23 лютого — День приниження більшовиків

23 фєвраля — піна для гоління, шкарпетки, граньоний стакан водкі, привітання зі святом «справжніх чоловіків» та «захисників Вітчизни», які або не були в армії взагалі, або фарбували там траву у зелений колір. 

Що Совок вмів робити — так це створювати культ з нічого. Бо коли ти руйнуєш церкви та вішаєш попів — місце сакрального доводиться займати нашвидкоруч вигаданими червоними «богами». А коли тебе максимально принижують на полі бою — тут треба швидко вигадати перемогу.

Саме так з’явилося «свято» 23 лютого, або «День захисника Вітчизни». 

Трохи історії

15 січня 1918 Рада народних комісарів Російської Радянської Республіки прийняла Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної армії, оскільки комусь треба було захищати «надбання революції» від німецької інтервенції.

16 лютого 1918 року з самого ранку німецьке командування повідомило представнику радянської влади, що між Росією і Німеччиною закінчується перемир’я і відновлюється стан війни.

18 лютого розпочався наступ німецьких військ. Наступали усім фронтом від Балтійського моря до Карпат. У більшовиків справи були так собі. Німці майже не зустрічали опору та невеликими силами просувалися уперед. Через паніку червоні залишали міста та станції ще до фактичного прибуття німців. Як зазначає історик Юрій Фельштинський: «Двінськ, наприклад, був узятий німецьким загоном із 60-100 осіб. Псков був зайнятий невеликим загоном німців, які приїхали на мотоциклах. У Режіце німецький загін був настільки нечисленний, що не зміг зайняти телеграф, який працював ще цілу добу». 

Таким чином впродовж першого ж тижня наступу німці зайняли Мінськ, Полоцьк, Псков, Ревель.

Генерал фон Ейхгорн в Мінську, лютий 1918 року.

25 лютого у газеті «Правда» Ленін так охарактеризував події тих днів:

«Мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о невыполнении приказа уничтожить всё и вся при отступлении; не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве (…) В Советской республике нет армии.»

Уранці 23 лютого німці висунули молодому совку ультиматум про умови миру, за якими більшовики мали визнати незалежність Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії та України і підписати з Україною мирний договір. Того ж дня, 23 лютого, члени Центрального Комітету більшовицької партії дали свою згоду на прийняття ультиматуму та підписали його повністю на німецьких умовах.

Ленін вважав, що головне — «ціною будь-яких втрат зберегти острівець вже існуючої пролетарської влади».

Найсмішніше, що незважаючи на повну капітуляцію, у той самий день, 23 лютого, у Петрограді відбувся День Червоної Армії, під девізом «оборони соціалістичної вітчизни від кайзерівських військ». Цікаво, що за документами того часу слова «німецькі» по відношенню до військ не застосовувалися, їх називали «кайзерівськими», для аналогії з «царськими військами» і в «інтересах пролетаріату».

«Приховати ганьбу»

За рік після цього, 10 січня 1919, голова Вищої військової інспекції РСЧА Микола Подвойський відправляє до ВЦВК пропозицію відсвяткувати річницю Червоної армії. Його прохання приходить із запізненням і розглядається тільки 23 січня. Святкування вирішують поєднати зі святом «Червоного подарунку» 17 лютого (така собі «благодійна акція», де, за задумом більшовиків, населення мало дарувати подарунки червоноармійцям). Але 17 лютого 1919 року було понеділком, тому свята вирішили перенести на найближчу неділю — 23 лютого. Те, що у цей день рік тому їх натурально «опустили» — більшовики якось забули. Через що незабаром довелося вигадувати обгрунтування дати.

Афіша заходів до річниці Червоної армії в Пскові, 23 лютого 1919 року

Але спочатку вони цю дату просто забули. Згадали про неї тільки 1922 року. А ще через рік — 1923 — вирішують відмітити з помпою, бо п’ять років — перший ювілей.

5 лютого 1923 року пан підставка під ледоруб Лев Троцький підписав бумагу, де сутність «свята» визначалася так: «23 лютого 1918 року, під напором ворогів робочий і селянський уряд проголосив необхідність створення збройної сили». У тому ж році в журналі «Військова думка і революція» з’явилося твердження, що 23 лютого була сформована перша червоноармійська частина, яка брала участь в боях на північно-західному напрямку. У наступному році в журналі «Військовий вісник» з’являється фотокопія декрету Леніна про організацію Червоної армії від 15 (28) січня 1918 року з помилковим датуванням його 23 лютого.

Історик В. Міронов пояснює це тим, що  для партійно-бюрократичного апарату було «важливо і вигідно приховати ганьбу 1918 року».

Не приниження, а перемога!

У другій половині 1930-х років в СРСР події лютого 1918 року стали трактуватися як ПЕРЕМОГА, здобута в ці дні над німцями під Псковом і Нарвою. Але як було насправді?

Узявши 21 лютого Режіцу, німці двинули на Псков. Член управління військами Північного фронту Б. П. Позерн відзначає вельми незначну кількість німців, які наступали на Псков:

«За відомостями, вони обчислюються мало не ротами, хоча виграш їхній у тому, що у них є артилерія і кавалерія. Але, здається, в невеликій кількості». 

А вже 26 лютого Позерн повідомляв до Петрограда про взяття Пскова:

«Місто було взято невеликими силами німців. Наша біда у відсутності підготовки, а також у тому, що жодними наказами не можна змінити заздалегідь підготовленого настрою — не продовжувати війну.»

Ще був цікавий момент. Відступаючи, червоногвардійці підірвали розташований поруч із вокзалом невеликий піроксиліновий склад, саме в ту мить, коли до нього ввійшов німецький батальйон, і вбили 270 німців. Німецьке командування визнало, що внаслідок цього вибуху втратило більше солдатів і офіцерів, ніж за весь час 250-кілометрового наступу на Псков.

Загін червоногвардійців. Псков. Лютий 1918 року

Що стосується Нарви — німці почали наступ 25 лютого. Обороняли Нарву угорські комуняки на чолі з євреєм Белою Куном (який потім «відзначився» масовим терором у Криму, а згодом був розстріляний комуняками ж у 1938-му). 

Але їхньої витримки вистачило тільки на кілька годин: увечері червоні «без натиску з боку німців» втекли з Нарви. Німці, не знаючи про цю втечу, вступили до міста тільки наступного ранку. Газета «Дело народу» повідомляла: «Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, усього близько 40 осіб, які приїхали на мотоциклетці».

Пафосний горельєф. Як бачите, дуже контрастує з викладеними подіями

Але все це совки вважали за краще просто забути, а натомість висунути свою версію. Остаточно совковий міф про «перемогу» закріпив Йосип Сталін. У його у наказі від 23 лютого 1942 значилося:

Молодые отряды Красной армии, впервые вступившие в войну, наголову разбили немецких захватчиков под Псковом и Нарвой 23 февраля 1918 года. Именно поэтому день 23 февраля 1918 года был объявлен днём рождения Красной армии…

Цієї версії і притримувалася держ пропаганда совка наступні багато років, а дата 23 лютого згодом перетворилася з дня заснування Червоної армії та «наголову розбитих німців», на «шкарпетки, піну та горілку».

Підсумок

Здоровим людям нічого не треба пояснювати, але якщо є ті, кому подобається святкувати 23 лютого, просто нагадайте їм, що вони святкують день приниження Червоної армії. День, коли німці висунули червоним ультиматум, і вони його погодили. День, коли червоні біжали, піджав хвіст. День, коли їх принизив німецький Кайзер. День «національного» (у совковому розумінні слова «нація») приниження.

У нас в Україні є свої свята та свої герої (які справді герої, а не радянські персонажі коміксів): День збройних сил 6 грудня, День захисників Крут 29 січня, а також День захисника України на Покрову 14 жовтня. Відношення до 23 лютого варто було б переглянути навіть росіянам, не кажучи вже про українців.

Наостанок, ось вам цікавий факт: 23 фєвраля відзначають, зокрема, у дирявих республіках — там це вихідний день. Бажаю їм повторити «подвиг» «дідів» 1918 року. 

 

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах