Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Перемогти всіх з ІДІЛ і McDonald’s

Сьогодні нам доведеться згадати свій маленький грішок — любов до ІДІЛ.
І зробимо ми це для того, аби не просто повернути зброю наших ворогів — Східних і Західних — проти них, але й змусити їх купувати цю зброю у нас. А ще ми дізнаємось, що таке «франшиза»

Померлий ісламіст пахне інноваціями

Писати про померлого за українським звичаєм треба або добре, або нічого. ІДІЛ звичайно була знищена ще наприкінці 2017 року. Але ж ми маємо право хоч раз у житті побути французами і сказати, як Марсель Карне: «Людина вчинила вбивство. Тепер вона закрилася в своїй кімнаті та згадує обставини, які привели її до цього вбивства» — а ще потім отримати за це кубок Муссоліні. Це французький підхід до смерті — ми подивимося на неї зсередини черепної коробки, поставимо в районі очних впадин кілька зручних крісел, добре обсмокчемо кожен сюжетний поворот, а діалоги до вмирання напише ніхто інший як Первер, чорт забирай!

Так, ІДІЛ помер. Це визнали і Володимир Путін, і Дональд Трамп, і Тереза Мей. Ну щоправда трохи сум’яття вносить помічник держсекретаря Сполучених Штатів Америки з питань Близького Сходу Девід Саттерфілд — ці помічники завжди люблять щось базікати, от зокрема: «У той час як Росія оголосила, що боротьба з ІДІЛ в Сирії закінчилася, США і партнери по коаліції не вважають це кінцем зусиль. США планують повну перемогу над ІДІЛ і Аль-Каїдою». Але що він знає? Є такі точки, коли повернути назад не можна. Цією точкою був концерт класичного оркестру у Пальмірі 9 травня 2016 року, буквально через місяць після звільнення міста від бойовиків. Над древнім містом, руїни фортець якого прокинулись на кілька років від довгого сну та наїжачилися дулами автоматичної зброї бойовиків халіфату, линули відгуки європейської поліфонії. Так, ІДІЛ був соціалістичним протестантським проектом, щось на манір чергової організації прибічників теології звільнення — це видно за жорсткою політикою уніфікації, зневагою до місцевих традицій, інших релігій, звернення до досвіду перших мусульман через повне ігнорування напрацьованих механізмів старого ісламу. Але, це були останні, принаймні з усіх кого ми знаємо, круті злодії на планеті. Світові ІДІЛ безумовно дав ще одну можливість побрататися на могилі чергового  Осами бен Ладена. Але що нам з цього?

Очевидно, що ІДІЛ мав порівняно з іншими близькосхідними терористичними угруповуваннями значно модернішу та більш продуману, технічну стратегію боротьби. Можете плюватися на кожного, хто називає їх антипрогресистами. У цих хлопців є своє особисте «УНІАН» — інформаційне агентство «Аль-Фуркало» ( з арабської «Розрізнення добра і зла»), що цікаво: рядовим «аль-фуркалам» платять в сім разів більше, аніж рядовим бійцям. Інтернетом гуляє цілком однозначна цитата Абу Муси, одного зі співробітників цієї прес-служби ІДІЛ, який чітко виказав архео-модерністську позицію: «Ми не змушуємо людей повертатися до часів голубиної пошти. Навпаки, ми будемо спиратися на прогрес. Але таким чином, щоб він не суперечив релігії».

Ну і будемо чесні, всі ми дізналися про ІДІЛ не з плакатів, не з вуст народних агітаторів халіфату, що ходили по нашим містам (я б на таких подивився!) і не з новин, які ми, зізнайтеся, православні, не дивимося, та й не з вуст військових експертів — тобто далеко не з тих технологій масової комунікації, які існували в сиву давнину, і за яку топлять ретрогради.

Рупор Халіфа в HD-якості

Про халіфат ми дізнались тому, що наші улюблені пабліки зі статтями про різних там Юнгів-Юнгерів-Унгернів розмістили стильні відео у форматі 1080 HD. Там красиво відзняті хлопці у чорній формі бігли з автоматами по білій пустелі, відрізали голову невірним і взагалі, творили різні круті штуки під нашиди – духовні мусульманські пісні у кислотній манері, такій, що незрозуміло: у них пропонують рейвити в «Closer» чи когось там нищити, або усе одразу, бо це, як не дивно, сумісні штуки.

Тільки за даними «New York Times» прихильники ІДІЛ до 2017 в пропагандистських цілях створили не менше 2,3 мільярдів акаунтів в різних світових соцмережах — це не рахуючи реальні і запасні сторінки бойовиків та їх прихильників.

Глянцевий журнал Dabiq — кращий приклад ІДІЛівської прогресивної пропаганди

А ще… фільми «Дзвін Мечів» і «Полум’я війни», радіо «Аль-Баян», інтернет-газети, youtube-канали. Все це випускалося на кількох мовах — арабською, англійською, німецькою, французькою, російською, хінді та урду, бенгалі, а ще турецькою і курдською.

Очевидно, що всі ці рупори пропаганди були направлені на вербування нових членів, які мали приїздити до ІДІЛ — тільки Росія дала не менше 2000 штиків для угруповання. Але вони мали й іншу ціль – запустити серію терактів по всьому світу. І це їм вдалося — останній стався кілька місяців тому у Франції в містечку Требе, а до цього таких ось актів було безліч.

Сплячі осередки і франшиза світового тероризму

Що ми думаємо, коли чуємо слово теракт? Ну щось типу: «купа бородатих дядьків сідає на літак, представляється арабськими туристами, привозить з собою бомбу і всіх вбиває». Так було раніше. Але ІДІЛ вдалось до іншої тактики, тактики «сплячих осередків». Це одна людина чи група людей (часто білих європейців), які переходять у іслам, але продовжують вести старий спосіб життя – ходити на роботу, спілкуватися з сусідами, родичами. Вони не мають з ІДІЛ жодних контактів. Вони не чекають, поки керівництво пришле їм бомби та не шукають зброю на чорних ринках. Вони просто беруть ніж, тесак, купують помпову рушницю чи інший дозволений «вогнепал» та ідуть на вулицю вбивати людей.

Відправляють в Ніфльхейм десяток сусідів чи просто любителів потусити з найближчого клубаса. Потім новоявлені бойовики говорять охуєвшим від такої лезгіночки з вивертом мусорам щось на манір: «привіт містер аль-Твістер, наш любий шериф, ми члени ІДІЛ». Саме керівництво халіфату про події звичайно ні сном ні духом, але як тільки ЗМІ тиражують цю заяву, то воно одразу заявляє: «так, це наші хлопці. Вони діяли абсолютно у відриві від нас. І тому про теракт ми не могли знати, і як би не старалася ваша доблесна розвідка, все одно нічого вона не дізнається до самого початку кривавого карнавалу. Вони скористалися нами — нашими ідеями і нашим темним ім’ям, яке вас так лякає, а ми використали їх — нічого особистого, тільки бізнес». І як це називається?

Це, зайчики, називається «франчайзинг» — тобто використання франшизи. Франшиза — це об’єкт договору про право користуватися вже розробленим кимось брендом чи бізнес-моделлю, які компанія-власник, що розробила франшизу, передає клієнту за певну плату – така собі оренда доброго імені. Так, наприклад, робить «McDonald’s» — мережа, в якій так люблять їсти антиглобалісти. Сама-то компанія була заснована в 1940 році двома братами Діком і Маком Макдональдами, які відкрили ресторан швидкого харчування в містечку Сан-Бернардіно, що в штаті Каліфорнія. Коли ресторан вже отримав певну репутацію, брати виріши дещо модернізувати його, і в 1948 році змінили забігайлівку за виробленими ними ж принципами «швидкого харчування» — ну ви знаєте, весь цей одноразовий посуд, гамбургери, некрасиві офіціантки, пластикові підноси та паперові серветки.

McDonald’s — це як ІДІЛ. Теж вбиває кафірів, але повільніше.

У 1954 році підприємливий індивідуаліст Рей Крок придбав у братів Макдоналдів право виступати в якості їх єдиного агента з франчайзингу. У наступному році він відкрив вже свій «McDonald’s», з тією ж символікою і за тими ж принципами, що і в Макдоналдів, у містечку Дез-Пленз, у штаті Іллінойс. У 1955 році Кроком була зареєстрована компанія McDonald’s System, Inc (в 1960 році перейменована в McDonald’s Corporation). І тепер вже він почав продавати франшизу в інші країни — зокрема в Україну. Тобто, як ви вже мабуть зрозуміли, центральний офіс у США немає жодного відношення до якогось з українських маків — він просто продав їм своє добре ім’я.

ІДІЛовці робили так само. Щоправда вони виявились більшими альтруїстами та дозволили всім бажаючим користуватися своєю франшизою абсолютно безкоштовно. Більше того, аби допомогти молодим любителям «пофраншизувати», ІДІЛ видало цілу книгу — 3 липня 2017 року, буквально перед своїм розгромом, ІДІЛ поширило «Довідник самотнього вовка» на 66 сторінках, де детально описало методику для проведення терористичних актів з максимальним медійним ефектом.

Справа франчайзингу йде, йшла і йтиме

Зрозуміло, що ІДІЛ в цій справі не перші і не останні. Он, як формувалися перші скіновські банди — хлопці міняли кожанки на бомбери, бо була вільна франшиза «скінхед». І нікого не турбувало, що український  «Nachtigal» переспівує у гаражах британський «Skrewdriver», і що кричали ті ж, і футболки ті ж, і берці ті ж. Так само формувалися і рухи панків – бо залізна завіса не перепона франчайзингу («…ти раздаві мєня хоть танком, всьо равно я буду панком, хой!»), і рухи емо, так виросла остання субкультура – хіпстери. Існує навіть несвідомий франчайзинг. Воровська малина не могла і знати, що в 2014 хлоп’ята з закинутих окраїн почнуть кричати «АУЄ», і міряти світ зоновською міркою з нальотом примітивного гламуру – якщо коротко «собака лаяла на дядю фраєра, сама нє знала, кого кусала».

Тобто треба визнати, що ідентичності, ідеології, стиль – взагалі сенси, на жаль, перестали бути чимось, що належить тільки певній групі – є лише компанія, якій всі платять за франшизу. Он, британські скінхеди може теж не хотіли, аби ви носили свій бомбер з «грязєдавамі» так, як вони, але ж вийшло як вийшло – а «Lonsdale» чи «Dr. Martins» таки отримує свої бабки за продукцію. Звичайно, нам варто оберігати власні сенси, варто чітко розподіляти «знання» між ініційованими групами населення та неініційованими, але мова не про те. Питання лише в тому, що сенси зараз є брендами, що пускаються у маси і легко продаються. І цей урок дуже корисний для нас.

Десь так виглядає франшиза у дії.

Адже ми досі мислимо у категоріях минулого, а то й позаминулого сторіччя. Це звичайно аж ніяк не погано, кінець дев’ятнадцятого сторіччя знаходиться куди далі від Апокаліпсису, аніж двадцять перше. Але виклики, які нам кидають, найкраще вирішуються новітніми методами. І ми ці виклики маємо прийняти, вирішивши пов’язані з ними проблеми. І поняття «франшизи» нам допоможе.

Схема проста, як схема 90-х років у виконанні одного нашого поетика: «береш кредит, купуєш аудит, а потім хай рахують, хто із нас бандит». Ми спочатку доводимо своє право на певний бренд, тобто доводимо свою першість у його створенні, далі перебираємо цей бренд на себе, погоджуємося з його негативними і позитивними боками, а потім говоримо – окей, цей бренд не ваш, це ми просто надали вам право франчайзингу, відтак стосунок до його створення ви маєте суто юридичний, платіть і досить вам вимахуватися. Коротше, поки ми це не перемогли, ми це очолимо.

Потренуємось на Московії, яка нині утримує в руках кілька важливих франшиз, на яких тримається російська історіософія.

Важлива ремарка! Очевидно, що усе, що буде викладено внизу, не дозволяє одразу отримати всі акції компанії-утримувача франшизи, але дозволяє за це місце поборотися і потім попросити у всіх рахунок за використання «свого» бренду.

Що таке Російська література? Це франшиза. Можна з нею боротися. Але чи не краще її привласнити?

Творець російської літератури — Микола Гоголь, етнічний українець, що використовував типово українську метафорико-поетичну систему (ніхто, окрім українця, не зміг би вигадати «Ніс»). «Все мы вышли из гоголевской «Шинели» — говорив Федір Достоєвський — слов’янофіл і один з найбільш західних російських письменників (після Івана Тургєнєва, мабуть тому чи не найдалекоглядніший).

Далі йде провідний сучасний російський літературознавець Дмитро Биков, що, з посиланням на своїх колег, зазначає в двогодинній лекції про Гоголя, а потім і в багатьох своїх виступах і в інтерв’ю українським журналістам — зокрема Євгенію Кисельову – «…Гоголь, написал всю украинскую литературу … написал потом … почти всю русскую».

З українцями і українською народною метафорично-поетичною системою пов’язаний по суті найперший російський поет – етнічний українець Феофан Прокопович, а також значна кількість великих російських митців — Олексій Кольцов, Володимир Маяковський, Антон Чехов, Микола Некрасов, Михайло Булгаков, Володимир Короленко, Анна Ахматова, Максиміліан Волошин ну й «ім’я їм Легіон» — коротше кажучи, багато їх. Російський Золотий вік літератури не відбувся б без Гоголя. Російський Срібний вік літератури не відбувся б без роботи Григорія Сковороди, що надихнув свого прямого нащадка, Володимира Соловйова на створення основ «російської релігійної філософії», образу «Софії» та ідеї «Третього завіту». Як би це сказати коротше…

Ми маємо сказати, що російська література – наша, щоб вона не була їхня. «Віджимати», а не знищувати.

Ми маємо отримувати  50%  грошей з продажу російських книжок. Платіть нам за франшизу!

Що таке Православна церква Московського патріархату?
Це франшиза. Можна з нею боротися. Але чи не краще її привласнити?

Очевидно, що нова Московська церква, в тому вигляді, який вона має зараз, утворилася після духовного розколу в 50-60-х роках XVII століття у Російській православній церкві, що був пов’язаний з реформою нового патріарха Нікона («молодого папи»). Реформа являла собою зміни в богослужбово-обрядовій специфіці тодішньої церкви. Її ціллю було внесення значних змін в богослужебні книги та в саму форму обрядів задля того, аби банально привести їх у згоду з тодішніми грецькими нормативами, від яких російська церква дуже сильно відійшла.

Хто робив ці реформи? Ті, кого старообрядці (противники реформи) кликали малоросами, тобто тодішніми українцями. Українці були рядовими бійцями реформи та офіцерським складом, тільки командувачем операції був напівмордвин Нікон. Через те, що тодішні українські священники були більш освіченими за московських (допомогли єзуїти) і мали міцні стосунки з грецьким ядром Православ’я (як мінімум, були географічно ближчі).

Патріарх Філарет краще за інших знає, що таке «віджимати, а не знищувати».

За весь час існування МПшної церкви найкращими її церковниками і найвірнішою її паствою були саме українці. Про це свідчили як історики Російської імперії, так й іноземці. До речі, нинішній глава УПЦ КП – патріарх Філарет – колись був найбільш очікуваним кандидатом на роль голови УПЦ МП. Російський «Кіріл» випередив його шляхом дуже хитрих маніпуляцій. Відтак, УПЦ МП – бренд, чий колективний першоволодар і створювач – український народ (його роль найбільша, відтак кількість його акцій у компанії — найбільша ). Тож, наша риторика має бути направлена не стільки на боротьбу з образом МПшного попа, скільки на привласнення образу Московської церкви — і в межах України, і поза ними. Вічно мудрий Корчинський, звичайно, завжди підтримує будь-які акції проти МП. Але хіба не він говорив, що «краще було б аби її просто фінансувало СБУ».

Ми маємо сказати УПЦ МП – наша, щоб вона не була їхня. «Віджимати», а не знищувати.

Ми маємо тримати УПЦ МП на бабках нашої служби безпеки, а не російської. Платіть нам за франшизу!

Що таке Союз радянських соціалістичних республік?
Це франшиза. Можна з нею боротися. Але чи не краще її привласнити?

Совок не був би створений без українського хлібу, заліза і вугілля. Співзасновник Совку — грізний Лев Данилович Троцький — був українським євреєм (у найкращому сенсі цього слова). Одну з головних радянських пісень революції — «Как родная меня мать провожала» написав українець із селища Губівка за псевдонімом Дем’ян Бєдний. Перші обличчя у СРСР: росіянин українського походження Микита Хрущов (що працював значну частину життя в УСРСР), етнічний українець Леонід Брєжнєв, етнічний українець з Сибіру Костянтин Черненко, кубанський козак з українським корінням Михайло Горбачов. Росіянином з перших облич радянської країни був тільки один — це російський єврей Леонід Ленін. Йосип Сталін — грузин, хоча й русифікований, а походження Юрія Андропова викликає сумніви, проте вірогідно він походив з роду донських козаків. Перший основний радянський міф про «Велику вітчизняну війну» створив киянин — Віктор Некрасов у творі «В окопах Сталінграду». Другий основний радянський міф – «космічна наддержава», був створений на основі роботи житомирського конструктора Сергія Корольова. Третій основний радянський міф – «ядерна держава», був створений на основі розщеплення ядра, проведеного у Харківському університеті чотирма ученими під керівництвом українця — Кирила Синельникова.

Ми маємо сказати Совок – наш, щоб він не був їхнім. «Віджимати», а не знищувати.

Ми маємо отримати всю славу совка, бо ми створили всю радянську імперію – а тепер… Платіть нам за франшизу!

Дуже короткий висновок з дуже довгою назвою 
після дуже довгої статті

Тільки уявіть, що таким же методом можна зробити наприклад з Річчю Посполитою, чи будь-чим, що так вабить історичні помисли поляків, угорців, румунів. «Віджимати» треба по повній – усіх: від Енді Уорхола до Стєнькі Разіна. Вони мають бути українцями. Їх бренд та їх франшиза має бути нашою.

І це все.

Активіст руху «Традиція і Порядок»

  •  
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Культура, Лонгрід, Політика