Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

КУРІННЯ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ФЕНОМЕН

Найпростіший варіант — ліві легалізують марихуану, праві вбивають наркодилерів. Чи може все бути навпаки — це питання дискусії, яка нині у всіх на слуху. А от що ми знаємо щодо старого доброго тютюну? Куріння як політичне явище потребує детального розбору. Нашого з вами розбору.

(Примітка. Безумовно до 30-х років і початку гітлерівської антиютюнової кампанії говорити про ідеологію куріння в філософському сенсі цього слова важко. Йдеться скоріше про так звані «побутові» лівицю і правицю, тобто схильності людей в побутовому житті, які найпростіше виявляються в тому, що є пріоритетом в побуті для людини — стабільність (побутовий консерватизм) чи прогрес (побутовий лібералізм). Однак часто ці побутові особливості співпадають зі світоглядними).

Початок: церква завдає удар

Коли 15 березня 1496 року корабель Колумба «Ель Ніньо» вперше зайшов у порт з американським тютюном, він одразу привернув увагу тодішнього (значно кращого за нинішнє) громадянського суспільства. Найбільше проти тютюнопаління було духовенство. Священники — люди класичної освіти — замість того, аби зайвий раз порпатись в брудній білизні і питаннях охорони здоров’я, висунули геніальну за своєю влучністю та чіткістю антитютюнову тезу: «Курити не варто, бо дим з рота видихають тільки дракони і демони. І щось я не бачу за вашою спиною лускатих драконячих крил…».

У Великобританії, Османській імперії і Московії курців шмагали, а особливо принциповим відрубали голову — і це аж до кінця 16 століття. Але проти аристократів і церковників повстала молода європейська наука — науковці як завжди знали все краще за всіх. За порадами придворних закурили навіть Катерина Медічі і Маркіза Помпадур. У 1571 році Ніколас Мондарес — відомий іспанський лікар — дослідним шляхом встановив, що куріння лікує як мінімум 36 відомих тодішній науці хвороб. Його послідовник з Нового Світу — Томас Харріет — взагалі ввів моду на куріння як спосіб відпочинку (тобто перекур — найкращу частину робочого дня), який він радив практикувати кожен день. Щоправда, через кілька років у нього почалася хвороба, що за симптомами була дуже схожа на рак носа. І скоро він таки кинув палити — але сталося це одразу після його смерті. За науковцями послідувала буржуазія, яка завжди полюбляла новинки, що рекомендують науковці.

Відтак, на початку свого перебування у Європі, новинка стала прерогативою ліберального спектру — третього стану. Консерваторів певний час рятувала релігійність, нелюбов до різких змін, ну і побутовий расизм (якщо якісь індіанці так спілкуються зі своїми богами, то вже мені — білому феодальному та цисгендерному — і пробувати не варто). У 1623 році Папа Урбан VIII видає булу, за якою споживачів тютюну відлучають від церкви. Для служителів церкви все ще жорсткіше — у 1692 році п’ятьох монахів, яких спіймали за курінням, замуровують в стіну.

«Молодий Папа». Паоло Соррентіно, 2016 рік.

Щоправда ситуація несподівано вирівнялася — консервативні групи розширили коло ідеальних позитивних персонажів у культурі, і в нього увійшли романтики-землепрохідці, тобто моряки, мандрівники. У період романтизму — наприкінці XVIII сторіччя — вони стали символом просування білої європейської цивілізації у далекі краї, вільні від хвороб «загниваючої» Європи. Варварам понесли вони хрест і меч. Проте через те, що тютюн легко було добути в далеких краях, а його властивості у шляху були дуже корисними — зокрема те, що дим відганяв сон під час довгих чергувань і походів, а також дозволяв заспокоїтися і відволіктися від буденності, сконцентрувавшись на одномірному завченому алгоритмі: набив люльку — підпалив — закурив — вибив її, вони принесли хрест і меч, а винесли — тютюнову залежність. Позитивні персонажі тодішніх бестселерів типу Робінзона Крузо з однойменного твору Джонатана Свіфта закурили, або почали жувати тютюн, або навіть нюхати його — тож мода на вживання нікотину кінець-кінцем дійшла навіть до католицьких священиків, яким окрім як подиміти, взагалі мало що було дозволено. Першими закурили єзуїти, молода організація, яка доволі живо реагувала на всі тодішні новинки і, проповідуючи в Новому світі, отримували доступ до дешевого тютюнцю з тютюнових плантацій Америки. Щодо любові єзуїтів до цигарок є чудовий анекдот:

«Єзуїт курить, до нього підходить ченець-домініканець і каже:

— Як же ти, брате єзуїте, куриш, це ж гріховно?

— Нічого не знаю, он спитай в Папи Римського.

Домініканець телефонує, питає в Папи, Папа каже, що «Мінздрав прєдупрєждаєт» і курити не варто. Єзуїт на це каже:

— А тепер подзвони ще раз, і спитай, що якщо головна задача священника молитися, то чи можна курити під час молитви.

Домініканець телефонує, Папа сердиться, кричить у трубку, що не можна.

Але єзуїт анітрохи не дивується і просить подзвонити ще раз, але тепер спитати навпаки — чи треба молитися під час куріння? На цей дзвінок Папа, на здивування домініканця, відповідає схвально. Домініканець з очима по п’ять копійок дивиться на єзуїта:

— Папа сказав, що треба молитися і під час куріння, бо…

— …бо молитися треба завжди. — закінчує єзуїт і затягується папіросою.»

Щоправда сильних симпатій куріння, як і всяка пристрасть, у церкви не викликало — і якщо католики швидко звикли до куріння, то для православних, за словами священика Валерія Духаніна з інтерв’ю (прости Господи за приклад) для «Православіє.ru», це навіть сьогодні змогло стати причиною затримки канонізації Миколи ІІ — бо курив цар забагато.

В Україні, до речі, через ослаблення православної церкви після татаро-монгольської навали мода на люльки прийшла цілком безболісно. Більше того, наші предки тягнули носогрійки (так називали куріння люльки) ще до того, як в Україну привезли тютюн. Далася взнаки чи то степова, чи то східна звичка — палити пахощі, в нашому випадку — материнку, іван-чай, полин, деревій, чебрець, коноплі і силу-силенну всяких інших рослинок. Тютюн тодішні українці також мішали з цими сушеними рослинами — для економії. Відносно дешевий тютюн з’явився в Україні на початку XVII століття, перші люльки — трохи раніше. Перший час люльки оздоблювали на турецький манер і вони вважалися своєрідною екзотикою, але вже під кінець XVII століття на них з’являється український орнамент. Чоловіки жартували: «Хто не курить люльки і не нюхає табаки, той не вартий і собаки», а жінки мріяли: «Люблю того козаченька, що не п’є горілки. Він горілочки не п’є, люлечки не тягне, а як вийде на вулицю, василечком пахне».

«Вогнем і мечем». Єжи Гоффман, 1999 рік.

Відтак, на першому етапі куріння як чужорідний ритуал, далекий від місцевої культури і в чомусь їй навіть антагоністичний (бо язичницький), став об’єктом осуду консервативних груп і глибокої цікавості лібералів. Через поступове зближення Нового і Старого світів скоро таким він вважатися перестав, і на цьому суперечку було закінчено. Але ненадовго.

Треба також розуміти, що тютюновий дим, як і всякий дим, набув в розумах людей майже магічної природи, адже він йшов якраз до неба, сакрального символу, тож куріння міцно вкоренилося у суспільній свідомості аграрної частини суспільства (особливо забобонної) як майже магічний ритуал, до якого треба ставитись з певною пошаною.

А тютюн та люлька козаку в дорозі НЕ знадобиться

Наступний етап протиборства консервативної і ліберальної частини суспільства — битва за засоби куріння. До середини ХІХ століття європейці курили люльки (винахід північноамериканських індіанців) і сигари (винахід південноамериканських індіанців). Але під час Кримської війни 1853-1856 років солдати на короткочасних привалах для того, аби покурити якомога швидше, почали загортати тютюн в паперові гільзи від пороху. Повернувшись з війни, вони привезли звичку додому. І вже наприкінці XIX століття любителі цигарок стали тіснити любителів люлечок і сигар.

Куріння люльки і сигари потребує відповідної обстановки. Передусім, незручно курити на вулиці, адже вітер задмухує полум’я сигар і розносить тютюн, який засипають в люльку. По-друге, сигари і люльки потребують певного часу для куріння, адже тютюну там значно більше. І головне — носити їх постійно з собою важче, аніж компактні цигарки, бо вони потребують цілого ряду спеціальних пристосувань — коробок, мішечків. За час існування люльки і сигари обросли символічним значенням, а через те, що їх куріння потребувало цілого ряду дій (взяти тютюн, забити ним люльку, прикурити, роздмухати, розпалити, якщо затухне; і взяти сигару, відкусити крайній шматочок сигари, закурити, розпалити, якщо затухне), воно набувало обрядового характеру. На цьому рівні ліве і праве виразилося у прихильності до зручності та ефективності у першому випадку, і до традиції і ритуальності — в другому. До того ж, цигарки додавали соціальної мобільності, яка стала принциповим аспектом лівого способу життя. Вічний рух, переміщення широких верств населення, відсутність постійного помешкання — інакше кажучи, мрія міленіалів — унеможливлювало такі довгі ритуали, як куріння сигар і люльок.

Цигарки першим закурив пролетаріат і «нова хвиля» третього стану, що була представлена вже не статечними буржуа, а акулами бізнесу.

Чоловіки курять, жінки — протестують

Після пані Помпадур і пані Медічі куріння стало справою чоловічою. Причиною таких змін цілком ймовірно було розуміння того, що нічого доброго з куріння людям немає, а от запах тютюну з рота, властивий усім курцям, жінкам особливо не пасував. Тоді зубних паст і м’ятних жуйок не існувало, і, звичайно, характерний різкий запах відлякував чоловіків ну і головне — немовлят, які за клубами тютюнового диму не могли почути запах мами і дуже лякались. Треба також розуміти, що жодних фільтрів тоді ще не винайшли, а значна частина сортів тютюну, яке вживало населення, вироблялось у кустарних умовах, тож було вельми низької якості, і під час куріння пахло відповідно.

Тож курили переважно неодружені жінки — а це в той час старі діви, проститутки і старі базарні торговки — так звані «сварливі діви», яких найменше раз на рік арештовували за сварку, тягли в суд, де їм одягали намордник і водили з жартами і галасом містом. Так жіноче куріння стало асоціюватися зі скандальною репутацією. Не треба навіть і казати про мусульманські народи, для яких тютюнопаління є абсолютним табу. Шаріат — закон прагматиків, що посилаючись на суру 4:29 з Корану:

«(1) Не вбивайте самих себе [(2) не вбивайте себе духовно, що не очорняти своє нутро забороненим і гріховним; (3) не вбивайте один одного]! Воістину, Аллах (Бог, Господь) надзвичайно милостивий до вас [6]»

— забороняє куріння правовірним і досі.

Проте навіть в ісламському світі (що вже казати про Європу) право на куріння було закріплене за жінками, які представляли гірські народи — це був спосіб переносити високогірне розріджене повітря. До тютюну додавали місцеві трави, що мали заспокійливий і тонізуючий ефект. Наприклад, курили гуцулки — для них люлька (файка) стала символом пристойної господині, заможної і статечної. Пригадаймо Марію Кречунєк (Чукутиху), яка стала всесвітньовідомою завдяки фотографії 1926 року Миколи Сеньківського «Стара гуцулка», де майже сторічна жінка у гуцульському традиційному святковому вбранні попихкує своєю люлькою. Ця фотографія узяла гран-прі на тодішній міжнародній фотовиставці у Парижі.

«Стара гуцулка»

Уперше європейські жінки закурили не просто так, а на публіку. Закурили суфражистки — жінки, що боролися за виборче право для слабкої статі. Для них куріння стало способом показати те, що вони рівні з чоловіками, так само як і чоловічий одяг. Таким чином вони порушували символічний кордон між статями, розмиваючи його на рівні атрибутів кожної. Більше цього, так вони кидали виклик суспільству, обираючи ту звичку, яка була властива найбільш маргінальній, темній стороні жіноцтва.

Як цигарка пройшла через Верден і стала популярнішою…

Корективи внесла і Перша світова, на якій вперше тютюн став вважатися частиною солдатського пайку. Американський генерал Джон Джозеф Першинг, чудово розуміючи, що нікотин знижує стрес і, головне, допомагає перемагати голод, у вимогах до влади в тилу декларував: «Ви запитаєте мене, що потрібно для перемоги в цій війні. Я вам кажу: тютюн і кулі. Тютюн потрібен нам щодня. Нам потрібні тисячі тонн тютюну без всяких затримок». Солдати масово закурили, адже цигарки роздавалися без виключення усім — навіть тим, хто не курив.

Образ бравого вояка з цигаркою стер усі негативні стереотипи щодо куріння, які навіть і могли існувати в особливо релігійних групах населення, а головне — «обілив» самі цигарки. Тепер стереотип «цигарки курять, бо забагато метушаться і не можуть знайти собі місця» замінив стереотип «цигарки курять, бо мало часу — б’ємо ворогів». Цигарки стали символом, символом невтомної боротьби.

Різдвяне перемир’я. 1914 рік.

Жінки, що залишалися на Батьківщині, стаючи на чолі сімейних справ своїх чоловіків і синів, замінюючи їх на заводах і фабриках, почали переймати на себе і їхні зовнішні атрибути — зокрема й звичку до куріння. Щоправда, повернувшись з фронтів, чоловіки почали вимагати від своїх благовірних, які аж надто розкозакувалися за воєнні часи. Із 20-х починається антитютюнова кампанія, і продажі цигарок падають. Жінка з цигаркою знову стає непотрібною, і консерватори перемагають.

Жінка-матір має народжувати дітей замість тих, кого вбили на війні. Але все не так просто. Рух за права жінок поповнюється незадоволеними через цю міні-контрреволюцію. Але удар наносять не вони, а тютюнові кампанії.

…а тютюнові магнати всіх одурили

Едвард Льюїс Берсайд, що працював на «Лакі страйк», на великодньому параді у Нью-Йорку влаштував ризиковану піар-акцію. Посеред натовпу віруючих він дав по цигарці кільком своїм помічницям і найнятим моделям. Вони всі закурили. До цього на вулицях міст США жінка з цигаркою сприймалась як сьогодні оголена активістка «Femen». Їх могла навіть затримати поліція.

А тут, кілька респектабельних панянок разом з відомим статечним бізнесменом стояли і мило теревенили. До них одразу звернулись журналісти, яких покликав пан Едвард Берсайд. На запитання акул пера жінки відповідали завченими репліками: «Так, ми куримо, але це не протест і не провокація, просто ми хочемо бути стрункими для своїх любих чоловіків, а куріння втамовує голод». Це потрапило в усі газети. Коментарі лікарів не могли відлякати людей, адже кожен медичний експерт підтверджував таку тезу. Щоправда, кожен додавав і те, що з 1761 року існують дослідження доктора Джона Хіла, що доводять шкідливість тютюну, і нові й нові негативні сторони виявляються досі.

Але в цьому контексті умовні «побутові консерватори» знову стали спокійно ставитись до куріння. Адже тепер їхні благовірні відповідали, що курять заради того, аби зберегти модельну форму.

Адольф і ЗОЖ — одна віра, одна мова, один народ

Однак у старій добрій Європі, точніше як мінімум в одній її частині, на це відповіли вже рухи нового, фашистського типу — так звана «третя позиція». Адольф Гітлер, прийшовши до влади у Німеччині, розпочав антитютюнову кампанію.

Корені цього явища були незвичні — правий використовував наукові дослідження, які раніше зазвичай стояли на службі у лівої частини суспільства, яка більше була схильна вірити у науково-технічний прогрес як панацею від усіх хвороб. З приводу впливу раціоналізму англосаксонського штибу на нацизм і його переплетення з німецьким романтизмом можна почитати Мануеля Саркісянца «Англійські корені німецького фашизму».

Сам Гітлер кинув курити, бо зрозумів, що витрачає на це забагато грошей. Близькі до нього вчені відкрили найбільш відомі негативні риси тютюну: Вернер Хуттіг визначив, що молоко матерів-курців містить нікотин; Мартін Штеммлер, видний сімейний лікар, визначив, що у матерів через куріння частіше бувають викидні. Саме тут вперше визначили зв’язок між раком легень і курінням, а також дослідили ефект пасивного куріння. У 38 році вводяться заборони на куріння для бійців військово-повітряних сил, а в 39 — для усіх закладів НСДАП. З 41 року, вперше у світі, курити не можна було і у трамваях — нацисти хвилювалися за здоров’я жінок-контролерів. З 43 року заборонили публічне куріння усім, хто молодший за 18 років, а з 44 — в усіх наземних громадських засобах пересування.

Нацистський антитютюновий плакат

У популяризації куріння звинуватили юдеїв. Щоправда, курити продовжували Марта Гебельс, Єва Браун, Мартін Борман і Герман Герінг, за що фюрер їх не раз публічно засуджував.

Більше того, звичкою до куріння стали вирізнятися опозиціонери. Існує відомий історичний анекдот, про окреме розпорядження для німецьких членів комуністичних організацій — курити, і майже всі збори членів компартії скоро потонули в диму. Це видно, до речі і щодо опозиціонерів від мистецтва, зокрема правих опозиціонерів типу Ернста Юнгера, Дрійо Ля-Рошеля та Мартіна Хайдеггера і митців-декадентів, зокрема, Фріца Ланга і Бертольда Брехта.

Це і не дивно.

1) Цигарка стала символом інтелектуала. Це сталося випадково — візуальні мистецтва, а передусім кіно, до 70-х років відзначилися популярністю образа інтелектуала і інтелектуалізмом взагалі. Основний атрибут інтелектуала — як би це вульгарно не звучало — довгі роздуми, якими були заповнені книжки і фільми того часу. Але як візуалізувати процес мислення на картині чи у фільмі — адже людина, що просто сидить і дивиться в далечінь виглядає не надто цікаво? Комусь прийшло на думку геніальне рішення — вставити до рук думаючий людини цигарку, тим самим опредметивши роздуми.

2) Цигарка стала символом нервовості. Міжвоєнні роки характеризувалися глибоким песимізмом і нервовим очікуванням чогось страшного. Цигарки стали способом заспокоїтися. До того ж, у тих же візуальних мистецтвах тютюновий дим напівзакривав реальність, робив її ефемерною і тривкою, тривожною. Особливо добре це було використано у нуарних фільмах, де цигарковий дим доповнювався слабким освітленням.

3) Цигарка стала символом важкої долі. Кінець-кінцем, суспільство все ще пам’ятало причини такої популярності тютюну — тяжкі воєнні роки, через які пройшло «втрачене покоління». І герої бестселерів затягувалися цигаркою, згадуючи всіх, кого вони втратили.

Куріння праве — куріння ліве

Далі ставлення до цигарок розвивалися через призму цих трьох пунктів. Окрім Райху, ніде в інших країнах боротьба з курінням особливо не проводилася. Тож закурили і ліві, і праві, одначе, тут питання куріння все одно стало предметом полеміки. Кожна з трьох вищенаведених асоціацій викликала у лівих одні образи, а у правих інші. Зокрема це видно і у мистецтві.

Асоціація Ліві Праві
Цигарка стала символом інтелектуала. Лівий інтелектуал, найчастіше виходець із низів, закурив уперше поряд із станком «від голодухи». Правий інтелектуал, найчастіше виходець із середнього класу, романтик, закурив на фронті чи під час подорожі.
Цигарка стала символом нервовості. Глибока чутливість до несправедливості світу змушує героя тягнутися до цигарок. Курить із часів війни чи під час подорожі, де куріння допомагало вистояти проти небезпек усього світу.
Цигарка стала символом тяжкої долі. Герой пройшов через усі соціальні негаразди, і вони надломили його. Герой пройшов через війну і купу випробувань, але вистояв, і лише цигарка його тримає.

До усієї першої колонки можна віднести переважно героїв лівого мистецтва — книжок Ремарка, фільмів тотально лівого і пацифістського «французького поетичного реалізму», або картин Отто Дікса. До усієї другої групи відносяться герої книжок Юнгера чи Хемінгуея, творів жанру «класичний нуар», «вестерн» чи «крутий детектив», або картин соцреалізму. Різним було і ставленням до сигар і люльок — для лівих вони стали символом «реакційного гнобителя», а для правих — мирного патріархального обивателя, чесного, іноді надто добродушного, але загалом сильного фізично і морально.

Жаль-Поль Бельмондо у фільмі «На останньому подиху», 1960 рік.

Друга світова остаточно знищила стару Європу. Проте куріння було незнищенним, і ввійшло знову в соціальне життя суспільства. Куріння поєднало правих і лівих. Найкраще це видно по фільмам Жана Люка Годара, в яких виринають то персонажі глибоко фашистського складу, то глибоко соціалістичного. Герой «На останньому подиху», талановито зіграний Жан-Полем Бельмондо, про якого писали в «Positif» — «… анархіст Бельмондо — з тих, хто пише з орфографічними помилками в переходах метро «смерть жидам»…» курить майже у кожній сцені, прикурюючи від однієї дешевої сигарети іншу, по-хлоп’ячому імітуючи погляд Хамфрі Богарта, найвідомішого актора з нуарних фільмів. Герой Жана-П’єра Леона в «Китаянці» тримає в руках томик Мао, і розказує про істинні проблеми буржуазного суспільства, підкурюючи одну за одною значно дорожчі сигарети, аніж ті, які курив фашист Бельмондо. Курять Бруно — французький шпигун разом з Веронікою — шпигункою комуністів в «Маленькому солдаті».

Неофашистська молодь повністю очистила себе від будь-яких ідей здорового способу життя і аскетизму. Кореспондент газети «Correre della Sera»в 1977 писав про нових правих в Італії: «Новому поколінню на все це плювати — воно зневажає музейний мотлох, чорну уніформу і римське вітання. Сьогодні ми можемо побачити неофашистів, які курять гашиш, знайомляться в клубах з дівчатами, а після стріляють в поліцію в ім’я фашистської революції». До цього він розказує про те, що культ сильного тіла і ідеального арійського солдата теж зник у небутті. Разом з цим зникає і боротьба з курінням — і на короткий проміжок часу у світі тютюну встановлюється рівновага.

Молодий неофашист з цигаркою. «Площа Сан-Бабіла, 20 годин», 1976 рік.

Вона повертається разом зі скіновським стрейт-ейджем ближче до двохтисячних, проте чи вважати ці субкультурні погляди правими? — важко.

Куріння без сексу — СРСР в хмарках диму

У той же час у радянському союзі мода на цигарки не зникає. «Робочий, селянин знемагають у праці і просять: дайте хоч трошки покурити. Трактористи, шахтарі хочуть покурити — адже без цього важко. На лісозаготівлях кажуть: дайте махорки! На прибиранні — те ж саме. Зернотрест прямо заявляє: хочете налагодити прибирання — цигарок дайте. Інженери, приїжджаючи з новобудов, кажуть: все зробимо, дайте тільки цигарок! Ось яке знаряддя тепер для економічної політики держави — цигарки. А без махорки навіть воювати не можна. «Махорка — це оборона», — заявив ламаною російською з сильним кавказьким акцентом в 1931 році нарком харчової промисловості СРСР А. Мікоян.

Тютюнові вироби взагалі незрозуміло чому дуже популярні у всіх комуністичних країнах — причина тому чи то необхідність якоїсь розрядки і неможливість отримати її у забитому графіку «дім, робота на фабриці, столова, робота на фабриці, дім», чи то державна підтримка тютюнових виробів, чи то необхідність усамітнитися хоч би й у курилці посеред абсолютно усуспільненого і контрольованого державою і її громадянами життя. У Китаї курять до 300 мільйонів людей — це десь третина всіх світових курців, а в Північній Кореї, за словами західних туристів, які туди потрапляють, курить майже кожен чоловік.,

Щоправда, мода на жіноче куріння прийшла у Радянський Союз лише у 70-х — разом з західними фільмами, в яких жінки з задоволеннями тягнули цигарки. Хоча, треба додати, що на наших теренах це сприймалося негативно консервативним населенням, і жінка, що курить ставала таким собі опозиційним і дещо маргіналізованим явищем. А жінка в радянському кіно цигарку в руку не бере — курять лише негативні персонажі, на манір спокусниці з «Діамантової руки». Там жінка з цигаркою — або проститутка, або стара діва (дуже поширені консервативні штампи). А от чоловіки у радянських кінофільмах курять багато і часто — і курити радянському кіногерою можна було всюди. Наприклад, в купе поїзда, в якому люди поруч зовсім спокійно обідають. Можна курити, не відкриваючи вікна. Курять у вітальнях. Курять при закритій кватирці. Курять в безпосередній близькості від знайомих, дружини, дітей. Огортають димом співрозмовника. «Кури в хаті, аби пахло мужиком» — кажуть радянські жінки чоловікам, проявляючи ще один консервативний штамп — різкість запаху цигарок тут є символічним уособленням чоловіків, різких і жорстких, тобто справжніх.

Євген Євстигнєєв в ролі режисера народного театру. Режисер Леонід Гайдай, 1968 рік.

Україна незалежна: ВР в диму і Кучма на коні

Після Союзу куріння як політичний феномен проявилося при Леоніді Даниловичі Кучмі. Той курив багато і охоче, з особливими пролетарськими манерами і головне — в приміщенні. Більше того, курив Леонід Данилович і на прийомах, де були присутні іноземні гості, які дуже часто поганенько ставилися до курців. Чітку грань тут провести важко, але боротьба з курінням стала також лівим явищем, на неї працював ліберальний бомонд, на неї виділялися ліві гранти. Найдивніше те, що якщо більшість правих намагалися за нацистськими лекалами боротися з курінням, то права контркультура одразу ж поставила себе на боці куріння — не з ідеологічних причин, але скоріше як антитезу лівацькому, споживацькому ставленню до життя, де курити відмовляються не заради сили арійських солдат, а заради того, аби краще працювати в офісах. Приклад такого «куріння проти лібералів» є фільм «Бійцівський клуб», де димлять абсолютно всі позитивні герої.

І в цьому плані Кучма виглядає як правий політик, щоправда з одним «але» — ми маємо на увазі радянізований консерватизм директора радянського заводу, і намагання показати підопічним свою силу. Сучасні ліві, до речі, вважають, що сцени в кіно, де герой випускає хмарку диму в обличчя опоненту, — є символічним актом сексуального насилля. Не думаю, що Кучма бачив в цьому прояв культури зґвалтування, але саме він зробив з куріння ефективну політичну зброю, що дозволяла показати — я тут найсильніший.

Але у 2012 був змінений закон про куріння, і було заборонено тютюнопаління у громадських місцях. Не знаємо, як з цим уживається завзятий курець спікер Андрій Парубій (є інсайдерська інформація, що «герой» Майдану бігає у невеличку комірку з вікном у своєму кабінеті). Але не тільки в нього з цим виникли проблеми — щодо курилки у Верховній раді навіть довелося проводити окреме засідання — як її закрити. Власне до 2012 курилки у ВР було три: на першому і другому поверхах, а також так звана VIP-курилка. У курилку на першому поверсі постійно забігали журналісти, курилка на другому завжди була заповнена БЮТівцями і НУНСівцями (опозицією), а VIP-курилка збирала найвищі державні чини — там курили ті, кому курити на людях не дозволяв суспільний статус. Проте тут вона виконувала роль місця для примирення. Про це непогано свого часу розказав В’ячеслав Чорновіл виданню «Сегодня.ua»:

«У залі депутати гризуться між собою, але в курилці встановлено негласне табу на політичні дискусії. Тобто торкнутися теми можуть, але зводять все до жартів. І коли ви по-дружньому поспілкувалися в курилці, то вже в залі рука не піднімається бити одне-одному морди. Але VIP-курилки це не стосується: там можна курити в двох-трьох місцях, і депутати діляться на групи».

А також про те, як і чому в Україні куріння перестало бути явищем політичної боротьби:

«…немає більшого зануди, ніж людина, яка тільки що кинув палити і хоче всім розповісти, як це правильно. Причому не тому, що він так вважає, а тому, що самому хочеться, але не можна. І ось один такий депутат підійшов до мене і каже: “Чорновіл, коли ти кинеш курити? Ось ти бачив, щоб хтось ще курив з нормальних людей? Он запитай віце-прем’єра”. І звертається до Дмитра Табачника, а той повертається, в руці сигарета, і каже: “Що?”. Тоді він кличе міністра охорони здоров’я Юрія Гайдаєва — і той повертається з сигаретою. “Ну, може, хоч культура тебе заспокоїть”, — говорить нардеп і кличе міністра культури. Юрій Богуцький повертається і, видихаючи дим, запитує: “Що ти хочеш від мене?”».

Такі курилки, до речі, з’явилися у Раді в 2006-2007 рр. До цього вони ще мали пережити боротьбу з курінням 1999 року, коли палити дозволили тільки в туалетах за розпорядженням голови Верховної Ради пана Ткаченка. Тоді депутати пішли на протест — закурили по всій Раді, скидуючи попіл в законопроекти. Тоді нормальною ситуацією стало те, що Радою йшов дим від урн і тліючого паперу. Курили і на засіданнях — так зокрема робив Віктор Пензеник.

Народні студії про куріння

До речі, попри те, що соцопитування з приводу ставлення до куріння по регіонах країни по суті не проводяться, існує «народне дослідження» шляхом вивченням статусів у ВК — а саме пункту ставлення до куріння.

Карта показника Нег/Поз по регіонах України, регіони з показником вище 9 показані темно-зеленим кольором, регіони з показником вище 7 світло-зеленим, регіони з показником вище 6.3 світло-червоним, регіони, де Нег/Поз нижче 6.3 показані темно-червоним кольором.

Цитуємо авторів: «Як добре видно з обох карт, найнегативніше до куріння ставляться жителі Волині, Галичини та Буковини, за ними йде Поділля, а потім центр та північ України, разом з Закарпаттям. Найпозитивніше до куріння сигарет ставляться в найбільш зрусифікованих регіонах — в першу черну це Донбас, трохи краща ситуація на Одещині та Запоріжжі (це найбільш зрусифіковані регіони України після Криму та Донбасу). Відносно хороша ситуація в Криму (у порівнянні з іншими регіонами південного сходу) пояснюється кримськими татарами, мусульманські народи до куріння ставляться на порядок негативніше. Кримські татари, поза всілякими сумнівами, мають найкращі показники здорового способу життя посеред національностей України. Також, можливо, відіграє свою роль курортне значення Криму. Так чи інакше, у кримському місті Керч, де кримських татар практично немає, а відсоток росіян один з найвищих в Україні, показник Нег/Поз один із найгірших в Україні (в чому можна пересвідчитись у таблицях нижче)».

Посилання — http://statistika.in.ua/vk/kurinnya

Висновок

Це дослідження яскраво ілюструє наступне — звичка курити перестала бути яскраво політичною. Проте є кілька «але»:

1) Стереотипи щодо куріння досі мають праву і ліву природу. Згадаємо — консервативне «дівчинка не має курити, бо їй ще народжувати» чи то ліво-ліберальне «успішні люди не курять», з мордою усміхненого офісного щура на ілюстрації.

2) Суспільство досі намагається вивести куріння в площину політичних проблем — це показує зокрема подане згори дослідження, де куріння намагаються пов’язати з національністю і мовою.

3) Протягом історії і дотепер куріння часто стає і може стати явищем політичним, або як мінімум пов’язаним з політикою.

І з цим нічого не зробиш. Так що куріть — чи не куріть. На здоров’я.

Активіст руху «Традиція і Порядок»

  • 53
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Культура, Лонгрід, Політика