Куди дрейфує Феодосіївський монастир?

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Ситуація з безвідповідальністю та халатністю у Свято-Феодосіївському чоловічому монастирі Києва, який є однією із трьох обителей, підпорядкованих ПЦУ, поза сумнівом, вимагає детального розгляду.

Як стало нещодавно відомо зі спілкування з братією, окремі послушники, а потім і ченці заразилися короновірусом. Намісник монастиря архимандрит Макарій (Миколай Папіш) – особа дуже непроста й впливова – не тільки не вжив належних заходів, але й заборонив розповсюджувати інформацію про недугу, щоб «не викликати паніки», таким чином поставивши під загрозу здоров’я своїх підлеглих і парафіян, які щоденно відвідують Богослуження. Сам намісник вважає за краще не ризикувати власним безцінним здоров’ям, а тому поспішно забрав своїх родичів, які незліченними леѓіонами проживають в обителі, та втік у невідомому напрямі – одні кажуть, що в рідне село, інші – що на морський курорт.

Окрім того, через своїх довірених осіб він забороняє тим монахам, які відчувають симптоми, звертатися до лікарів, щоб «не підставляти монастир». Однак шила в  мішку не сховаєш, інформація просочилася й намісник через Фейсбук почав обзивати всіх дописувачів на цю тему «стукачами, які не наслідують Царства Небесного». Особливо перепало протоієрею Сергію Ткачуку, багатолітньому священику, борцю за українську Церкву, який, до того ж, відкривав Феодосіївський монастир на самому початку його новітньої історії – його назвали «болящим попом» та пригрозили «судом Божим». Чи буде намісник давати пояснення Митрополиту Епіфанію, чи ні – скоро довідаємося. А тим часом варто уважніше придивитися до подій, які передували безпрецедентному скандалу.

Феодосіївський монастир – обитель давня та славна, історію якої можна оповідати дуже довго. В новітні часи Київського Патріярхату його називали «архиєрейською усипальницею» – бо сюди відправляли на спокій тих єпископів, які з тої чи іншої причини стали неугодні суворому Патріарху Філарету. Тут провели свої останні роки владики Нестор (Куліш), Флавіан (Пасічник) та Феодосій (Пайкуш). В монастирі весь час помітна була «текучка кадрів» – дуже мало стабільної братії, весь час хтось приходить і знову йде.

Молодий та амбітний постриженик Михайлівського монастиря архимандрит Макарій намісником став недавно – у 2013му році. Відтоді він узяв курс на встановлення в обителі своєї особистої, ніким не обмеженої влади та перетворив його, по суті, на власну парафію, із якої годується сам «та весь дім його«». В готельному корпусі монастиря, де є щонайменше 30 кімнат, які могли би приймати паломників зі всіх-усюд, систематично «нема місць». Натомість, там живе велика кількість нікому невідомих цивільних осіб та сімей з малими дітьми, яких місцеві ченці ідентифікують, як односельчан намісника Макарія із села Луків Львівської області. Таких там набагато більше, ніж чоловіків у клобуках, і вони живуть та їдять на кошт Церкви. До того ж, живуть у дуже непоганих умовах – на Печерську, де оренда приміщення обходиться недешево. При цьому уважне око може помітити, що за весь час стало значно менше братії, ніж декілька років тому. Поспілкувавшись із нашими довіреними особами, що проживають у монастирі, ми довідалися, що політика Макарія не сприяє здоровій атмосфері в обителі та всі, хто не проживав у Лукові – довго не затримуються.

Для тих, хто знає, як повинно виглядати належне монастирське життя (на прикладі, скажімо, Києво-Печерської Лаври, яку багато патріотів критикують за «сеператизм«», але яка, водночас, є справжнім монастирем) можуть побачити разючу різницю між нею та Феодосіївським, що розташований через дорогу.

Перш за все, неорганізованість Богослужбового життя. Братія не присутня на службах, ранкове правило сповняє один чтець та один служащий священик, вечірнього немає зовсім. У монастирі на даний час проживає лише шестеро ченців, двоє із яких літнього віку й не служать бодай раз на тиждень. Чергу сповняють шестеро мирських священиків і дияконів разом із двома ієромонахами. Також в монастирі немає спільних трапез, де була би присутня вся братія на чолі з намісником і читалися б житія святих чи псалми. Глава обителі їсть окремо, в своїй трикімнатній келії, спільно з родичами та друзями з-поза меж монастиря.

Духовна опіка братії так само не здійснюється. В монастирі відсутній духівник, отже не відбувається регулярних сповідей та бесід. Двоє старших монахів могли би сповняти роль старців, але їм не дозволяють цього робити, адже намісник ні з ким не бажає ділитися своїм авторитетом. Аналогічно в монастирі немає ані скарбника, ані благочинного – усі ці посади привласнив архимандрит Макарій. Братію на духовний собор для вирішення найважливіших питань він ніколи не збирає, диктуючи виключно свої рішення. Востаннє він скликав подобу такого зібрання під час непорозумінь із Патріархом Філаретом, що минулого літа змагався із Митрополитом Епіфанієм за перше місце в керівництві Церквою. Тоді Макарій вирішив іти за Епіфанієм і йому дуже потрібна була підтримка братії, тож він і зібрав усіх в своїй келії заради цього. Тоді проти намісника виступив лише один монах, що заявив про підтримку Філарета й невдовзі покинув монастир, ставши єпископом відновленого Київського патріархту. Кажуть, що таке рішення далося Макарію нелегко – він довго вагався, кого з двох конкуруючих предстоятелів підтримати і вів із ними переговори: хто ж запропонує кращі умови? Вочевидь, домовитися вийшло з Епіфанієм, який у відповідь не посилав у монастир перевірок. Напевне, з жорстким та дисциплінованим Філаретом така схема не спрацювала би.

Виникає резонне питання: як склалася така ситуація?

Останній чернечий постриг відбувся тут 5 років тому. Послушники не з’являються, за винятком семінаристів із Київської духовної академії для співу й читання, але ніхто з них надовго залишатися не хоче. Отже, не відбувається виховання нового покоління в дусі молитви й роботи. Всі побутові клопоти забезпечують найняті працівники, у тому числі жінки, які взагалі не мають перебувати в келійному корпусі.  Звісно, ситуація з чернецтвом в українській Церкві, м’яко кажучи, не втішна – на всю Україну є лише кілька монастирів по кілька ченців у кожному, та й ті нерідко прийшли туди просто від безвиході, складної ситуації в житті, після розлучення чи з архиєрейськими амбіціями, тобто дуже мало тих, хто з юності вибрав ангельський образ своїм покликанням.

Намісник Макарій, який раніше вдавав бурхливу активність серед підростаючого покоління (їздив у дитячі табори й сиротинці), міг би набирати нових кандидатів у братію звідти, але за весь час така ідея йому, вочевидь, у голову не прийшла. Так само він не здогадався кинути клич серед старшого покоління священнослужителів, у тому числі вдівців чи розведених, запропонувати їм приїхати до Києва та приймати тут чернецтво; при цьому не обмежуючи пошуки рідним селом. Когось можна було б постригти у велику схиму, призначити духівником, налагодити потік людей, унормувати літургійне життя. Проте, для цього потрібно пустити частину фінансів на утримання братії, а не на власні забаганки – як то модна машина чи щорічні поїздки на дорогі курорти.

Архимандрит Макарій (Папіш)

Недостачі грошей обитель, слід гадати, не переживає – на її території розташоване приміщення, яке постійно орендують різні політичні партії, а за це вони мали б приносити чималі суми. Також час від часу порожні, не зайняті монахами, паломниками й намісниковими родичами кімнати здають під офіси. Окремі спонсори оплатили відбудову височенної дзвіниці, яка колись була підірвана більшовиками. Тільки от для кого виграватимуть її дзвони? Більшість людей минають Феодосіївський монастир, швидко прямуючи в Лавру – до печер, святинь та відомих на всю Україну старців. Обитель по сусідству ж так і не знайшла своєї особливої «зернинки». Слід гадати, що це мало би бути завданням очільника – тоді він його провалив. Не прогадав він в одному – як зімітувати перед церковним священноначалієм діяльність так, щоб не було претензій особисто до нього. Які саме аргументи він знаходив для Патріарха Філарета, а тепер – для митрополита Епіфанія, щоб переконати їх у власній компетентності, нам невідомо.

Чому ж мовчить братія?

Про це можна тільки здогадуватися. По-перше, монахи загалом – люди особливого складу мислення й поведінки. Вони прийняли свій високий стан, щоб виховувати в собі смирення та вправлятися в покаянні, а не щоб сваритися з начальством – такого можна багато і в миру набачитися. Справжній чернець сприйматиме нападки на себе зі смиренням та вдячністю, адже «блаженні гнані правди ради».

По-друге, намісник Макарій не тільки дуже владний, а ще й тонкий психолог. На початку спілкування він показує порядне обличчя, ненав’язливо демонструє свої заслуги (нова дзвіниця, ремонти в келіях, робота з дітьми), але щойно людина погоджується стати його підлеглим, одразу починає жорстоко й деспотично нав’язувати свою волю, відмовляючись чути будь-яку протилежну думку. Дехто із колишніх послушників зізнається, що весь час перебування в монастирі був скутий справжнісіньким страхом перед намісником.

По-третє, ченці Феодосіївського не особливо мають свободу вибору. Дехто вже старий і хоче мирно дожити свої дні в київському монастирі, де є дах над головою, їжа та доступ до кращого лікування; інші ж прийшли туди після непростих життєвих ситуацій: їм нема куди піти, їх ніхто не чекає, а проситися в інший монастир – не варіант, бо їх майже нема навколо.

Послушники-семінаристи мовчать так само, як студенти всіх університетів змикають уста перед викладачем-корупціонером – хочуть закінчити освіту. Ось і виходить, що нікому піднести голос за правду – насельники або залякані намісником та його родичами, або не бачать альтернативи. Вони поставлені в дійсно важкі умови – майже не отримують зарплати, не мають доступу до рухлядної (в інших монастирях так називається кімната забезпечення, в яку монастир закуповує все, що може бути потрібне братії – одяг, побутові предмети, ліки), всі гроші за треби йдуть через касу – тобто священик, який хрестить, вінчає чи освячує, не одержує з того нічого, що абсурдно в будь-якому храмі. Кажуть, що навіть місцевого єпископа, який проживає в монастирі на спокої, Макарій обділив належною фінансовою допомогою. І якщо в час правління Філарета Макарій хоч трохи тримав себе в рамках пристойного (патріарх старої закалки не терпів порушень дисципліни), то тепер вже ніщо не стісняє його деспотичну натуру.

Однак теперішня ситуація стає все складнішою. Якщо до середини липня Православна Церква України могла похвалитися тим, що жоден її єпископ, священик та монах не став жертвою короновірусної хвороби, то зараз ситуація кардинально змінилася. Попри всі застереження й рекомендації Священного Синоду, служби Феодосіївського тривали так, як і раніше. Про людське око на долівці були накреслені квадратики, щоб парафіяни могли дотримуватися соціальної дистанції, та регламентована кількість людей у храмі – насправді цього ніхто не дотримувався. В неділю та на свята яблуку ніде було впасти.

Зрештою, це призвело до захворювання одного з послушників. Замість того, щоб негайно відправити його на лікування й попередити людей про небезпеку, намісник преспокійно продовжував служби у звичному режимі, хворий послушник продовжував співати на клиросі. В результаті, недуга поширилась на інших – літній отець Макарій (Ігор Білявцев, тобто не намісник) утрапив до інфекційного відділення Олександрівської лікарні, де перебуває і понині у важкому стані; інші монахи з болями та кашлями продовжували виконувати накази свого жорстокого начальника. Коли один із них забажав звернутися по допомогу, йому було це заборонено, щоб «не підставляти монастир». Інший послушник, який вважав за краще на службах носити захисну маску (що категорично заборонено намісником) був з криком вигнаний геть. А сам Макарій зробив те, що найлогічніше вчинила б людина такого складу мислення й виховання – боягузливо покинув обитель, залишивши всіх напризволяще та втікши «у теплі краї».  Ніякої офіційної інформації так і не було надано, люди ходять на служби, сповідаються та спілкуються з монахами, самі не знаючи, на яку біду наражаються. Допис про це зробила лиш одна парафіянка, проте одна коротка замітка в соцмережі спроможна поінформувати дуже невелику кількість людей.

Дивує в цьому контексті й поведінка журналістів: коли не так давно спалах вірусу виявили через дорогу в Лаврі, телевізійники відразу зробили про це декілька сюжетів, а зараз мовчать. Національна гвардія не поспішає опечатувати ворота й виставляти пости з автоматниками. Хочеться вірити в те, що закон один для всіх, і ті заходи, які вживалися до УПЦ, невдовзі будуть і до ПЦУ. Можливо, чиновники просто ще не розібралися в ситуації, тому й баряться з рішенням.

Чекаємо також на офіційну реакцію Митрополита Епіфанія, який був дуже охочий вживати заходів для боротьби з короновірусом в середовищі Церкви. Він начебто мав скерувати у Феодосіївський монастир перевірку, але про неї наразі нічого не чути. Належним результатом такої ревізії мало би бути тимчасове закриття монастиря для дезінфекції, лікування постраждалих монахів, звільнення з посади намісника архимандрита Макарія (а можливо – притягнення його до кримінальної відповідальності, бо його вчинки можна класифікувати, як халатність з особливо тяжкими наслідками, особливо якщо раптом хтось із братії таки помре); та призначення в монастир нового начальника, який би хоч трохи унормував чернече життя в обителі.

Небайдужі парафіяни Свято-Феодосіївського монастиря


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах