«У держави три стовпа…»: Про консервативні орієнтири українського суспільства

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Нещодавно побачив цікаве соціологічне дослідження «Кому більше довіряють українці», результати якого хотів би проаналізувати у цій статті. Але спочатку процитую саме дослідження:

«Найчастіше громадяни України висловлюють довіру структурам, які забезпечують оборону держави та безпеку громадян, а також церкві, волонтерським організаціям та ЗМІ. Про це свідчать результати дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова спільно з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва”, передає УНН.

“Найчастіше громадяни України висловлюють довіру Збройним Силам України (їм довіряють 65% опитаних), церкві (63%), волонтерським організаціям (63%), Державній службі з надзвичайних ситуацій (53%), добровольчим батальйонам (53%), Державній прикордонній службі (52%), ЗМІ України (50%), Національній гвардії України (49%), громадським організаціям (47%). Усім іншим інститутам недовіра висловлюється частіше, ніж довіра”, – зазначають автори дослідження.

Водночас, за результатами, серед правоохоронних структур рідше висловлюється недовіра поліції та Службі безпеки України (хоча недовіра також переважає над довірою). Так, національній поліції не довіряють 58% опитаних (довіряють — 33%), патрульній поліції (54% і 35% відповідно), СБУ (56% і 31% відповідно».

Які можна зробити висновки з цих цифр?

По-перше, довіра церкві ясно свідчить про орієнтацію українців на перевірені досвідом поколінь традиційні цінності. Характерно, що відсоток тих хто довіряє церкві значно перевищує кількість активних вірян.

До того ж українське християнство переживає непрості часи: православні все ще розколоті, окремо існує греко-католицька церква, окремо протестанти й римо-католики. Тобто не можна казати ані про єдину потужну церкву як в Польщі чи Грузії, ані про великий вплив релігійних структур на повсякденне життя суспільства.

Таким чином ми можемо бачити цілком свідомий вибір більшості суспільсва, який обумовлен причинами значно ширшими за суто релігійні. Українці обирають традиційне й вкорінене замість обумовленого модними «ідеологемами» або підтриманого «громадською думкою» (тобто думкою збіговиська facebook-аутистів, вважаючих себе «двигуном прогресу»).

Окремо взяті керівники церков можуть і не користуватись абсолютною довірою, але церква як репрезентант традиційних цінностей зберігає виключно високий авторитет. Цікаво,що це не тенденція останніх років, а стабільна ситуація вже не одне десятиріччя.

Другим цікавим моментом є надвисокий рівень довіри до армії, яка користується найвищим авторитетом в суспільстві. Треба підкреслити, що ця тенденція виникла не в роки війни, але є продовженням та збереженням глибшої тенденції, яка зберігалась всі роки незалежності. Саме військові виконують і персоніфікують найголовнішу функцію держави, яка сходить вже до прото-державних утворень давнини – захист.

Традиційна держав не регулювала життя суспільства в тому ступені, в якому на це претендує держава сучасна (в форматі маючому коріння у «французькій» революції), яка просувається в тоталітарний бік навіть декларуючи власний лібералізм.

Таким чином українське суспільство чітко демонструє адекватне розуміння того, що є в державному організмі найголовнішого.

Цікаво також, що саме військові в демократичній державі зберігають принаймні залишкові елементи аристократичного етосу. Не дарма засновник інтегрального націоналізму Шарль Морас вважав, що за відсутності короля його заміною є армія.

Водночас ми бачимо просто кричущу недовіру до політичних інститутів демократичної держави.

Фактично є всі підстави вважати, що пересічний українець інстинктивно прагнув би обміняти політиків на аристократів або, принаймні, військових. Інстинктивно тому, що сама думка про такі альтернативи викоринена в сучасній політичній культурі і навіть не заборонена, а замовчена як не існуюча.

Третім моментом є вже згаданий катастрофічно низький рівень довіри до демократичний інститутів і, що особливо цікаво, невисокий до ЗМІ. Це досить обнадійливо, оскільки ЗМІ є невід’ємною складовою прогнилої системи. Водночас повна недовіра до них вкрай мало вірогідна через те, що вони залишаються провідним джерелом інформації.

Отже.

Українці демонструють не просто консервативні, а ультратрадиціоналістичні тенденції в своїх соціально-політичних орієнтирах. Вони хочуть бачити правлячу еліту військово-аристократичного типу та керуватись не ідеологемами, а релігійною вірою. Крім того вони явно тяжіють до розуміння держави, як захисного механізму, а не тоталітарної «держави-няньки» в стилі сучасного ЄС.

Парадокс ситуації полягає в тому, що ці орієнтири ніяк не формулюються через вкрай низький рівень політичної культури та патологічно низький рівень креативності «політичного класу», який навіть не намагається вийти за межі формату «за все добре і проти всього поганого». Хоча ситуація на останніх виборах це вже не дзвоник, а справжній набат.

Якщо вже згадувати про ці події, то варто розібрати поразку Порошенко з його гаслом «Армія, Мова, Віра».

На перший погляд він апелював до тих саме базових цінностей, які ми тільки що проаналізували. Але в його виконанні це мало діаметрально протилежний ефект, оскільки явно виглядало як нахабна експлуатація. Неможливо спиратись на релігійно-консервативні гасла, просуваючи ЛГБТ-пропаганду, та апелювати до мілітарності, капітулюючи в Мінську. 

Саме цікаве, що йому не обов’язково було наносити ракетно-бомбові удари по РФ або розганяти гей-парад водометами в стилі Ердогана. Достатньо було відмовитись від капітуляції (єдиним наслідком було б продовження позиційної війни, яка і так не спиняється) та демонстративна підтримка про-родинних рухів та традиційних цінностей (в стилі участі в ході за родину, яку напередодні гей-параду проводять церкви та релігійні організації).

Водночас, всупереч своїй повністю дискредитований фігурі, гасла «Армія, Мова, Віра» допомогли Петру Олексійовичу зібрати аж 25% на виборах, що свідчить скоріш про їх актуальність, навіть з таким поганим глашатаєм як Порошенко.

Таким чином ми можемо бачити, що консервативні орієнтири українського суспільства не тільки не встигли проявити свій потенціал, але й залишаються справжньою «Атлантидою» прихованою від очей політичного мейнстріму.


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах