Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Чому націоналізм МОЖЕ бути вибором європейської України

Написати це я вирішив після довгих роздумів. В наші дні нація починає заряджатись енергією революційних змін. Звісно, що виникають дискусії — про шляхи реформ, економічні та ідеологічні їх аспекти. Свобода слова, відкритість, відсутність заборонених тем, емоційна напруга в масовій свідомості нерідко проявляються в постановці таких проблем, які в тій або іншій мірі підказані західними грантодавцям та тиражуються нашими співвітчизниками, які не є твердими у своїх поняттях про сутність наших національних інтересів. Про що тільки не заходить розмова! І про широке обговорення прав ЛГБТ в ЗМІ, і про децентралізацію державного управління, про еміграцію за кордон та інше.

З довгого аналізу публікацій ліберальних ЗМІ ми приходимо до висновку, що атаки на українських націоналістів минулого століття та нашого часу мають не тільки політичні, ідеологічні та моральні причини, але і свій соціальний грунт. Зацікавлених в тому, щоб розширити плацдарм даних атак немало, і не тільки за кордоном. Поряд з професійними «антифашистами» на Заході, існують нащадки співробітників НКВС-КДБ, які втратили колишні привілеї та мріють повернути все назад.

Читаю гучну статтю нашого посла у Австрії Олександра Щерби «Чому націоналізм не може бути вибором європейської України». В корні невірною є взагалі подібна постановка питання. Україна завжди була, є і буде країною у центрі Європи, незалежно від того, яка ідеологія в нас є пануючою.

Автор пише, що західний (особливо європейський) світ, із яким Україна намагається об’єднатися і частиною якого себе бачить — це світ ліберальний, ідеалом якого є інтернаціоналізм та солідарність народів. Ідеалом інтернаціоналізм був в СРСР та Югославії часів Тіто. В обох випадках їхня історія скінчилась ганебно — розпадом цих утворень та кривавими війнами на їхніх залишках.

Мабуть, не одному мені кинувся в очі заклик пана Щерби «сподобатись хоча б європейським лібералам» та відмовитись від націоналізму. По-перше, ми не банкнота в 500 євро, щоб подобатись усім європейцям. По-друге, до подібного закликала така собі пані Деканоїдзе, яка погрожувала, що не допустить націоналізму в Україні, та пан Порошенко, який «рішуче засуджував» появу Національних Дружин, мотивуючи це тим, що монополія на насильство має бути лише в держави. Щоправда, ані Деканоїдзе, ані Порошенко не змогли забезпечити банальної безпеки на вулицях. Деканоїдзе ганебно змушена була залишити МВС, а громадяни України все більше довіряють Нацдружинам, а не Порошенку, бо саме вони, а не МВС намагаються забезпечити хоча б мінімальний порядок, виконуючи функції поліції.

«На моє переконання, Єдина Європа, Європа солідарна та інтернаціональна — це найкраще тло, про яке могла б мріяти нація, що протягом сторіч була приречена існувати на європейських задвірках і яка намагається з них вирватися».

— ми не для того вирвались з інтернаціоналізму радянського та новоєвразійського у вигляді Митного Союзу, для того, щоб потрапити у рабство інтернаціоналу брюссельського.

«Інтеграція України у Європу — це процес прийняття Україною європейських стандартів, наративів, лексикону, а не процес їхнього розширення за рахунок української специфіки. До певної міри, поки ми не стали частиною Єдиної Європи, це шлях з одностороннім рухом. Тому або ми кажемо, що ми європейці, або кажемо, що ми націоналісти. Твердження “ми європейські націоналісти” сприймають у Європі як “ми європейці, але Європейський Союз (принаймні, у нинішньому вигляді) нам не потрібний, і підтримки його нам теж не треба”.»

— нам не потрібен ЄС з гендерною новомовою, пропагандою гомосексуалізму серед дітей і перетворенням нашої країни на відстійник для біженців з Африки та Близького Сходу.

«Приблизно так нас і сприймають багато представників центристського та лівого спектру європейської політики.»

Позиція начальника пана Щерби Павла Клімкіна, яка направлена на те, щоб в першу чергу сподобатись лівим та центристам вже призвела до погіршення відносин з Угорщиною. Я аналізував це в одній зі своїх попередніх статей.

«У європейському мисленні є добро, зло й абсолютне зло. Той же сталінізм для європейського сприйняття — це безумовне зло, але не зло абсолютне. Зло абсолютне — це нацизм/фашизм/неонацизм. Зло абсолютне — це те, що зробив Гітлер із Європою загалом і з єврейським народом зокрема в 1933–1945 роках. Щодо цього явища діє “нульова толерантність”. Себто речення, які починаються словами “Ще треба подивитися, хто був гірший – Гітлер чи…” або “Ну, принаймні, Гітлер хоч автобани добрі будував…” — це моветон, дикість.»

— тобто сам факт простого порівняння для «великих європейських демократів» є дикістю. Ну так, що таке смерті мільйонів українців, росіян, білорусів, народів Балтії у порівнянні зі смертями «богообраних» євреїв?

«Концепцію hate crime (себто розуміння, що злочин проти людини за ознакою її приналежності до меншин має каратися суворіше, ніж аналогічний злочин без такої ознаки) треба пояснювати та прищеплювати змалечку.»

— тобто автор журиться, що нашим дітям з пелюшок не промивають мізки толерантністю, а треба як в ФРН — коли один маленький біженець з Сирії може тероризувати весь клас, знаючи, що йому нічого не буде, бо всі залякані бути звинуваченими у «нацизмі».

«Через цю ж призму ми маємо дивитися і на “арійську символіку” батальйону “Азов”, расові погляди “Правого сектора” та патрулювання “Національного корпусу” вулицями українських міст.»

Я давно живу в Україні. Траплялося, що я бачив вольфсангель на вулицях — спочатку на стінах, потім у друкованих виданнях, та вони жодного відношення до нацизму не мають — це національне відродження. Я сам брав участь у маршах націоналістів та бачив їхні вишкільні табори, але це не фашизм, а підйом національного духу. В нас же ніхто не видавав українською «Майн Кампф», нема фільтраційних таборів для зрадників, жоден міністр чи депутат не обзиває євреїв словом на літеру «ж». Багато чого в Україні з’явилось в останні роки. Але «фашизму» в нас як і раніше нема. Тому спіть спокійно, дорогі співвітчизники.

В центрі багатьох нинішніх дискусій, на мою думку, стоїть питання — який клас чи прошарок суспільства є керівною і направляючою силою реформ?

Особливість нинішнього стану громадської свідомості характеризується наявністю двох ідеологічних потоків.

Перший ідеологічний потік, що виявив себе у ході реформ, претендує на модель якогось ліволіберального інтелігентського соціалізму або соціал-демократії, який начебто виражає найбільш «істинний та чистий» гуманізм. Його прихильники протиставляють національній єдності «самоцінність особистості» — з абстракціоністськими пошуками в сфері культури, технократичними ідолами, проповіддю «принад» сучасної демократії, підлещування перед її реальними та уявними досягненнями. Його представники стверджують,що ми завжди жили якось не так, і лише зараз «склався союз політичного керівництва та передової інтелігенції». Відчути на собі принади цього союзу змогла українська молодь, яка вранці 17 червня цього року була звіряче побита поліцією за протест проти гей-параду, що потім було з ейфорією розтиражовано у ліберальних ЗМІ.

Саме прихильники ліволіберального соціалізму формують тенденцію фальсифікації історії українського націоналізму. Вони намагаються вселити в нас впевненість, що діячі українського націоналізму були злочинцями, замовчуючи при цьому про героїчні чини минулого та сьогодення. Претендуючи на повноту історичної правди, вони підміняють необхідність боротьби за визволення України схоластикою етичних категорій.

Інша особливість ліволібералів — явна чи замаскована космополітична тенденція, якийсь безнаціональний «інтернаціоналізм».

Поняття «національного» для них означає якусь неповноцінність та обмеженість в порівнянні з «інтернаціональним». Тому вони стверджують, що «український народ ніколи не мав своєї державності». Чомусь вони не кажуть про те, що саме Київська Русь, яку вони називають «відсталою та некультурною» зупинила татаро-монгольську навалу, що в авангарді війни з Османською імперію були слов’янські народи.

Звісно, сказане вище не означає якогось зменшення історичного внеску інших націй та народів. Це лише забезпечує повноту історичної правди. Я впевнений у тому, що через применшення значення історичної свідомості виникає пацифістичне розмивання свідомості оборонної та патріотичної, а також прагнення найменший вияв національної гордості українців записувати у нацизм.

Тривожить мене і от що: з войовничим космополітизмом пов’язана нині практика відмови від націоналізму. На жаль, ми спохватились лише коли гей-паради мозолять нам очі на Приморському бульварі або Хрещатику. Більше того, нас якось поволі привчають бачити в названих вище явищах майже невинну зміну місця проживання або статі, а не національну або статеву зраду осіб, що поки що являються нашими співвітчизниками.

Думаю, що генерал Шарль де Голль, який і був автором концепцію «Європи Батьківщин», де кожна нація, спираючись на власну національну гідність та гордість органічно би вливалась до єдиної родини народів-братів, зараз перевертається у труні від того, на що сучасні ліберали від євробюрократії перетворили його проект.

Якщо «ліберали» сліпо орієнтуються на Захід, то існують і інші. Умовно їх можна назвати націонал-патріотами або традиціоналістами. На відміну від лібералів, вони мають безсумнівні заслуги, особливо в областях вирішення екологічних проблем, боротьбі з наркоманією, захисті історичних пам’ятників, боротьбі з засиллям дегенеративного мистецтва, яке справедливо сприймають як психічний розлад сучасного світу.

Складність сприйняття молоддю посилюється тим, що в руслі ідей неолібералів створюються неформальні організації та об’єднання. І доволі часто в них гору беруть налаштовані на провокації екстремістські елементи.

Принципи не даровані нам, а вистраждані на крутих поворотах історії нашої Батьківщини. Тому ми не повинні поступатися ними перед жодними приводами.

На тому стою і не можу інакше.

 

Аспірант Одеського національного університету ім. Мечникова

  • 30
  •  
  •  
  •  
Горизонтальний, Культура, Нація, Політика