Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Дрійо ля Рошель. Дорога гніву

Всего два выхода для честных ребят
Схватить автомат и убивать всех подряд
Или покончить с собой, собой, собой, собой, собой, собой,
Если всерьёз воспринимать этот мир…

Єгор Лєтов, «Харакірі» (1987)

Абсолютна більшість текстів про Дрійо Ля Рошеля починаються з кінця. З його смерті. Причина такого кроку виправдовується тим, що дослідники одразу акцентують на пафосі, доповнюючи описання обставин смерті Дрійо цитатою або кількома, створюючи образ трагічного та фатального закінчення життя чоловіка, який заплутався у собі й у світі.

Ля Рошель був одним із найсуперечливіших синів своєї епохи, як її головна стилістична ознака — суцільне протиріччя, яке, боюсь здатися банальним, але все ж рухає суще та реанімує життя.

Власне, життя — ось, що захоплювало Дрійо мабуть з такою ж силою, як смерть: «Я закликав війну для того, щоб померти», писав він влітку 1914 року, знаходячись у шанці на фронті Першої світової. Смерть — не для позбавлення від мук і труднощів життя, а заради його продовження, але якісно кращого, потужнішого, сильнішого. Смерть — не як втеча і капітуляція, смерть — це нагода зустрітись обличчям до обличчя з ворогом, із власною слабкою (або недостатньо сильною) сутністю. А в підсумку смерть — як вирок самому собі.

«Я не визнаю себе винним, я вважаю, що я діяв так, як я міг і мав би чинити як інтелектуал і як чоловік, як француз і європеєць. Зараз я звітую не перед вами, а, відповідно до моєї позиції, перед Францією, Європою, людьми»,

— це останні слова чоловіка, який сам призначив собі побачення зі смертю.

Ім’я Дрійо зараз вживається як синонім поняття «фашист», і це слушно. Він наполегливо повторює поняття «фашизм» як мантру, називаючи збірку своєї публіцистики «Фашистський соціалізм» та принагідно користуючись словом «фашист» для вичерпної характеристики власної особистості. Фашизм — це гнів на його сучасність, на Францію, Європу та буржуазію, а разом з тим — єдиний засіб для виправлення ситуації. Фашизм — це аперкот декадансу, особистій слабкості та чумі сучасного світу — капіталізму.

Ля Рошель походив із доволі заможної родини типових французьких буржуа, які комфортабельно розмістившись у столиці, все життя присвятили задоволенню власних забаганок. Перший роман, який «вдався» Дрійо (за його власним переконанням) була книга «Мрійлива буржуазія», що вперше побачила світ у 1937 році, за 2 роки після смерті його батька. Емануель, так звали батька письменника, був для останнього втіленням всього виродженого середнього класу французького суспільства, що втратив свої моральні основи: віру та працелюбність. У романі ля Рошель безжально атакує тогочасну буржуазію, безпринципну, хтиву та занепалу. Саме ці задурманені лібідозними викрутасами та ілюзією матеріального «щастя» люди, втіленням яких є сім’я Дрійо — його батько із своєю пристрастю до жінок та розгулу і мати, яка виключила зі свого життя все, крім безглуздої гонитви за сукнями та прикрасами, вони є першопричиною декадансу, загального занепаду Франції та Європи. Особистості, які, на думку письменника, практично позбавлені ознак справжнього життя, отруюють націю.

Принагідно пропоную згадку Уільяма Берроуза про його досвід перебування у Європі, за допомогою якої можна доволі чітко уявити тогочасну ситуацію у Старому світі: «Європа знаходилася в останній стадії післявоєнного догнивання. За бакси можна було купити більшу частину населення Австрії, самців чи самиць, все рівно. Так було у 1936 році, незадовго до приходу нацистів, які хутенько прикрили лібідні хороводи заокеанських туристів».

Саме позиція стосовно буржуазії вперше штовхає ля Рошеля до фашизму, його послідовна ненависть, яка ще з юності крепко засіла в думках письменника, крайньо радикалізувала його: «Щоб запобігти повільному руйнуванню, яке я спостерігаю всюди, щоб зупинити згубну еволюцію, я хочу протиставити їй негайну та повну руйнацію», — «Людина, яка ногою відкидає несправний годинник, вчиняє набагато розумніше та благородніше, ніж той, хто наполегливо намагається його полагодити». Ля Рошель не плекає надій на оздоровлення буржуазії та на відновлення загублених чеснот, тому, на його думку, вирішити це питання можна тільки революційним шляхом, за допомогою фашизму.

Саме звідси і походить його антисемітизм, що був маркером того часу для будь-якого націоналіста, а тим більше — фашиста. Важливо розуміти, що несприйняття євреїв для інтелектуальної частини радикалів не означає ненависть на національному ґрунті (хоча у деяких це також траплялось) — це гнів на Єврея як уособлення західної капіталістичної, індивідуалізованої системи. Єврей — це безрідний індивідуум, який на відміну від корінного європейця, не відчуває зв’язку з країною, в якій проживає, не має відчуття обов’язку перед нацією чи колективом — він є першопричиною розкладу суспільства та загального збайдужіння через непомірне тяжіння до абсурдного збагачення, до персональної вигоди, замість національного добробуту. Ознаки єврейства для тогочасних фашистів втілюються у повну протилежність чеснотам, притаманним європейцям: чесності, мужності, жертовності та служінню Батьківщині.

Ля Рошель ототожнює «людину модерну» з євреєм (євреєм «взагалі»), що пропагується ним, наприклад, в «Жилі». Єврей в антисемітському трактуванні уявляється безрідним космополітом, антисоціальне прагнення до прибутку і життя без чеснот якого переноситься і на корінних французів. Дрійо ля Рошель користується тут ірраціональною і спрощеною критикою капіталізму і суспільства, оскільки він пояснює таку складну структуру як товаровиробничий капіталізм і буржуазне суспільство у зв’язку з образом ворога — «єврея».

У побутових справах Дрійо, втім, не виявляв антисемітизму. Його перша дружина, Колетт Жерамек, була єврейкою, а за сумісництвом — дочкою багатого банкіра. Проте шлюб з нею не тривав довго — всього через три роки спільного життя пара розлучилась, а ля Рошель отримав від розлучення серйозні дивіденди — понад 400 000 франків, які стають запорукою його безбідного існування. Та й наступний шлюбний досвід Дрійо будував за ідентичним сценарієм: письменник одружується з Олександрою Сенкевич, так само дочкою багатого банкіра, і їхній шлюб, який в підсумку ля Рошель чесно назве «одруженням за розрахунком», триває всього чотири роки, а розлучення, аналогічно з першим випадком, суттєво поліпшує добробут Дрійо. Відомими є факти того, що під час нацистської окупації ля Рошель допомагав друзям-євреям навіть у ситуаціях, коли через це наражався на серйозну небезпеку.

У перерві між обома одруженнями ля Рошель займається вивченням «бордельної» географії Парижу: його знає ледь не кожна повія столиці, що він описує у романі «Чоловік, обвішаний жінками». Вже у самій назві цього твору проглядається подвійне трактування такого способу життя: Дрійо був знаним коханцем, обділяючи кожну свою пасію чуттєвими вибухами та вишуканим коханням, проте сам він, зрештою, виявився справді «обвішаним» жінками, обтяженим їхніми тілами та їхнім коханням, а на додачу — ще й неможливістю до кінця задовольнити власне лібідо: «Шукаючи Жінку, я перестав сприймати жінок». Прикметно, що саме після воєнного досвіду Дрійо ля Рошель так глибоко пірнає в жіночі обійми: він намагався замістити недостатньо насичене цивільне життя надмірною пристрастю, що вилилось для нього в розчарування та сифіліс. У цій ситуації можна вгадати фройдистський мотив: Дрійо завжди прагнув смерті (або до смерті) як найвищого порогу чуттєвості та життя, тому для нього таке гіперактивне сексуальне життя здавалось можливим вирішенням проблеми недостатньо динамічного та захоплюючого життя без війни, тобто життя, позбавленого безпосередньої боротьби.

Підтвердженням цьому є початок «Жиля», коли герой приїжджає у відпустку з фронту та інстинктивно визначає мирний Париж як «царство жінок». І одразу ж відправляється в місто на пошуки комерційної любові, яка має йому компенсувати фронтове напруження.

Проте сексуальна пристрасть та війна не є взаємозамінними товарами, тому ля Рошель (як і «Жиль») звертається до політики. Структура моєї розповіді може викликати враження, що куртуазні пригоди письменника та його політична діяльність є хронологічними явищами, проте поспішаю заперечити, що це не зовсім так: Дрійо ля Рошель почав цікавитися політичними справами ще в юності, під час навчання в Університеті політичних та правових наук, де приятелював із майбутнім комуністичним функціонером Полем Вайаном-Кутюр’є, але зрештою молодий ля Рошель провалив випускний іспит з політичних наук в 1913 році та благополучно відправився на фронт наступного року.

Ще під час Першої світової Дрійо знайомиться з Луї Араґоном, у 1917 році, та тусується в середовищі паризьких сюрреалістів. Саме з ними ля Рошель бере участь у доволі знаковій події в житті тогочасної Франції — випуску памфлету «Труп». Видання цієї збірки текстів було реакцією літературного авангарду на кончину «класика із класиків», лауреата Нобелівської премії — поета Анатоля Франса. Серед авторів «Трупу» були практично всі тогочасні популярні літературні «фріки»: Поль Елюар, Андре Бретон, Луї Араґон, Філліп Супо, Жозеф Дельтей та Дрійо ля Рошель. Ромен Ролан зазначає щодо памфлету: «Справа тут зовсім не в злісній критиці, з якою люди кидаються інколи на пережившу себе велику людину після її смерті. «Труп» дійсно виритий з могили, осквернений та змішаний з брудом. Найлютішим із шести письменників (серед них нема ні одного незначного, а меншою мірою троє — першорядної величини) виявився Луї Араґон, стаття якого називається: «Ви вже дали ляпаса покійнику?». Автором найболіснішої (та найсильнішої) статті — П’єр Дрійо ля Рошель: в нього відчувається ціннісна біль покоління, вибитого з колії війною, впавшого у відчай, покоління, яке бачить майбутнє безоднею та мстить за все старшому поколінню».

Співпраця з сюрреалістами не тривала довго: Дрійо звинуватив їх у політичній неповноцінності через надмірне захоплення комунізмом та порвав спочатку з Араґоном, а тоді й з сюрреалізмом взагалі. Дрійо вважав, що сюрреалісти своєю творчістю тікали від реальності у «скляний замок», перетворюючи життя на незрозумілі знаки, які втрачають органічний зв’язок з буттям. А таким шляхом неможливо було вирішити чи навіть розповісти про фундаментальні біди його сучасності: посередність та декаданс.

Після розриву з сюрреалістами ля Рошель ґрунтовно зайнявся політикою, він заграє з радикальними партіями Аксьйон Франсез та Народною партією Франції Жака Доріо. Друкується у соціалістичному журналі та спостерігає значне посилення націоналістичних та реваншистських настроїв у французькому суспільстві. Саме на початку 30-х Дрійо ля Рошель починає називати себе фашистом, а у 1934 році видає «Фашистський соціалізм» — багато в чому знакову працю, скомпоновану з політичних есеїв дуже суперечливого змісту, в якій присутня єдина стрижнева ідея, але відсутня чітка ідеологічна орієнтація. Поштовхом до створення цієї збірки, крайньої радикалізації Дрійо та оформлення його бачення політики, стають події 6 лютого 1934 року. Ця дата відома масовими заворушеннями ультраправих ліг та об’єднань у Франції та спробою державного перевороту, поштовхом до якого стала «афера Стравінського» (названа на честь дуже хитрого єврея, який обібрав половину Франції, спровокувавши масові протести проти уряду). У подіях лютого 1934 року письменник бачить надію на реалізацію його мрії — об’єднання правих та лівих в боротьбі проти буржуазії та революції. Але такий союз правих та лівих сил виявився нестійким та недовговічним, а протест був жорстоко придушений владою, і все повернулось до звичного стану.

У міжвоєнній Франції функціонували багато різнорідних правих політичних рухів, найзначнішими серед них були: Аксьйон Франсез, головою якої був Шарль Моррас — патріарх французького націоналізму, а сама партія об’єднувала націонал-монархістів та була дуже популярною аж до 40-х років; Бойові хрести, яких очолював маршал де ля Рок, вважалась об’єднанням ветеранів Першої світової та формувалась на ґрунті ідей реваншизму; Народна партія Франції, заснована Жаком Доріо, що вважалась фашистською партією. Цікавою є доля Доріо, який був комуністом і навіть відвідував СРСР, а на початку 30-х заснував першу у Франції масштабну фашистську партію. І саме до останньої входив з перервами ля Рошель, надіючись на реалізацію свого задуму про всеєвропейську революцію проти буржуазного суспільства та капіталізму.

Взагалі тогочасне політичне та мистецьке життя французів можна порівняти з мультивсесвітом «Марвел» — Францію переповнювали різнобарвні фракції та об’єднання, котрі розпадалися навіть не встигнувши об’єднатися, а у кожному з них було щонайменше кілька видатних особистостей. Розбиратися в тогочасних політичних розкладах все одно, що з’ясовувати, на чиєму боці була правда під час війни в Югославії — чорт ногу зламає.

Я тільки окремо виділю відносини ля Рошеля з Анрі Мальро. Мальро — це людина з солідною біографією, відомий письменник та рафінований комуніст, котрий воював на Далекому Сході та в Іспанії на боці ліваків, а після Другої світової займав міністерські посади у французькому уряді (переважно був міністром культури). Так от, Дрійо доволі близько приятелював із Мальро, проте їхні політичні погляди кардинально відрізнялися, й коли у Анрі запитали, чи зміг би він убити ля Рошеля, той без вагань відповів ствердно, аргументувавши: «Інакше я б не міг сприймати Дрійо всерйоз».

І наостанок про серйозність та серйозне. 16.03.1945 — дата, коли Дрійо ля Рошель поставив останню крапку. Самогубство — це явище, котре варто сприймати або як перемогу, або як поразку. Неможливо посередньо ставитися до суїциду — він викликає тільки відразу або захоплення, ніби проявлена світлина, на котрій вже чітко видно ким була людина: слабким безвольним створінням чи особистістю, котра навіть кроки смерті підпорядкувала власній волі. Як на мене, у випадку з Дрійо варіант відповіді очевидний (хоча насправді ні).

Головний редактор журналу «Консерватор»

  • 1
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Історія, Культура, Лонгрід