Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

МЫ — НАЦИОНАЛЬНЫЙ ГЕРОЙ

«Художников может быть много
Поэтов может быть много
Национальный герой может быть только один»

Так писав парубок з окраїн Харкова, Едік Савенко, коли дуже хотів стати «русским национальным героем» – Лимоновим. В нього нічого не вийшло. Внаслідок цього романтичного експерименту народився всього лиш російський письменник Едуард Лімонов. Ми його інколи потайки читаємо і намагаємося ненавидіти, та навіть заборонили йому їздити в Харків. Але це все не те.« Русского национального героя» з Едіка Савенка так і не вийшло.

То хто ж він такий? Чи існує втілення« загадочной русской душы?»Кого з москалів можна назвати «русским национальным героем»? Вгадайте, як його зовуть? Правильно, Буратіно! Але сьогодні по плану нашої культурно-масової робітники кіно  ми вам розповімо трохи згодом. Тільки якщо будете себе гарно поводити, ставити нам багато лайків і розповідати друзям, що на «Катарсисі» безкоштовно розповідають цікаві казочки.

Затятим кацапоненависникам, а також усім іншим читачам, на правах автора тексту  доповідаю, що у цій статті будуть не тільки москалі. В асортименті також американські та наші, українські, національні герої. А також Жиріновський – в якості екскурсовода.

«Джордж, ты же ковбой!»

Саме таким чином Жиріновський у легендарному відеозаписі звертається до тодішнього президента США, Буша-молодшого. Тут важливо зробити поправку на контекст. Точніше на два контексти:

Перше. Згадане відео являє собою потік свідомості московського політика. Не факт, що йому відомо про літературні експерименти сюрреалістів і бітніків, але саме їхніми методами користується Владімір Вольфич у площині усного мовлення. На момент запису він, очевидно, перебуває у стані «ноктюрну», тому напряму контактує з буттям, паралельно транслюючи його нам за допомогою власного язика. Саме в такому стані він називає Буша-молодшого «ковбоєм». Не брокером, не баригою чи імперіалістом, а саме ковбоєм.

Друге. Після успішного завершення війни за незалежність американці змогли нарешті перевести подих й задумано подивитися на небокрай. Те, що вони там побачили вирішальним чином вплинуло на їхню свідомість та подальшу історію (і продовжує впливати сьогодні). Що ж то було? Багато нічийної землі, яку треба освоїти. Так народився ковбой. Це герой, який ставить особисте благо вище суспільного (як і будь-якого іншого) та здатний не просто пристосовуватися до середовища і підкорювати його, а робить це надзвичайно винахідливо і стильно.

Ковбой — це американський національний герой. Архетиповий образ «здорового» американця. Тому чистий розум Жиріновського асоціює Буша з ним. Якщо говорити про кіно, то очевидно, що там національний герой призвів до появи вестернів. Перші тематичні кінострічки з’явилися ще на світанку ХХ століття. Але найцікавіше те, що тема не вичерпалася навіть сьогодні. У журналі «Консерватор» автор вже розповідав про один із найкращих зразків неовестерну — «  Hell or high water. » Еталоном ковбойського архетипу в сучасному кіно є «Міцний горішок».

Важко знайти людину, котра не бачила, як офіцер Джон МакКлейн перед Різдвом стріляє поганих дядьків і звільняє заручників. Здавалося б, він офіцер поліції і робити таке йому по службі положенно (хіба без екшену). А от і ні. Персонаж Брюса Вілліса переслідує в першу чергу власну ціль — врятувати дружину, а разом з нею і шлюб. Загальне благо пропонується у комплекті. Сюжет будується навколо особистості та почуттів МакКлейна — він його стижень. Все інше — це декорації, які роблять історію цікавою.

У кожного солідного ковбоя був помічник із числа аборигенів, котрий усвідомив необхідність розвитку демократії та вирішив допомогти ковбою. МакКейн теж має такого — це сержан-афроамериканець, який за допомогою рації контактує з Джоном, повідомляючи оперативну інформацію.

Сцена з приклеєним до спини пістолетом вже давно стала легендарною, тому пояснювати за ковбойську кмітливість МакКейна нема потреби. Крім того, протягом усієї картини до нього відповідно звертаються: «Ковбой». Якщо у вас залишилися сумніви, що Джон МакКейн — втілення американського національного героя, то зробимо поправку на контекст створення картини.

Ковбой, до речі, не вважає закон абсолютною цінністю і готовий за необхідності (або по приколу) знехтувати ним. У «Міцному горішку» це чудово проілюстровано у сцені, коли один із терористів заявляє, що МакКейн — поліцейський, а тому повинен діяти в межах повноважень, тобто не може зашкодити навіть терористам. Прикметно, що після цього МакКейн глузливо посміхається і вирубає бідолаху.

1988 рік (рік появи «Міцного горішка») — президентом США досі є Рональд Рейган. Лозунгом його президентської кампанії було повернення до американських цінностей, протягом всього політичного життя Рейган нагадував американцям за їхнє ковбойство. В молодості він був актором і неодноразово грав у вестернах. Тож не дивно, що в епоху Рейгана Голівуд був надзвичайно консервативним. Республіканцями були режисер і сценарист «Міцного горішка». А також виконавець головної ролі — Брюс Вілліс.

Дєди воєвалі!

Крім Джона МакКейна хрестоматійним зразком «рейганівського» кіно є стрічка про Джона Рембо. І коли Джон МакКейн — це такий собі ковбой-«хороший хлопець», то Рембо — це антисоціальний ковбой.

Справа в тім, що у кінці 60-х та всі 70-ті американці м’яко кажучи не вважали ветеранів В’єтнаму героями. Не поважали «дєдов». Причина того — біснуваті хіпарі, пацифісти та інші подібного штибу нігілісти, котрі ніби—то пропагували «мир і любов». Наслідок цієї немитої диверсії — деморалізація суспільства та нападки та соціальна ізоляція співгромадян, котрі героїчно воювали десь у дрімучих джунглях на іншому кінці світу (до речі, «в’єтнамська»тема у кіно є неймовірно цікавою, про що ми колись обов’язково напишемо).

Рональд Рейган став першим президентом за майже 25 років, котрий публічно визнав ветеранів В’єтнаму героями та закликав американців вшанувати їх належним чином. На це моментально відреагували у Голівуді та у 1982 році на великому екрані світ побачив «Рембо: Перша кров».

У головні ролі Сільвестер Сталлоне (республіканець). Його персонаж, Джон Рембо, тільки-но повернувся до мирного життя та прямує у провінційне містечко перекусити. Але воно його не приймає — про це нас повідомляють за допомогою візуальних прийомів: Рембо приходить у цивілізацію з лісу (тобто для світу він — чужорідне тіло). Натурально, на «подразник»реагує місцевий «лейкоцит»—шериф, який причепився до ветерана, обзиває волоцюгою, а потім забирає в участок.

Далі розгортається сценарій «повстання проти сучасного світу». Рембо тікає від поліцаїв, які не поважають «дєдов» із В’єтнаму, тоді вигадливо ліквідує їх (проявляється ковбойська фантазія), а потім повертається і перемагає ціле містечко (відключаючи електроенергію), яке символізує цивілізацію (кадри зі силуетом Рембо на фоні неонових вивісок). Таким чином Джон Рембо змусив суспільство поважати себе (та всіх воювавших «дєдов» із В’єтнаму) і взяв реванш.

Вічне сяйво «Белого солнца пустыни»

Надивившись вестернів, котрі знімали прокляті капіталісти, у прогресивній частині людства (соцтабір та СРСР) вирішили, що на таку популярну класово-чужу пропаганду треба якось реагувати. Так з’явилися так звані «червоні вестерни» та «істерни».

«Червоні вестерни» знімалися у соціалістичних країнах Європи (НДР, Югославія, Чехословаччина і т. д.). Це кіно було по суті ревізіоністським вестерном, тобто ті ж самі класичні сюжети та локації Дикого Заходу, але тепер головний герой не ковбой-експлуататор, а пригноблений корінний мешканець – індіанець. Зіркою «червоних вестернів» був югославський актор Гойко Мітіч.

У СРСР пішли іншим шляхом та створили істерн. Події таких кінокартин відбуваються здебільшого на Близькому Сході у період Громадянської війни в Російській імперії. Головний герой несе пригнобленим народам світлі ідеї соціалізму. Канонічні картини жанру – «Неуловимые мстители», «Свой среди чужих, чужой среди своих», «Белое солнце пустыни» та інші.

Експеримент совків з адаптацією заморського кіно про американського національно героя перевершив найсміливіші очікування. Серед океану екшн-пропаганди різноманітної комуністичної фігні про «рівність» та побудову соціалізму народився ідеальний кацап.

У 1970 році з’явилася одна з найвідоміших кінокартин ХХ століття — «Белое солнце пустыни». Пропоную анотацію до фільму з одного піратського сайту:

«О чем советский вестерн «Белое солнце пустыни»? О том, что такое Родина, долг и честь для русского мужчины. Даже если война уже закончилась для Сухова и дома его ждет любимая жена, он не может пройти мимо несправедливости. Ведь это его долг помочь Саиду, и неважно, что он, возможно, преступник. В первую очередь он человек. Сухов не может бросить в пустыне десяток женщин, которые нуждаются в его защите. Доставить их в пункт назначения живыми и невредимыми – дело чести для него. Как же непохожи эти люди на тех, кто окружал его дома, странны их обычаи и нравы, собственно, как и сама природа. Здесь все чужое, но это тоже Родина. И для Петрухи, только начинающего жить, отдать долг родине, то же дело чести, даже если этот долг ценою в жизнь. Как и для Верещагина, таможенника царской России – обломка старой жизни, невозможно было прятаться за женской юбкой, потому, что за ним Держава, а царская или советская неважно: она Родина и дело чести встать на защиту ее интересов его долг. Вот и Абдула не смог отсидеться с краю и не вмешаться, потому, что Родина, честь и долг – это не просто слова для русского мужчины и неважно какой он национальности».

Давайте спробуємо перекласти цей текст, а заодно і сюжет кіно людською мовою.

Головний герой, товарищ Сухов — це виснажений Громадянською війною вже не молодий москаль, котрий свято вірить в ідеали комунізму. Нарешті війна завершилася і він повертається додому, де його чекає дружина та бєрьозкі, коториє шумят та тішать загадочную душу русского человека. Але не все так просто.

На шляху через пустелю він помічає закопаних по шию у пісок азіатів і починає їх «освобождать». Кожен «звільнений» азіат намагається вбити товарища Сухова, але це його не бентежить і «освобождєніє» продовжується. Напрошується логічне запитання: «Нахуя? Мужик, ти вже п’ять років не був дома, нахуя тобі ті азіати зі своїм піском? Ти їх відкопуєш, а вони тебе після цього хочуть завалити. Іди додому, залиш їх у спокої». Якби Сухов просто взяв і пішов додому, тоді він не був би кацапом.

Основне в житті кацапа – це не дружина та дім і навіть не бєрьозкі (ті, коториє шумят), а служіння «Родине». А «Родина» для кацапа — це завжди проект, і все одно як він називається: Московія, Російська імперія, СРСР чи РФ. «… невозможно прятаться за женской юбкой, потому, что за ним Держава, а царская или советская неважно: она Родина и дело чести встать на защиту ее интересов его долг». Саме тому основним націєтворчим міфом кацапів є не ерзац-православіє, а побєдобєсіє, в основі якого культ «Воина-освободителя». Страшно подумати як щемить душа кацапа  9-го мая, коли він розуміє, що у 45-му вдалося «освободити» половину Європи.

Товарищ Сухов не знає традицій «освобождаємого» ним населення. В нього навіть не виникає думок, що людей не просто так закопують серед пустелі. Його це взагалі не цікавить, бо «какая может быть культура у этих чурок то?». Так само з жінками з гарему головного антигероя Абдулли: Сухов не задається питанням про те, чого вони так живуть і нащо, його справа – «освобождать» і проповідувати комунізм. «Доставить их в пункт назначения живыми и невредимыми — дело чести для него. Как же непохожи эти люди на тех, кто окружал его дома, странны их обычаи и нравы, собственно, как и сама природа. Здесь все чужое, но это тоже Родина».

До речі, актор Кахі Кавсадзе, який зіграв роль Абдулли, так охарактеризував свого персонажа:

«Абдуллу я никогда не считал ни разбойником, ни бандитом. Я играл человека, который защищал свой дом, свои традиции. Играл человека без комплексов, человека слова. Да, у него гарем. Но кому какое дело, сколько у него жен — десять или двадцать семь. Ведь это его жены, его семья. И он следует своим традициям жестко и до конца, отстаивая неписанные законы своего народа».

Проте русский чєловєк прекрасно розуміє, що у «чурок» немає ні культури, ні власних традицій, ані законів. Тільки він, кацап, може врятувати їх, перетворивши у частину «Русского мира». «Освободити» самих від себе. Я сподіваюся, що тепер зрозуміло, що відбувається на Донбасі?

«Доллар, доллар – это грязная зеленая бумажка!»

У 1997 році сталася спроба переосмислити «русского национального героя». Здійснив її режисер Балабанов у фільмі «Брат».

Даніла Багров, головний герой фільму,  – це звичайний провінційни парубок, який вірить в ідеали справедливості та помагає слабким і знедоленим. Він є втіленням запиту тогочасного населення пострадянських держав на захист від загроз нового життя епохи 90-х. Після того, як совок рухнув, вулиці заполонили «братки», ринки — прибульці з Кавказу та Азії, а у владу прийшли бариги, котрі шматували обломки колишнього СРСР.

Балабанов представляє Багрова своєрідним богатирем. При чому він хоч і москаль, проте уявлення про справедливість має адекватне. Даніла не «осовобождає» в стилі товарища Сухова, а допомагає таким чином, як від нього того очікують ті, хто допомоги потребує. Здавалося б, от він – новий «русский национальный герой»!

До речі, «Брат» -— це чи не єдине москальське кіно, де головний герой симпатичніший за антигероя. У «Белому солнце пустыни» антагоніст Абдулла незрівнянно презентабельніший за обірванця Сухова, Штірліц-есесовець симпатичніший за будь-якого радянського воїна, у фільмі Балабанова «Война» чеченці виглядають справжніми кшатріями, тоді як Іван в якості героя викликає недовіру.

На долю Багрова випадають безліч прикростей: фізичні травми, продажні хвойди і підлий брат. Ми щиро співчуваємо Багрову і хочемо, щоб він витримав то все з честю. Але Данілу спокушають «грязные зеленые бумажки». Він відмовляється від всіх на користь грошей, у ньому розчаровується Німець, а тоді Багров вирішує прямувати у Москву — місто в якому можна заробити «реальні» бабки. Про регрес персонажа Балабанов нам повідомляє з допомогою візуального ефекту, коли у фінальній сцені фільму Даніла покидає стрічку з права на ліво. Національного героя з Даніли Багрова не вийшло.

Козак нейшн но транслейшн

Козацькому роду дійсно немає переводу. У всіх сенсах: у лінгвістичному та в архетиповому. Український національний герой з’явився у радянському кіно. Фактично одноосібним творцем цього візуального шедевру можна вважати легендарного Івана Миколайчука. Неважко здогадатися, що я маю на увазі фільм «Пропала грамота».

Козака Василя можна впевнено титулувати втіленням українського архетипу. «… живе по Писанію, не водиться з бабами, воює з бусурманами…» – це вичерпна характеристика того, чим повинні займатися українці по життю. Хіба ще інколи зазирати до корчми.

Персонаж Миколайчука абсолютний індивідуаліст — він нікому не служить, а до Імператриці їде не стільки через те, що треба відвезти якусь грамоту, а тому, що дома скучно. Чергова війна закінчилася, а розважатися ж якось треба, та й жінка попросила червоні черевики з Петербурга привезти… Коротше поїду, думає козак Василь, хоч розважуся, як Бог дасть.

В основі фільму «Пропала грамота» сценарій Івана Драча, проте за свідченнями учасників знімальної групи, діалоги були плодами імпровізації акторів. Виконавець ролі побратима козака Василя згадує, що вони практично не докладали зусиль при зйомках, а опісля не могли звикнути до сучасного одягу та життя без коня.

Кіно перевантажене символами — фактично кожна деталь має автономне значення. На цитати можна розбирати кожну репліку персонажів, а локації зйомок скрінити та використовувати як шпалери робочого столу. Сергій Параджанов після перегляду кінострічки сказав, що він «нарешті побачив справжню степову Україну».

Якщо трішки пошкребти кожного мешканця цієї території, посадовити на коня і заставити співати « Танцювала риба з раком» — обов’язково вийде козак Василь.

Він не хоче нікого «освобождати», а коли топчуть його поля, то справедливість наводить швиденько. Весь інший час він займається містикою, корчмою та піснями. Він — замріяний янгол, якщо висловлюватися словами Густава Водічки. Так було, є і буде повік.

Амінь.

Головний редактор журналу «Консерватор»

  •  
  •  
  •  
  •  
Горизонтальний, Культура