонів валютних карбованців.

Повернувшись з подорожі, Гарет Джонс публікує близько 20 статей у британських, американських і німецьких газетах. «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо!”. “Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду”», – пише Джонс в одному з лондонських видань.

Заголовки «Немає хлібу», «В Росії царить голод», «Мільйони помирають» спричинили вибух стрімких обговорень. Матеріали шокували всіх закордонних прихильників Сталіна.

(«Немає хлібу». Гарет Джонс чує крик голоду по всій Україні…)

В «Дейлі Експрес» було розміщено дуже відвертий матеріал про те, що Гарет бачив в Україні: «В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали в дев’ятьох в одній кімнаті. Було жахливо бачити, що в двох із трьох діточок боліли животи. Все, що можна було з’їсти, – брудний суп, у якому плавали 1–2 різочки картоплі, і це все, що їла вся родина, зокрема, і я, дерев’яними ложками». «Страх смерті оповив хату. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: «Тепер я з’їла щось таке добре, що можу помирати спокійно».

А 8 травня 1933 року в газеті «Манчестер Гардіан» він зазначає: «У кожному селі я отримував однакову інформацію, що багато людей помирають від голоду і що четверта-п’ята частина худоби загинула. Одна часто повторювана фраза із сумною монотонністю лунала у моєму мозку: “Всі – опухлі від голоду”, і одне слово вбивалося у мою пам’ять при кожній розмові. Це слово «голод». Ніколи не забуду пухлі животи дітей у хатах, в яких мені довелося заночувати».

Тут та далі світлини, що зробив Гарет Джонс під час перебування в Україні.

У Кремлі стався переполох. Ніхто не очікував такого витоку інформації. До Посольства Британії надійшло багато листів зі скаргами, чому помічник політика видавав себе за журналіста. Тому наступного дня з’явилось спростування від Волтера Дюранті. Дюранті очолював московське відділення газети «Нью-Йорк Таймс». У 1929 взяв ексклюзивне інтерв’ю у Сталіна. У 1932 здобув престижну  Пулітцерівську премію в журналістиці. На замовлення Кремля наполегливо заперечував факт голоду в Україні. Дюранті запевнював, що Гарет Джонс перебільшує: «Росія голодна, та це не голод. Немає жодних ознак катастрофи». Не складно здогадатись, що повірили найбільш високооплачуваному журналістові світу, а не 28-річному молодикові.

Джонса звинуватили в шпіонажі та внесли до чорного списку секретної радянської міліції. Ллойд Джордж перестав з ним співпрацювати. У професійних колах його репутація похитнулась: більшість вважала, що він лише цинічно бажав сенсаційних матеріалів.

У британській пресі не з’явилося більше жодної нової статті Гарета. Одна з останніх мала назву «Гудбай Раша». Він знав, що більше ніколи не повернеться в ту країну, про яку довідався дуже багато і яку так любила його мати.

Пізніше Гарет написав чимало статей у США, які були надруковані в газеті Рендолфа Герста. Багато з того, про що він писав, звичайно, було повторенням того, що було уже сказано в британській пресі. В газеті «Бостон Сандей Адвертайзер» він написав: «Голод в Україні штучний. Це результат радянської політики щодо знищення приватного господарства і заміщення його колективним, де земля і худоба були спільними, тобто нічиїми…»

У «Нью-Йорк Амерікан» у січні 1935 року Гарет опублікував деякі свої нотатки з розмов із селянами: «Комуністи прийшли і забрали нашу землю, вони вкрали нашу худобу і змусили нас працювати, як рабів у колгоспах, адже нічого власного не було, все належало колективу, – очі одного з українських селян наповнилися гнівом, і він сказав: «А чи знаєте ви, що вони зробили з тими, хто чинив опір? Вони жорстоко вбили їх».

Перебуваючи вдома, Гарет з біллю розумів, що факти, які він з труднощами роздобув розчинюються у повітрі під натиском Кремля. У Росії його визнали персоною нон-грата, тому Джонс зацікавився Близьким Сходом. У подорож він відправився із журналістом Гілбертом Мюллером, та на шостому тижні їх взяли у полон. Мюллера відпустили неушкодженим, а от тіло Джонса знайшли з трьома кулями.

Тоді справу швидко закрили. Згідно матеріалам британської розвідки, Мюллер був агентом більшовицького «Третього інтернаціоналу», а їхнім водієм був росіянин — дехто Анатолій.

Історія часто буває жорстокою до тих, хто наважується постати проти її цинічних сторінок, проти брутальності й тоталітаризму. Чого очікував Гарет Джонс, публікуючи інформацію, через яку згодом поплатився життям? Очевидно, що не визнання. Автор книги Рей Гамаче «Гарет Джонс: свідок голодомору» у своєму листі писав: «Він був щирим шукачем пригод, який ніколи не хотів жити як усі звичайні люди. Деякі пригоди призводили до зв’язків з підозрілими особистостями такими як Мюллер. Проте його не потрібно робити мучеником для того, щоб зрозуміти, який значний вклад він зробив у сфері журналістики. Він є важливою постаттю завдяки тому про що і як писав. Можливо, він би був ніким якби не його сміливість, розум та відвага.»

Гарет Джонс зробив надбанням світової громадськості факт голоду в Україні, який так намагалось приховати радянський уряд. Але світова громадськість не відреагувала на заклики журналіста допомогти українцям, бо не бажала сваритись з тодішнім «царем» у Кремлі. Зараз — 85 років потому — Україна та українці так само сам на сам зі звіром у червовому замку. Та на цей раз вже варто запам’ятати, що ніхто окрім нас самих нам не допоможе.

Для постеру статті був використаний постер майбутнього кінофільму «Гарет Джонс».

Студентка КНУ. Хороша людина

  • 3
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Історія, Лонгрід, Нація