Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Едуард Юрченко. Праве лібертаріанство проти лівої пародії.

Лібертаріанство нерідко протиставляють традиціоналізму та націоналізму. Більш того, критично завелика кількість персонажів, що позиціонують себе як «лібертаріанці» (особливо на пострадянському просторі) зовсім не проти такого протиставлення. Однак наскільки такий підхід реально відповідає як корінню лібертаріанської ідеї, так й її актуальному розвитку?

У 2017 році Джефф Дейст — президент «Інституту Людвіга фон Мізеса» — найбільшого центра лібертаріанської філософії та ідеології у сучасному світі, виступив з промовою «До нових лібертаріанців», яка спричинила галас. Вона набула поширення у вигляді тексту та справила досить потужний та неоднозначний ефект в лібертаріанських колах.

Джефф Дейст — президент «Інституту Людвіга фон Мізеса»

Основні тезиси, що озвучив Дейст, несли не просто помірно-консервативний, а відверто традиціоналістський характер.

По-перше, він достатньо впевнено виступив на захист консервативного трактування людини як реальної істоти, яка наділена цілим рядом якостей, що не завжди вписуються в ідеологічну ортодоксію, зокрема формально лібертаріанську. Більш того, реальна людина була протиставлена «сферичному індивідууму в вакуумі», який нерідко опиняється посеред центру світогляду багатьох лібертаріанців.

«Архетиповий лібертаріанець представляється як практично бездушний економічний актор, будь-хто може кинути все та переїхати у Сингапур завтра, щоб заробити на 20 тисяч доларів більше у розвинутішій економіці.

Ну, схоже, що люди насправді не такі. Вони тендітні, схильні до скоєння помилок, люблять ієрархію, ірраціональні та підозрілі… лібертаріанці вірять в свободу волі. Люди формують себе самі. І тому абсолютно нерозважливо очікувати якихось серйозних змін, що вбудуються в нашу необхідну структуру. Ми сподіваємось на те, що люди будуть скоювати моральні вчинки, ми віримо, що свобода надає справжні стимули для морального розвитку. Але ми не спираємось на це для того, щоб свобода працювала. Фактично лібертаріанство сприймає людей такими, які вони є, прямо тут та зараз».

Наведена цитата спрямована проти «утопічних лібертаріанців», які в гонитві за своєю мрією про абсолютну свободу напросто забувають про реальних людей, яким властиво вбудовувати свою свободу в складну систему своїх же цінностей та переваг, багато з яких можуть повністю не відповідати «ідеологічній чистоті». Фактично Дейст повторює полеміку олдскульних консерваторів епохи «французької революції», які протиставляли реальних людей сферичній «людині та громадянину» в вакуумі.

Другий тезис логічно витікає з першого. Йдеться про підтримку інститутів громадянського суспільства, які сприймаються як реальна альтернатива державній владі та бар’єр на шляху до тиранії державної бюрократії. Однак під «інститутами громадянського суспільства» мається на увазі зовсім не «громадянський альянс за вільний ринок», або «союз хіпстерів, які не люблять державу», а такі традиційні (та відповідно улюблені традиціоналістами та націоналістами) явища як сім’я та релігія.

«Чи потрібно говорити про те, що сім’я завжди була першою лінією оборони проти держави, та найважливішим джерелом першорядної лояльності — або розділеної лояльності, згідно з поглядами політиків. Наш зв’язок з предками, наша стурбованість питаннями потомства формує історію, де держава не є головним персонажем. Сім’я формує наш ранній, а тому найбільш формуючий простір — і принаймні в своїй ідеальній формі сім’я забезпечує матеріальну та емоційну підтримку. Щасливі сім’ї дійсно існують… Але державі потрібно нас атомизувати, щоб ми були самотніми, зламаними, уразливими, залежними і “відключеними”. Звісно, держава намагається зруйнувати сім’ї, забирає дітей від батьків якомога раніше, займається їхньою індоктринацією у державних школах, використовує велфер та податковий кодекс як клин, всіляко перешкоджає будь-якому типу інтимних відносин, якщо вони не є предметом суспільного контролю, заохочує розлучення тощо».

Сім’я та традиційні цінності — оплот проти свавілля держави.

