7 видатних жінок християнського світу: Олександра Римська

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Свята мучениця імператриця Олександра Римська займає особливе місце в історії християнського світу та церкви. Вона є однією з тих знакових постатей, які знаходяться на межі вмираючого античного світу та нової християнської цивілізації, яка народжувалась на крові мучнів нової віри – в прямому сенсі слова.
Характерно, що навіть навколо ідентифікації її особи не припиняються палкі суперечки істориків, як світських так і церковних. Тим не менш, неможливо відкидати її величезне значення в історії церкви та глибоке і масове шанування її вірними, як на Сході так і Заході.

Саме поєднання малочисельності та суперечливості формалізованих історичних даних з принциповим її значенням з точки зору церковної традиції, свідчить про особливу сакральну місію, яку відіграла свята Олександра Римська в народженні християнського світу.

Дані, які сучасна історична наука визначає як «легендарні» – майже завжди виявляються важливішими для розкриття значення історичних постатей, ніж формалізований набір «перевірених фактів».
Але для початку кинемо погляд на світ в якому жила наша героїня.

Римська імперія межі II та III ст. від Р.Х. являла собою утворення суперечливе в усіх розуміннях цього слова. Тільки що вона вийшла з жорстокої кризи, яка тривала декілька десятиріч і під час якої імперія фактично припинила своє існування як єдине державне утворення.

Декілька поколінь піддані імперії спостерігали безперервний ланцюг державних переворотів, громадянських війн та варварських вторгнень. Саме в цей період виникло таке визначення як «солдатський імператор», що характеризувало лідерів, влада яких трималась фактично виключно на голій силі і не була освячена ані зв’язками з традиційною сенатською аристократією, ані династичним принципом. Влада таких діячів рідко була тривалою, але навіть найуспішніші з них залишались лише «польовими командирами» на престолі.

Одним з таких «солдатських імператорів» був і Гай Аврелій Валерій Діоклетіан.

Імператор Діоклетіан

Але його дивовижний шлях склався зовсім іншим чином. Син вільновідпущеника (відповідно – онук раба), який обрав кар’єру солдата, зміг стати військовим лідером, а потім був проголошений своїми вояками імператором під час чергової міжусобиці. На диво всієї імперії він не тільки зміг знищити усіх конкурентів, але й втримався при владі. І не тільки втримався, але й зміг принести імперії довгоочікуваний мир та порядок.

Саме при ньому оформився пізній імперський устрій, якій нерідко визначають як «Домінат» – режим нічим необмеженої та обожненної (в прямому сенсі цього слова) влади імператора, якій розірвав навіть формальні зв’язки зі спадщиною колись республіканського Риму.

Діоклетіан утворив унікальну систему правління – тетрархію («владу чотирьох»). Імперія була поділена на дві половини, кожна з яких мала свого главу з титулом августа, кожен з августів мав молодшого співправителя з титулом цезаря. Старшим августом був Діоклетіан. Незважаючи на те, що всі чотири вважались імператорами, вся повнота влади безперечно належала особисто Діоклетіану. Після двадцяти років правління августи мусили передати владу цезарям, а ті призначити двох нових на своє місце.

Тетрархія

Реформи Діоклетіана були цілком успішними, він зміг відродити імперію геополітично та екномічно.
Режим, в цілому, користувався підтримкою населення. Він мав всі перспективи увійти в історію, як успішний та патріотичний правитель, справжній рятівник державності.

Але він запам’ятався як жахливий тиран. Виною цьому були його гоніння на християн, які вважаються істориками найстрашнішими (до французької та російської революцій).

Ще досі йдуть суперечки про те, що саме трапилось.

Безумовно, християни не могли приймати участь в імператорському культі в його релігійних проявах. Але вони були найкращими підданими імперії, лояльність яких була обумовлена вимогою християнської віри коритись законній владі. Імператорська влада поколіннями вела (точніше намагалась вести) боротьбу з моральним розкладом, який охопив суспільство. Але християни як раз виділялись високим рівнем моральності, що цілком влаштовувало імператорську владу.

«Римська оргія», Вільгельм Котарбінський

З соціальної точки зору основу християнських громад складали представники тих прошарків, які зараз визначають як середній клас. Були представлені і аристократи. Представники нижчих прошарків теж тягнулись до християн, серед яких знаходили людяне ставлення, але вони не відігравали принципової ролі.
Отже, на протосоціалістичних бунтівників тогочасні християни аж ніяк не тягнули. Радше знімали соціальну напругу своєю благочинністю та проповіддю твердого соціального ладу.

Звинувачення християн в кривавих обрядах та чорній магії теж залишилось в минулому. За різними оцінками вони складали від двох до десяти відсотків населення імперії. Важко було знайти когось з її мешканців, який не мав би досвіду спілкування з християнами. Навіть, при дворі та серед членів родини Діоклетіана були християни.

Фактично, мирний період для церкви тривав вже декілька десятиріч. Принаймні від правління віротерпимого імператора Галлієна, тобто з 260-х років. Гоніння Діоклетіана грянули як грім серед ясного неба і увійшли в історію своїм масштабом та жорстокістю.

Не варто забувати, що терор проти декількох відсотків населення – це зовсім інший рівень репресивної політики, ніж переслідування невеликої християнської громади при Нероні або місцеві переслідування, які систематично спалахувала в наступні сторіччя в різних регіонах імперії.

Звісно, можна згадати гоніння імператора Деція в 250 році від Р.Х., але вони фактично тривали менше року і не встигли «набрати обертів».

Можна було б пояснити їх прихильністю імператора до традиційної римської релігії, але проблема полягала в тому, що на момент його правління вона перетворилась в дещо радикально інше, ніж це було спочатку.
За сторіччя наднаціонального панування римляни перейняли безліч чужоземних культів.

Відбулось справжнє «змішення богів» (за висловом Якоба Буркгардта), коли римські боги ототожнювались з божествами східних культів, схильних до відвертого магізму, якій нерідко проявлявся в досить мрачних (якщо не лякаючих) формах. Звичними стали релігійні практики, які у римлян доби ранньої імперії викликали б в кращому разі огиду, якщо не жах та ненависть.

Захоплення чужинськими культами йшло пліч-о-пліч з моральним розкладом, а моральний розклад породжував захоплення явно неадекватними окультними практиками. Все це накладалося на об’єктивне виснаження греко-римської сакральної традиції.

Цю проблему досить глибоко та дещо поетично проаналізував великий християнський письменник та філософ Гілберт Кіт Честертон в своїй культовій праці «Вічна людина»:

Гілберт Кіт Честертон

«Пісні селян звучали в лісах все тихіше й тихіше. Сільська цивілізація в’яла, а може бути, і зів’яла. Імперія була організована, і в ній панував той дух рабства, який завжди приходить з успіхом організованості. Вона майже досягла того рівня рабовласництва, до якої прагне наша промисловість.

й багато разів чули і читали, що сьогодні колишні селяни стали черню міст, яка залежить від кіно і посібників, – в цьому відношенні, як і в багатьох, ми повернулися ні до юності, а до старості язичництва. Серце пішло з язичництва разом з богами вогнища, богами саду, поля і лісів.

Пан помер, коли народився Христос. Точніше, люди дізналися про народження Христа, тому що помер Пан. Виникла порожнеча – зникла ціла міфологія, і в цій пустелі можна було б задихнутися, якщо б в неї не хлинуло повітря теології. Але про це я скажу пізніше.

Теологія – це система, догма, навіть якщо ми з нею не згодні. Міфологія ніколи не була догмою, ніхто не сповідував її і не заперечував. Вона була настроєм; а коли настрій помер, повернути його ніхто не зміг. Люди не тільки перестали вірити в богів – вони з’ясували, що ніколи в них не вірили.
Сутінки оповили Аркадію, і сумно дзвеніли в лісі останні ноти сопілці. У великих поемах Вергілія ми вже відчуваємо цю печаль…

…По всьому Середземномор’ю люди намагалися замінити культ богів бійками гладіаторів. Не кращими були справи у інтелектуальних аристократів античності, які бродили і розмовляли з часів Сократа і Піфагора. Вони почали розуміти, що ходять по колу, повторюють одне і те саме.

Філософія стала забавкою, а забава прискучила. Протиприродно і марно зводити все на світі до чого-небудь одного. Все – чеснота; або все – щастя; або все – доля; або все – добро; або все – зло. Що ж робити далі?
Мудреці виродилися в софістів, вони загадували загадки і переливали з пустого в порожнє. І, як завжди в такі часи, вони звикли до магії. Присмак східного окультизму увійшов в моду в кращих домах. Якщо філософ став салонною забавою, чому б йому не стати фокусником?

У наш час нерідко нарікають на те, що середземноморський світ був занадто малий, що йому не вистачало горизонтів, які б відкрилися перед ним, якби він знав інші частини світу. Але це ілюзія, одна зі звичайних ілюзій матеріалізму. Далі язичництво піти не може. У кращому випадку, в інших краях воно досягло б того ж самого.

Римським стоїкам не потрібно було знати китайців, щоб навчитися стоїцизму. Піфагорійцям не потрібні були індуси, щоб навчитися простого життя або вегетаріанства. Вони вже взяли зі Сходу все, що могли, – навіть занадто багато. Синкретисти не менш, ніж теософи, вірили, що всі релігії – одне. Навряд чи вони навчилися б чогось кращого у ацтеків або у інків. Решта ж світу лежала у темряві варварства.

Повторю ще раз: Римська імперія була найвищим досягненням людства, але акведуки її були перекреслені страшної таємничим написом. Люди більше нічого не могли зробити. Цей напис повідомляє не про те, що якийсь цар загине, а царство його забере чужинець. Зараз здалася б хорошою звістка про війну або про поразку. Ніхто на світі не міг завоювати Рим, ніхто не міг і виправити його. Найсильніше місто світу слабшало, найкращі речі ставали поганими.

Я не втомлюся повторювати, що багато цивілізацій зустрілися з цивілізацією Середземномор’я, що вона вже стала універсальною. Але ця універсальність нікому не була потрібна. Люди зібрали все, що могли, – і цього виявилося мало. І міфологію, і філософію язичництва в самому прямому сенсі слова осушили до дна.
Але розцвітала магія, а з нею – третя можливість, яку ми назвали поклонінням демонам. Але що могла вона принести, крім руйнування?..

…велика цивілізація жила, тривали її нудні жорстокості та нудні оргії. Настав кінець світу, і найгірше було те, що світ ніяк не закінчувався. Між усіма міфами і релігіями Імперії був досягнутий пристойний компроміс: люди могли поклонятися кому завгодно, якщо, звичайно, вони погоджувалися покадити заодно і обожненому, але терпимому Імператору.

Язичництво тоді вже перебувало в цілковитому занепаді, тож навряд чи воно змогло б утримати своє становище навіть і без появи християнства. Якщо, наприклад, уявити, що Мухаммед проголосив би свій фанатичний монотеїзм вже тоді, без усякої підготовленої християнством основи, середземноморське язичництво так само впало б при першій атаці, як і язичники Близького Сходу.

Стара віра страшно знесилилась від внутрішніх розбіжностей і зовнішніх домішок.»

Честертон досить вичерпно характеризує духовний клімат доби, в якій свій подвиг здійснила свята цариця Олександра Римська. Але варто зупинитись трохи докладніше ще на одному моменті, на якій він вказує, але без детального опису.

Мова йде про захоплення чаклунством та пов’язаними з ним зловісними практиками. Розумним буде звернутись до відомої праці «Доба Костянтина Великого» «батька» культурології, науковця цілком світського і навіть скептичного, Якоба Буркгардта:

Якоб Буркгардт

«Частково щоб дізнатися майбутнє, частково щоб вплинути на нього магічними засобами, римляни в добу імперії часто користувалися відразливими методами, звертаючись при цьому до тих самих халдеїв, які читали прийдешнє по зірках.

Часто підсумком ставал злочин, і ті засоби, які застосовувалися, не викликають сумнівів.
Коли Германік виявився жертвою смертоносного чаклунства, нікого не стурбувало, що (щоб забезпечити мага необхідними частинами людського тіла) відбувалися, без сумніву, і інші вбивства.

Але навіть коли йшла мова не про справжні чари, а тільки про те, щоб заглянути в майбутнє або запобігти нещастю, обряд часто жахав.

Спостереження над людськими нутрощами не припинялися, поки існувало язичництво. Чиєсь бажання смерті імператору Адріану коштувало життя його улюбленцю Антиною. Прім. автора (він був принесений в жертву щоб магічно підмінити собою імператора).

Розрізання трупів в магічних цілях, вдихання в них примарного життя, нарешті, викликання духів – все це були досить вживані і аж ніяк не незвичайні способи ворожіння, не кажучи вже про дрібниці, на кшталт любовних зіль. Чаклуни, очевидно, тримали імперію в чималому страху, якщо вже видні і високоосвічені люди могли зазнати такої небезпеки.

Спостереження над людськими нутрощами мають іншу традицію. У давнину подібний метод був поширений серед різних народів, і об’єктом виступали переважно військовополонені. По суті, це вид ворожіння, але магія впливу чи то увійшла до його складу, чи то, оскільки народна віра в чарівну силу частин людського тіла занадто зміцнилася, щоб людей задовольнив простий extispicium, наші джерела вважають застосування їх в магії впливу само собою зрозумілим.

Живучість цього кошмару знову ж можна переконливо довести все на одному прикладі. По суті, всі правителі того часу були надзвичайно схильні до забобонів, але Максенція, сина Максиміана Геркулия, звинувачували в тому, що він розсікав вагітних жінок і дітей, щоб вивчати їх нутрощі, і потай викликав демонів.

Хоча історія ця взята з Євсевія, уявлення про язичництво якого аж ніяк не надмірно точні, а прагнення до достовірності аж ніяк не завжди непереборне, проте, пам’ятаючи про жорстоку і злісну натуру Максенція, немає підстави сумніватися в правдивості даного оповідання.

Марк Аврелій Валерій Максенцій

Відповідно, ми не вважатимемо зовсім вже не гідним довіри повідомлення іншого джерела, що за два дні перед смертю володар покинув свій заплямований кров’ю палац і перебрався в приватне житло, оскільки духи-месники не дозволяли йому спати в палаці.

У III столітті, без сумніву, подібні випадки відбувалися нерідко. Але цими двома видами чаклунства область застосування людських трупів аж ніяк не вичерпується. Схожий результат досягався, наприклад, шляхом обмивання в крові, позаяк в ній, згідно існуючим тоді уявленнями, полягає основна життєва сила.

Існувала такого роду розповідь про Марка Аврелія, настільки ж похмура, як і огидна, якщо вважати її істинною; але навіть якщо це вигадка, вона кидає погане світло на час, коли освічені люди могли вірити в подібні речі.»

Ще раз підкреслимо, ми навели цитату цілком світського авторитетного автора, який навіть критикує в цьому уривку шанованого церковного історика і сучасника подій, Євсевія, тим не менше не сумніваючись в адекватності його свідчень в цьому випадку.

Якби там не було, але протистоянне виродженого на той момент язичництва та християнства вилилось в криваву кульмінацію, яка почалась з жахливих гонінь при Діоклетіані і завершилась блискучою перемогою християнства за царювання доброї пам’яті святого імператора Костянтина Рівноапостольного.

В епіцентрі цього протистояння опинилась і наша героїня.

Існує декілька версій як щодо її особи, так і момента і форми її мучництва. Загалом досить дивно, що настільки помітна особа як імператриця, оповита такими таємницями, але при ретельному аналізі цьому можна знайти причини.

Для початку звернемося до класичної версії її житія за авторством Феодора Дафнопата , відомого візантійського богослова і агіографа (фахівця по життєпису святих) кінця IX – початку X сторіч від Р.Х.
В своїй відомій праці «Страждання святого славного великомучня Георгія» він досить велику увагу приділяє святій цариці, яка відкрито сповідувала християнство, під враженням від мужності і шляхетності святого Георгія, якого жорстоко катували, вимагаючи його зречення від віри.

«20. Дізнавшись все, що сталося зі святим мучеником, і цариця Олександрія також увірувала в ім’я Господа нашого Ісуса Христа і, вийшовши з палацу, з відвагою вигукнула, кажучи цареві: “Буде відомо тобі, цар, що і я християнка і вшановую проповіданого Георгієм Бога”.

Магнентій (прим. автора: племінник Діоклетіана) каже їй: “І навіщо, пані цариця, ти відкинула безсмертних богів і увірувала в Розп’ятого?”

Вона сказала: “Прагнучи до кращого, я знехтувала найгірше”.

І промовивши це, вона вийшла із зібрання, маючи в серці вкорінену віру в Христа. Багато з сенаторських дружин, які побачили, що вона так гаряче увірувала, і знаючи вже за чутками, що сталося з великим Георгієм, також увірували в Господа разом з багатьма іншими жінками.

21. Цар, вельми сильно скипівши гнівом внаслідок цього, велить вкинути святого мученика в яму з недавно погашенням вапном і протримати там три дні, наказавши стерегти яму, щоб не сталося, каже, будь-якого підступу.

Після закінчення трьох днів цар сказав: “Нехай солдати, відправившись, витягнуть кістки того життєсмертного і ретельно приховають їх, щоб не було взято що-небудь з них”.
Отже, коли воїни прийшли до ями з вапном, зійшлося і сила-силенна народу подивитися на те, що трапилося.

І ось, коли вапно було зняте швидше (нашої) мови, – і несподіване диво! – святий мученик Христов Георгій знайдений весь здоровим, не маючи на тілі навіть найменшого плями. Бо ангел Господній був з ним, зберігаючи його неушкодженим від вапна.

Святий Георгій у вапні

Коли ж всі побачили святого всупереч надії недоторканим, то вигукнули, кажучи: “Великий Бог Георгієв і немає Бога іншого, окрім Нього, Який вириває з будь-якої потреби того хто кличе Його”.

І цариця Олександрія, коли дізналася про те, що сталося, бігом прибула на місце, вигукуючи: “Один є єдиний Бог християнський, в якого віруючий Георгій ганьбить і бентежить оману ідольську”.

49. Коли це говорилося чудовим Георгієм, цариця Олександрія суворо викривала нечестя тирана, і багато хто з членів синкліту стали на бік мученика, цар, який промовив хулу і помахом вигнавши його геть, говорив Максиміану і Магнентію: “Що ми зробимо, друзі? Ось все, як бачите, разом з царицею пішли слідом цього волхва і обманщика; і, якого муки піддавши, я позбавив би його життя, – клянусь богами”.

Магнентій, будучи гостріше Максиміана, сказав: “Якщо, найвеличніший імператор, цей зухвалий НЕ буде відведений на смерть, але ми захочемо ще додавати до нього муки, то це вийде для нас марно і (послужить) причиною не малої печалі. Бо я переконаний, що після нового нападу на нього з нашого боку всі увірують в Розп’ятого”.

50. Ще не скінчилася його мова, як Максиміан відповів: “Знай, наймогутніший цар, що такого суворого, незвичайно витривалого, страшного і невблаганного чоловіка я не бачив за все моє життя.

Подивися, увівши в оману царицю своїми закляттями, богів поламав і знищив, твоє непереможне і божественного царство безбоязно збентежив, думки синкліта змішав; ззовні різноманітні і різні муки не перемагають, всередині згубні зілля не виробляють дії, страх не жахає розуму, смерть не жахає душі, обіцянки незліченних благ не пом’якшують; і, коротко кажучи, будь-яка наша вигадка виявилася марною і бездіяльною по відношенню до нього. Що ж ми, нарешті, вигадаєм на нього?
Залишається тільки, якщо ти послухаєш мене, застосувати до нього вилучення з людей за допомогою меча, і позбавити твоє царство і нас від його впертості. Бо, коли він і нині виявляє проти нас притаманну йому непереможність проти варварів, ми навряд чи мали б силу здолати його. Отже, цар, як можна швидше промов над ним вирок та висічи з нього разом з життям і безсоромність.

51. Всі навколишні схвалили ці слова. Тоді імператор Діоклетіан, звелівши привести святого, говорить йому: “Ось, всескверний і трикратно жалюгідний, ти, своєю згубною завзятістю шалено знехтувавши обіцяні тобі від мого царства дари і подолавши своїми закляттями ті страшні і настільки великі муки, не тільки відняв з нашої влади настільки великі натовпи, але ось і славнійшу царицю ввів в оману і богів знищив. Як же ж відплатимо ми тобі нині за настільки велике злодіяння? Звичайно, смертю, яку ти заслужив за те, що насмілився зробити проти нас, як ніхто інший з живучих на землі”. Промовивши це з невимовним гнівом і сумом, він вимовив над ним такий вирок: “Георгія, присвяченого в таїнства галілеян, що відкинув безсмертних богів і показав темряву інших зол моєму царству, який спростував навіть і самих богів, а понад те – підступно обманув нещасну царицю, наказую усікти мечем разом з нею”.

52. Отже, негайно воїни, взявши їх, вивели за місто. Коли вони з готовністю йшли до бажаної ними нагороди і цариця подумки молилась, як показували глядачам рухи губ її та устремління очей до небес, швидкий на милість Господь почув молитви її і, схваливши її за любов до Нього, за гарячу віру, за презирство до всіх земних благ, попередив удар меча і, коли вона сіла в якомусь місці, прийняв блаженну душу її.»

Ми були вимушені повністю навести цей уривок, оскільки версія Феодора Дафнопата є найбільш повним класичним викладом подвига святої Олександри Римської.

Треба відмітити декілька моментів:

По-перше, однозначно стверджується та підкреслюється її царський сан. По-друге, вона прямо називається дружиною Діоклетіана. Третє, вирішальну роль в її наверненні відіграє подвиг св. Георгія Переможця. Загалом, її навернення та мучництво описане лише в його агіографії. Власного житія свята Олександра не має (хоча є відомою та шанованою святою).

Цікаво, що стандарти зображення св.Олександри Римської навіть прописані в Єрмініях (толкуваннях) на написання ікон св. Георгія Переможця. Тобто не тільки він має особливе значення щодо впливу на неї, в православній традиції, але й вона відіграє особливу роль в його культі.

Четверте, описується момент навернення імператриці Олександри. Тобто, коли вона декларує свою християнську віру – це шокує Діоклетіана та його оточення, і навіть приводить до навернення інших жінок. Тобто християнкою на той момент вона не була.

П’яте, однозначно стверджується смерть святої Олександри, житіє не залишає інших варіантів.

Ми не дарма перерахували ці моменти так ретельно, оскільки існують спроби поставити цю версію під сумнів. Справа в тому, що в Діоклетіана була, згідно з відомими джерелами (точніше джерелом), лише одна дружина, на ім’я Пріска. Цікаво, що вона була християнкою, як і його дочка Валерія. Але й тут не все так просто. Єдине джерело, де описано долю Пріски – це праця Лактанція «О смертях гонителів». Там про неї написано не багато, але досить інформативно.

«Імператор (Діоклетіан) же почав лютувати вже не тільки проти придворних, а й проти всіх; перш за все, він примусив дочку (свою) Валерію і дружину Пріску опоганитися жертвопринесеннями.»
Після відмови Діоклетіана від імператорської влади, Пріска зазнала переслідувань з боку наступників Діоклетіана – Ліцинія і Максиміана Даї.

За вказівкою Максиміана, який побажав взяти Валерію в дружини, але отримав відмову, Пріска разом з дочкою вирушила у вигнання; вони ховалися від переслідувань з боку влади більше року, блукаючи по східних провінціях Римської імперії.

Римська монета «фоліс» із зображенням Валерії

У 315 році Пріска і Валерія були виявлені поблизу Солуня, і за наказом Ліцинія їх схопили і обезголовили. Тіла Приски і Валерії були скинуті в море. Ось як описує це Лактанцій:

«Нарешті, видавши заради забаганок своїх такий закон, за яким вважалося дозволеним все, чого б він не побажав, він не зміг утриматися навіть від Августи, яку зовсім недавно називав матір’ю.

2. Після смерті Максиміана Валерія прибула до нього, вважаючи, що в його володіннях їй буде всього безпечніше затриматися, особливо тому, що у нього була дружина.

3. Але (ця) тварюка негайно запалала до неї нечестивою пристрастю. Жінка все ще носила траурний одяг, оскільки час (її) скорботи ще не минув. Попередньо пославши сватів, він обіцяв прогнати дружину, якщо вона того потребує.

4. Та відповіла прямо настільки, наскільки могла: по-перше, негоже думати про шлюб в похоронному одязі, поки не охолов ще порох чоловіка її – батька його; по-друге, його дії будуть несправедливі, і подаючи заради неї на розлучення з вірною дружиною, він може вчинити теж саме з нею; нарешті, негоже було б жінці її імені і положення всупереч звичаю і без прецеденту спробувати іншого чоловіка.

5. Посланці повідомляють про те, на що вона наважилася. Пристрасть звертається в гнів і лють. Він негайно оголошує жінку поза законом, конфіскує майно, розганяє свиту, умертвляє в тортурах скопців, а її саму разом з матір’ю відправляє у вигнання, але не в певне місце, а безупинно зі знущаннями ганяючи туди-сюди; подруг ж її брехливо засуджує за подружню невірність.
Валерія ж, проскитавшись 15 місяців різними провинціями в плебейському одязі, в кінці кінців була впізнана поблизу Солуня, схоплена разом з матір’ю і також віддана смерті.

Вели ж на страту жінок при величезному скупченні народу, що жалів про настільки плачевну (їх) долю. Їх обезголовлені тіла були скинуті в море. Так їх цнотливість опинилася і причиною їх загибелі.»

Звернемо увагу, що Лактанцій явно співчуває Присці та Валерії. Підкреслює їх шляхетність та цнотливість. Засуджує їх переслідувачів та вбивць. Але…

По-перше, він явно стверджує, що під час гонінь вони проявили слабкість і принесли жертвопринесення. По-друге, Пріска загинула на декілька років пізніше, за інших обставин. Третє, св. Георгій Переможець не згадується зовсім. Четверте, Пріска та Олександра це абсолютно різні імена.

Версія, що вона прийняла ім’я Олександра при хрещенні не витримує критики. Для цього не було ніяких підстав, оскільки скорш за все вона була історично першою святою з таким ім’ям (хоча в цей самий період загинула св. Олександра з «семи святих дів», але, скорш за все, пізніше та й культ не міг виникнути так швидко).

Олександра (з давньогрецької – «захисниця чоловіків») – досить розповсюджене на той момент ім’я, яке сприймалося тоді як язичницьке. Загалом, спроби ототожнення Пріски та Олександри Римскої розпочались лише в XX столітті та обмежились Російською православною церквою.

В цих версіях стверджується, що на шляху до місця страти їй стало погано, а пізніше Діоклетіан одумався і пробачив її. Таке трактування повністю протирічить усім автентичним джерелам.
Втім, відсутність історичних джерел про Олександру Римську (за межами агіографічних матеріалів св.Георгія Переможця) породжує певні питання.

Крім того, деякі класичні церковні джерела (в першу чергу мусимо згадати Симеона Метафраста) не називають св. Олександру дружиною Діоклетіана, хоча не відкидають її сан цариці. В цьому випадку Олександра Римська може бути вдовою когось з попередників імператора Діоклетіана, якого часто називають її чоловіком. Насправді її чоловіком могли бути, як мінімум, наступні імператори: Максиміан Геркулий, Галерий Максиміан, Констанцій Хлор, Марк Аврелій Карін, Марк Аврелій Нумеріан.
Це далеко не повний список. Всього дослідники згадують більше 15 імператорів. Теоретично в цьому немає нічого фантастичного. Діоклетіан не був схильним до надмірної жорстокості по відношенню до попередників та навіть конкурентів. Тому цілком вірогідно, що при його дворі могла проживати імператриця-вдова. В цьому випадку вона мусила бути відчутно старшою (принаймні не молодшою) за Діоклетіана, якому на момент початку гонінь було біля 60 років.

Досить дивно, що християнські автори не звернули увагу на факт розправи над пристарілою жінкою, яка була вражена мужністю і стражданнями святого Георгія, який до того ж мусив бути за віком десь на рівні її онука, адже в усіх джерелах він згадується як молодий офіцер.

Абсолютно не логічно було б її ототожнювати з імператорською дружиною в цьому випадку. Крім того, самому Діоклетіану було б набагато вигідніше помилувати стару. На відміну від варіанту з дружинока, яка проявила непокірність і під впливом молодого християнського воїна кинула публічний виклик своєму чоловіку та володарю. В цьому випадку милосердя як раз могли прийняти за слабкість.

Характерно й те, що в християнській іконографії Олександру Римську традиційно зображають як відносно молоду та привабливу жінку. Про це є навіть прямі вказівки в керівництвах до написання ікон.
Наприклад:

«Типу грецького, середніх років, є красива. У довгій, прикрашеної туніці і тозі, на голові вінець, у вухах сережки. Можна писати хартію».

– «Керівництво до писання ікон святих угодників Божих». Фартусов В.Д., М. 1910).

Олександра Римська

Звісно, само по собі воно не є свідченням про її вік, але іконографічна традиція зображення святих виникає не на рівному місці і формується поколіннями. Здається логічним висунути таку гіпотезу:

Скоріш за все, Олександра Римська дійсно була дружиною Діоклетіана. Домінуюча православна традиція, яка сходить до безпосередніх свідків гонінь наполягає саме на цьому. Те, що в пізніших агіографічних джерелах деякі автори могли її так не називати – не відміняє загальної переконаності в цьому. Крім того, певні докази того, що вона не може бути Пріскою – і з малою вірогідністю імператрицею-вдовою – ми наводили вище.

Найімовірніше, вона була другою дружиною Діоклетіана. Він був розгніваний на свою дружину-християнку Пріску і, хоча вона й принесла жертви, він розлучився з нею. Крім того Пріска, з якою він прожив багато років і мав дорослу дочку, могла просто вже не приваблювати його як жінка. Наврядчи вона була принципово молодша за нього. А після початку гонінь на це наклалась особиста неприязнь і недовіра.
Проте, він обрав відносно в м’який варіант і, розлучившись, відправив її до дочки, не позбавивши при цьому певного покровительства.

Потім одружився на молодій та привабливій жінці, яка, швидше за все, не мала ніякого відношення до християнства (як ми згадували вище, свята Олександра навернулась безпосередньо під час страждань святого Георгія).

Відсутність згадок про неї в інших джерелах, крім агіографічних, легко пояснюється. Діоклетіан міг настільки розлютитись, що застосував damnatio memoriae (лат. прокляття пам’яті), прийнявши спеціальні міри щодо викреслювання згадок про неї. В це неважко повірити, він, швидше за все, відчував себе приниженим як імператор і як чоловік.

Християни ж не звернули на цей нюанс уваги, тим більше в їх пам’яті вона залишилась більш ніж добре. Отже, ми можемо бачити, що найбільш традиційна версія житія св. Олександри Римської є водночас найбільш вірогідною.

Ми вже згадували про величезне значення взаємозв’язку між Олександрою Римською та Георгієм Переможцем. Святий Георгій теж є більш ніж знаковою персоною.

По-перше, варто звернути увагу на те, що він прославлен не просто як мучень, а як великомучень. Зараз досить розповсюджена думка, що великомучні – це мучні, які пережили особливо важкі страждання за віру. Але це зовсім не так.

Насправді, поняття «великомучень» позначає особу знатного походження, яка прийняла мучеництво за віру. Ба більше, як з давньогрецької так і з латини воно дослівно перекладається як «знатний свідок».
Це цікаве підтвердження певної сакралізації аристократії в християнській традиції. Особливо цікаво, що більш однозначно це було виражене саме у перших християн, яким люблять приписувати різноманітний «демократизм».

Скульптура римської аристократки

Безумовно, навернення та натхнення на шлях святості імператриці було найбільшим досягненням Георгія Переможця в його земній боротьбі. І ця перемога була куплена його кровью.

З іншого боку, образ святого Георгія асоціюється в нас в першу чергу з його перемогою над драконом.
В сучасному християнстві, на жаль, домінує метафоричне трактування цього двобою, як символічної перемоги добра над злом. Хоча в усіх джерелах ця подія однозначно описується як цілком реальна.
Є різні трактування. Зокрема в деяких версіях стверджується, що Георгій переміг дракона силою молитви і той йому добровільно підкорився. Крім того, в східно-слов’янській традиції «диво Георгія о зміє» приписується святому вже після завершення земного життя. Тобто вважається, що він спустився з Небес щоб захистити призначену в жертву дівчину та зупинити чудовисько.

В грецькій ж традиції диво вважається прижиттєвим. Варто підкреслити, що саме грецька традиція може вважатись першопочатковою та автентичною. В описах дива завжди присутні декілька фактів:

По-перше, дракон тероризує місто, яке не може перемогти чудовисько зусиллями своїх громадян. По-друге, йому починають приносити людські жертви, щоб якось обмежити його агресію. Третє – дракон живе в озері. Четверте – подія локалізується на Близькому Сході, і навіть точніше – на теренах сучасного Лівану.
Виникає питання: з чим насправді міг зіштовхнутись Георгій (на той момент –римський офіцер) та чому подія вважається дивом, навіть якщо перемогу він здобув за допомоги зброї?

«Святий Георгій», Гілліс Коньє

Наведем маленьку цитату з книги відомого зоолога Володимира Дієнця «Пісні драконів»:

«Найзнаменитіший крокодил-людожер – Густав – величезний самець, що живе в мілководді північної частини озера Танганьїка.

В основному він тримається на території Бурунді, але кожен раз, як за ним відправляється чергова мисливська експедиція, перебирається в Танзанію або Конго-Заїр, благо Бурунді країна маленька і до кордону завжди недалеко.

Ось уже кілька десятків років він успішно уникає численних пасток і виробив звичку дражнити мисливців, перш ніж підкрастися до них і вбити. Коли за ним не полюють, він не особливо обережний і став героєм кількох документальних фільмів.

Місцеві жителі бояться його до такої міри, що, за чутками, приносять йому людські жертви і моляться. Вони стверджують, що Густав вбив понад триста чоловік і нерідко винищує людей просто заради розваги, залишаючи тіла недоторканими. Кажуть також, що це найбільший нільський крокодил в світі, довжиною близько семи метрів, хоча вимірювали його тільки по фотографіях.

Нільські крокодили, що живуть далі від екватора, такими великими не виростають – мабуть тому, що майже перестають рости взимку. Густав настільки сильний, що може полювати на дорослих бегемотів.»

Густав з «побратимами»

Уточнимо, на даний момент «Густав», імовірно, живий і продовжує полювати на людей. Насправді, інформації про нього більш ніж багато, але факт залишається фактом: при технологіях 2020 року – його все ще не вполювали.

Нільського крокодила його розмірів дуже важко вбити вогнепальною зброєю, а тим більш – холодною. Крім того, його людожерство носить майже неминучий характер через те, що люди є доступнішою здобиччю для хижака його розмірів. Щось на кшталт антилопи вполювати йому вже важко.

Яке відношення має ця ілюстрація з африканського континенту до «Дива Георгія з драконом»?

Пряме, бо за доби античності нільські крокодили ще жили на Близькому Сході, зокрема на теренах Лівану. Зустрічались вони дуже рідко, але це лише підвищувало можливість для окремих екземплярів виростати до неймовірних розмірів через низку конкуренцію. Крім того, люди могли довго його не помічати. Доки не стало запізно.

Чи був би приречен надкрупний крокодил полювати на людей в таких умовах? Безумовно. Чи виявились би воїни та мисливці того часу беззахисними проти нього? Безумовно. Чи були характерні для культури тогочасного Близького Сходу людські жертвоприношення та культи богів-звірів? Безумовно.

Єдине, що є в цій ситуації стає майже неможливим – це перемога воїна, який зміг холодною зброєю вдарити в око (майже єдиний варіант вбити такого супротивника суто з фізіологічних причин), атакуючу тварину вагою біля тони, при цьому відійти з лінії атаки, не попасти під удар хвостом (який просто вбив би його), і все це з урахуванням того, що поруч була дівчина яку він мусив захистити.

Диво? Безумовно.

Не варто забувати, що це буквальне трактування ніяк не відміняє величезного духовного значення подвига. Ціле місто, яке опустилось до рівня людських жертвопринесень (які навіть римські язичники намагались забороняти) – потім було охрещєне.

Таким чином ми бачимо, що послідовний аналіз даних, які вважались легендарними, як про святу Олександру Римську, так і про святого Георгія Переможця, радше призводить до визнання вірності буквального сприйняття їх агіографічних матеріалів, які сьогодні навіть в християнських колах трактують як легендарні та символічні.

Підсумовуючи історію святої цариці Олександри Римської, ми мусимо звернути увагу на те, що її подвиг носив колосальне значення для народження християнського світу в сучасному розумінні цього слова. Мучництво імператриці вже було моральною перемогою християнства на рівні імперії і впевнено проклало шлях до пермоги матеріальної, явленої в славне правління доброї пам’яті св. Костянтина Рівноапостольного.

Для оформлення цього тексту була використана «картина Свята цариця Олександра, піднесена на небо»
(К. П. Брюллов, 1845)


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах