Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

VII фестиваль бразильського кіно: «Іван — назад у минуле»

10 листопада в Києві пройшов VII фестиваль бразильського кіно. Редакцію «Катарсису» запросили на показ фільму в рамках фестивалю «Іван — назад у минуле». Кількість запрошень була обмежена, тому невеликий зал у стінах кінотеатру «Київ» швидко наповнився людьми.

Головний герой фільму — Іван Бойко — 91-річний українець. У 1942 році Іван був вивезений на примусові роботи до Німеччини. Коли закінчилася Друга світова — чоловік емігрував до Бразилії, де аж до 1990 року прожив без громадянства. В Україну він за цей час не повертався.

Усе життя Іван працював на різних роботах. На пенсії він почав виготовляти бандури. До цього на південноамериканському континенті ніхто не знав про існування такого музичного інструменту. У фільмі є дуже яскравий момент, коли Іван грає на українській бандурі та співає при цьому бразильські пісні. На його думку, музика — це духовна підпора народу, без музики людина мертва.

З режисером фільму Гуту Пашком Іван познайомився у 2005 році, коли Гуту знімав фільм про українську еміграцію в Бразилії — «Made in Ucrânia». Для цього фільму Бойко віддав Гуту свої щоденники, де описував своє минуле та жахіття, яких зазнала його родина від комунізму та нацизму. П’ять років по тому Гуту вирішив зняти фільм про повернення Івана до Батьківщини.

Коли знімальна група пропонує Івану поїхати до України, 91-річний чоловік нервує. Йому важко усвідомити та уявити власне повернення на землю своїх батьків через 68 років життя на чужині. Іван каже, що не заслуговує на такий подарунок, проте режисер намагається переконати його у протилежному.

Коли Іван усе ж таки погоджується, він показує документи, які залишилися у нього після примусових робіт у Німеччині. В одному з цих документів написано, що Іван Бойко — «особа без національності», бо німці не хотіли чути про існування такого народу як «українці».

Вперше ми чуємо від Івана рідну мову, коли він телефонує племіннику, що проживає в Україні. Дивна річ, але Іван чудово розмовляє українською, без тіні акценту, хіба що із західноукраїнським діалектом.

Бойко отримує перший у своєму житті закордонний паспорт та вирушає. Після пересадки у Німеччині (де Іван дивується тому, як швидко відбудували зруйнований Берлін), він нарешті повертається до Батьківщини. У київському аеропорту чоловіка зустрічає племінник — його кров від крові. До цього моменту вони ніколи в житті не бачилися, тим не менш, ця зустріч більш ніж схожа на зустріч близьких родичів.

Київ стає першим українським містом, де ступає нога Івана після стількох років відсутності. На Андріївському узвозі два хлопці-бандуристи грають Івану повстанську пісню «Ой у лісі, на полянці». Старий не ховає сльози. Враховуючи, що він вперше за майже 70 років бачить, чує та відчуває прояв рідної для себе української культури — цим сльозам віриш.

Після Києва Іван вирушає на рідну Тернопільщину до рідного села. У Бразилії перед поїздкою він навіть намалював невеличку мапу, де схематично зобразив своє село та місця, що залишилися у його пам’яті. Одне з таких — церква, яку він відвідував у дитинстві.

У рідному селі Івана зустрічають племінниця та її сім‘я. Виявляється, Бойко має великий рід, про існування якого навіть не здогадувався. Родичі дарують йому родовідне древо, де є всі члени його великої родини. На вулицях села до нього часто підходять літні люди, здається, ровесники Івана. Насправді, більшість з них — нащадки його давніх друзів, пам‘ять про яких ще лишилася десь на переферії спогадів Івана. Йому тільки й залишається, що промовляти: «meu Deus».

Певно, один з найбільш емоційних моментів фільму — повернення Івана до рідної хати, яку він будував разом з батьком ще до початку Другої світової війни. У занедбаній та майже зруйнованій хатині вже давно ніхто не живе. «Тату, заговори до мене!» — благає Іван, припадаючи чолом до порогу рідної домівки, проте, звісно, його батька немає на цьому світі вже багато років.

Остання точка маршруту Івана — місто Миколаїв, де живе його рідна сестра. Іван не бачився з нею 68 років. Жінка зустрічає брата з хлібом-сіллю, які вона ледь тримає у руках, здригаючись від ридань. Плаче й Іван, плачуть його донька з зятем. У цей момент скупа сльоза ледь-ледь та проскоче навіть у найменш чутливого глядача.

Прем’єра фільму відбулася ще у 2011 році. Тоді для українців це був суперечливий фільм. Головний герой фільму — Іван Бойко — член юнацтва ОУН, в Україні часів Януковича про таке не говорили. Тож і відповідного розголосу він тоді не набув. Зовсім інакше цей фільм виглядає після 14-го року. Коли умовний патріотизм став таким поширеним, що тільки по-справжьому щирі його прояви можуть виділитися із загальної маси.

Іван Бойко помер у 2016, на 97-му році життя. З одного боку шкода, що він не дочекався перемоги України над ворогом. З іншого — він помер з упевненістю, що за Україну є кому боротися.

Загалом фільм дуже драматичний, проте ця драматичність тільки підкреслює головну ідею цієї історії — українець має залишатися українцем хоч у Польщі, хоч у Німеччині, хоч у Бразилії. Бо нація — це не територія. Нація — це національна солідарність. Нація — це солідарність всередині великої родини. То ж будьте солідарні. Крізь тисячі кілометрів, крізь різну мову, навіть крізь різне світовідчуття знайте, що ми всі браття від однієї матері України. У тому є сутність панукраїнської ідеї. Україна не лише країна з кордонами, а невидима та неосяжна кровна спільнота.

Головний редактор

  • 72
  •  
  •  
  •  
Горизонтальний, Культура, Нація