Цитата є більш ніж відвертою підтримкою інституту сім’ї, до того ж у його максимально консервативному родовому трактуванні. Звісно, слух націоналіста може покоробити вкрай негативне трактування держави в цій цитаті, але ми повинні розуміти, що держава як інструмент турботи про націю (у розумінні як сукупність родів) у цьому випадку точно не критикується. Йдеться про космополітичну «республіку апартидів», що виходить з уже згаданої «французької революції». Зрозуміло, що така «держава», позбавлена етнічного виміру та ворожа до нації у її націоналістичному трактуванні, не тільки не несе цінності для націоналістів та є для них справжнім нічним жахом (у якому, до речі, ми з вами живемо вже не одне покоління).

Також цікавий погляд на значення релігії у ділі збереження свободи.

«Релігія формує другу важливу лінію оборони проти держави. Фактично уся історія людства не може бути зрозуміла без усвідомлення ролі релігії. Навіть сьогодні досить великий відсоток людей на Заході вірить у Бога, незалежно від того, дотримуються вони релігійних ритуалів чи ні. Віра у божества сама собою кидає виклик статусу та “всезнайству” держави. Повторюю, релігія виступає у ролі потенційного конкурента для відданості особистості — у неї є огидна (для держави) тенденція з’являтися знову, як би авторитарні держави не намагалися її придушити».

Таким чином, другий тезис полягає у тому, що реально незалежне від державної бюрократії суспільство може спиратися, насамперед, на інститути, що мають традиційне походження.

Третій тезис полягає у запереченні політичного універсалізму як ідеї того, що існують якісь правила і цінності загальні для всього людства.

«Універсалізм представляє філософське обгрунтування глобалізму, але глобалізм не є свобода: замість цього він погрожує нам створенням нових ступенів держави. Та універсалізм не є природним законом, фактично він прямо протилежний людській природі та справжній людській різноманітності… Мекка — це не Париж, ірландець — не абориген, буддист — не растафаріанець, пересічна “вонажмать” — не обов’язково росіянка. Чи є нашою метою схилити їх усіх стати переконаними ротбардіанцями? Чи повинна турбувати лібертаріанців можливість гей-шлюбів у Саудівської Аравії? Чи треба наполягати на одних й тих самих правилах перетинання кордону у Браунсвіллі, Техасі або Монако?».

Наведена цитата чудово пролунала б з уст націоналістичного лідера, стурбованого глобалізацією та космополітизмом. Однак вона була озвучена одним із лідерів сучасного лібертаріанства…

Які ж висновки робить Джефф Дейст зі своїх тезисів?

«Іншими словами, кров, грунт, Бог і нація все ще важливі для людей. Лібертаріанці, які ігнорують цей факт, ризикують перестати бути релевантними у сучасному світі».

Звучить більш, ніж непогано, але дещо шокуюче для «лібертаріанців», які стурбовані правами ЛГБТ та постять «мємасікі про попів» на «затишному фейсбучику».

Однак можливо позиція «Інституту Людвіга фон Мізеса» є якимось відхиленням від лібертаріанської ідеї та протирічить позиції класиків лібертаріанства? У том і справа, що ні. Та щоб переконатися у цьому, достатньо елементарного знайомства з цими класиками. Почнемо з такого однозначно визнаного лібертаріанцями авторитета, як сам Людвіг фон Мізес. Чимало цікавих фактів можна було б знайти в його насиченій 92-х річній біографії. Однак зупинимось лише на трьох.

Людвіг фон Мізес — визнаний лібертаріанцями авторитет, що був прибічником фашизму.

По-перше, Мізес однозначно вважав фашизм (у прямому сенсі цього слова, зразка 1920-х років) набагато кращим, ніж марксизм. Більш того, він брав активну участь у «австрофашистському» русі Енгельберта Дольфуса практично до самого поглинання Австрії Третім Райхом.

По-друге, Мізес виступав проти необмеженої імміграції. До того ж керувався чисто лібертаріанськими мотивами. На його думку, до настання «лібертарної утопії» (коли буквально усі території будуть знаходитися у приватній власності), політика «відкритих кордонів» дорівнює примусу урядом людей жити з тими, з кими вони ймовірніше жити не хочуть та, відповідно, кричущим проявом державної тиранії. Вихід він бачив у вирішенні питання на рівні локальних спільнот: якщо якась комуна божевільних хіпі готова поселити у себе вдома «бішенцівм» — це їхнє право, однак у адекватніших сусідів є таке ж саме право обнести свої кордони колючим дротом.

По-третє, Мізес вважав націю проявом самовизначення групи людей та, відповідно, проявом їхньої свободи. Характерно, що перевагу він віддавав саме націям, побудованим етнічним шляхом як найприроднішим.

Йдемо далі…

Лібертаріанський класик пізнішого покоління Мюррей Ротбард прославився статтею «Лібертаріанці більшого уряду», де він вкрай вороже критикував «лібертаріанців», зациклених на боротьбі з расизмом, гомофобією, релігійним фанатизмом та патріархальною родиною. На його думку, це не могло не привести до посилення державної влади, яка б використовувала «боротьбу за свободу» для встановлення фактично тоталітарного режиму. Цікаво, що будучи переконаним прихильником права жінки на аборт, Ротбард виступав категорично проти підтримки такого права державою. Характерно, що до того ж він визнавав, що у багатьох консервативних суспільствах це може фактично привести до неможливості реалізувати це право. Схожим чином він оцінював і ситуацію з правами меншин. Ротбард чудово усвідомлював, що за невтручання держави можуть виникнути правила та ієрархії досить відмінні від лібертаріанських ідеалів. Проте він вважав це прийнятною ціною за відсутності державного втручання…

Мюррей Ротбард критикував «лібертаріанців» зациклених на боротьбі з расизмом, гомофобією, релігійним фанатизмом та патріархальною родиною

І нарешті живий класик сучасної лібертаріанської думки — Ханс-Херманн Хоппе. Озвучимо лише кілька фактів, підтверджених цитатами. По-перше, Хоппе — переконаний прихильник ієрархії.

«У будь-якому суспільстві є люди, які через наявність у них якихось особливих якостей, придбаних або даних їм від народження, мають статус еліти. Внаслідок свого таланту, багатства, мудрості або хоробрості вони користуються певним природним авторитетом, а їхні думки і оцінки користуються загальною довірою і повагою.

Більш того, під час відбору, що відбувається при утворенні сімей, а також через дії генетичних законів спадковості та цивільних законів про спадкування, цей авторитет розподіляється серед невеликого числа родів. Саме до глав знатних родів, відомих своїми чеснотами та визначними досягненнями, звертаються люди в разі конфліктів і скарг».

Зверніть увагу: у ролі еталонної еліти Хоппе визнає саме аристократію традиційного суспільства, а не сучасних представників буржуазії чи інтелігенції.

По-друге, Хоппе — прихильник монархії. Не монархіст, бо як лібертаріанець він скептично відноситься до будь-якої держави, однак однозначний її прихильник як антитези демократії. Аргументацію на користь монархії Хоппе будує на свідченнях, які більш ніж вписуються в лібертаріанську теорію.

Монархія сприймається лібертаріанцями як менше зло

«…тоді як і демократія і монархія мають недоліки як державний лад, демократія гірше монархії.

У теорії для перетворення монархії на демократію потрібно не більше не менше, ніж заміщення наслідного «власника» монополії — принца або короля — на тимчасових, змінних керівників монополії — президентів, прем’єр-міністрів, членів парламенту. І королі, і президенти створюють антиблага: будучи власником монополії, король може продати або заповісти її, але він буде замислюватися, як його дії відіб’ються на величині капіталу. Будучи власником основного капіталу на «своїй» території, король якоюсь мірою орієнтований на майбутнє. Для того, щоб зберегти і примножити вартість своєї власності, він буде отримувати вигоду помірно і з розрахунком. Тимчасовий змінний демократичний правитель навпаки, не володіє країною, але до тих пір поки він на чолі, йому дозволяється користуватися всіма благами з вигодою для себе. Він має право на тимчасове користування, а не на основний капітал. Це не виключає експлуатацію. Навпаки, вона стає недалекоглядною (орієнтованою на сьогодні), погано прорахованою. Розрахунки виконуються, не беручи до уваги величину основного капіталу.

Існування вільного входу не є перевагою для демократичного ладу (тоді як у монархії вхід обмежений за рішенням короля). Тільки конкуренція у виробництві благ несе користь. Що стосується конкуренції у виробництві антиблаг, тут користі немає, насправді це абсолютне зло. Королі, що вступають на посаду за правом народження, можуть виявитися нешкідливими дилетантами або гідними мужами (а у разі божевілля вони будуть швидко ізольовані або, якщо потрібно, вбиті найближчими родичами, що переймаються володіннями династії). Це відрізняється від вибору глав уряду шляхом народного голосування де, по суті, неможлива перемога інтелігентного або достойного кандидата. Президенти і прем’єр-міністри займають свої посади, досягнувши успіху як демагоги, що не знають моралі. Звідси висновок: демократія підтверджує, що тільки небезпечні люди займають керівні посади в уряді».

Ханс-Херманн Хоппе. Лібертаріанець — прихильник монархії.

По-третє, Хоппе є переконаним прихильником протидії необмеженої імміграції. Цьому була присвячена ним гучна стаття під характерною назвою «Вільна торгівля та необмежена міграція», уривок з якої наводимо нижче.

«Загальний принцип міграційної політики країн з високим рівнем заробітної плати повинен полягати в наступному: для того, щоб бути вільною у тому ж сенсі, що і торгівля, імміграція повинна бути імміграцією за запрошенням приймаючої сторони. Деталі застосування цього загального принципу будуть прояснюватись по мірі розгляду конкретних прикладів поняття «запрошення» на противагу вторгнення і примусової інтеграції.

Як вихідний пункт міркувань розглянемо гіпотетичну ситуацію, що описана політичними філософами як анархія в умовах приватної власності, так званий анархо-капіталізм або ж бездержавний порядок. Уся земля, включаючи всі вулиці, річки, аеропорти, гавані тощо, знаходиться в приватній власності. У відношенні одних ділянок землі право власності може бути необмеженим, тобто, власник має право робити зі своєю власністю усе, що забажає, за умови, що він цим не завдає фізичної шкоди чужій власності. У відношенні інших територій право власності може бути більш-менш обмеженим. Аналогічно тому, як це має місце зараз стосовно деяких ділянок забудови, власник може бути зобов’язаний тими чи іншими контрактними обмеженнями щодо того, що він може, а чого не може робити зі своєю власністю (обмежуючі договірні зобов’язання, добровільне зонування). Такі зобов’язання можуть включати, наприклад, відмову від комерційного використання ділянки (використання тільки для розміщення житла), обмеженість на поверховість будинків, заборону на продаж або здавання під найм парам, які не перебувають в офіційному шлюбі, курцям або німцям.

Імміграція повинна відбуватися тільки по запрошенню приймаючої сторони.

Очевидно, що у такому суспільстві не існує ніякої свободи імміграції, ніякого “права проходу” для іммігрантів. Існує свобода незалежних приватних власників допускати одних та не допускати інших на свою землю та в свої будівлі у відповідності зі своїми обмеженими або необмеженими правами власності. Доступ до деяких ділянок може бути легким, а до інших — майже неможливим. Більш того, допуск на територію одного власника не означає “право похіду” через інші ділянки без попередньої згоди відповідних власників. Буде мати місце рівно стільки імміграції або неімміграції, “відкритості” або “закритості”, десегрегації або сегрегації, недискримінації або дискримінації, скільки забажають мати індивідуальні власники чи їхні добровільні об’єднання».

Отже, сучасне праве лібертаріанство не тільки не протирічить фундаментальним засадам цієї ідеології, але також є її природним розвитком з точки зору елементарного здорового глузду.

Перед обличчям реальної загрози появи глобальної держави, побудованої на утопічних (а тому неминуче тоталітарних) ідеях «свободи-рівності-братерства», щирі прихильники вільної особистості просто не можуть не бачити у традиціоналістах та націоналістах якщо не стратегічних, то принаймі тактичних союзників (на відміну від липових лівих псевдолібертаріанців, які давно вже перетворилися на троянського коня, загрожуючого табору прихильників індивідуальної свободи).

Кандидат філософських наук. Правий філософ

  • 165
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Лонгрід, Політика, Релігія