Дорогами Великого Треку. Частина I: Про південноафриканський націоналізм.

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Про Оссевабрандваг (в перекладі з африкаансу – смолоскипна сторожа волячого возу) дуже мало хто знає, а даремно. Саме ця організація стала джерелом кадрів для націоналістичного режиму післявоєнного Південноафриканського Союзу, а її ідея об’єднала під своїм крилом всіх південноафриканських націоналістів.

Африканерський націоналізм як антибританський пасивний опір

Бури (або африканери – біле населення Південної Африки) ніколи не вважали себе підданими британської корони, принаймні, були моменти, коли так вважати було юридично можливим.

Бури мали історію власної державності, хоч і коротку. Перші колоністи заснували перші поселення на території Південної Африки й перебували у відносному порозумінні з англійськими поселенцями, але після знайдення родовищ алмазів на території Оранжевої республіки (незалежна бурська республіка у Південній Африці) англійці анексували ці території та ПАР, і тим самим розв’язали Першу англо-бурську війну. Ця війна завершилась ганебним вигнанням англійців з Трансваалю й проголошенням його незалежності.

Битва на пагорбі Маджуба – останній акорд Першої англо-бурської війни, остаточний розгром англійського корпусу

Діаметрально протилежним був перебіг Другої англо-бурської війни.

Англійці, що на цей раз мали більший контингент, розпочали бойові дії з тих самих причин що й у 1880 році – алмази.

Активно використовуючи бронепотяги, англійці маневрували по театру бойових дій та брали в облогу бурські гарнізони, щоразу нав’язуючи супротивнику генеральний бій. Врешті-решт основні сили бурів капітулювали, а їх залишки перейшли до партизанської війни.

Африканери під час Другої англо-бурської війни

Англійці не обтяжували себе слідопитством та біганням за партизанами по бушу і застосовували тактику терору проти цивільного населення – арешт та перевід до концентраційних таборів членів родини бурів, отруєння колодязів, солекопалень, розорення ферм. Такі ж методи застосовували більшовики для «викурення» повстанців Холодного Яру.

Остаточно бойові дії завершились в 1902 році з відстроченням самоврядування бурських республік до 1906-1907 рр.

Бронепотяг колоніальних сил Великої Британії, 1901 рік

Логічним продовженням цих воєн стало створення у 1914 року Національної Партії, основним ядерним електоратом якої були білі фермери.

Вже через 10 років вона увійшла до парламенту, проте була доволі незграбною як електорально-географічно, так і в плані проведення політики виключно в дусі парламентаризму, а тому значно програвала Оссевабрандвагу в популярності, який був радикальним та демонстративно відкидав парламентаризм як засіб досягнення цілей. Але саме цей шлях розвитку на довгій дистанції зіграв з Оссевабрандвагом злий жарт і забезпечив Національній Партії бездоганну репутацію в післявоєнному політикумі.

Другий південноавстралійський (Mounted Rifles) корпус під час Другої англо-бурської війни. На фото зображений капітан Едвард Річман (перший зліва)

Соціально-економічне становище африканерів на початку ХХ століття як причина запиту на націоналізм

Проблема бідності білого населення не була чимось раптовим, оскільки бури увійшли в кризу приблизно після 1890 року, а про проблему бідності заговорили лише у 1932 році – після опублікування звіту Карнегі (дослідження причин бідності білого населення, що стало приводом для впровадження апартеїду) і остаточно озвучили її на Народних Зборах у 1934 році в Кімберлі.

Зубожіння змушувало покидати фермерську справу та переїздити до урбанізованих промислових агломерацій. Разом з тим, у спогадах сучасників тих подій, переїзд до міста був останнім кроком – кроком відчаю, і якщо були хоча б примарні шанси прожити в сільській місцевості, то варіант переїзду рішуче відкидався. І недарма.

Урядові інспекції ще до Другої англо-бурської війни фіксували в північно-східних регіонах високий рівень бідності, а після програшу у війні у багатьох бурів землю конфіскували, що закономірно поглибило кризу. У 1917 році інспектор Малан опублікував цикл статей, де передбачив ріст націоналізму через нестерпні умови життя. Саме на основі його статей сформувався термін – Другий великий трек – міграція сільського населення до міст. У 1924 році Національна партія в союзі з лейбористами зробили незначний крок у напрямку подолання бідності – резервування робочих місць та їх створення. Найяскравіше це видно на прикладі залізниці, де було створено найбільше робочих місць для білих, і, забігаючи наперед скажу, що саме залізничні працівники створили один з перших робітничих осередків Оссевабрандвагу. Але звіт Карнегі показав що ці заходи не дали бажаного результату і уряду Герцога (Герцог Джеймс Баррі – один з лідерів національного руху африканерів) потрібно вжити заходів іншої категорії, хоча б задля збереження електоральних симпатій.

Джеймс Герцог

Економічні фахівці сходились на думці, що головною причиною бідності є екстенсивний спосіб ведення господарства та відсутність лібералізованого ринку збуту.

Оссевабрандваг : створення

Оссевабрандваг був створений у 1939 році як об’єднання націоналістів всього півдня Африки, які ще пам’ятали дві англо-бурські війни та прагнули реваншу. Рух був альтернативою вже існуючим Національній Партії та малопомітному напівтаємному руху Брудербонд. Характерною рисою на старті була масовість руху, адже конкретної програми не було, ідеологічно це був культурно-націоналістичний рух, а отже кожен наділяв організацію своїми сенсами і трактував її цілі по-своєму. Чисельність Оссевабрандвагу за весь період існування організації становила 300 тисяч членів і могла одночасно зібрати 20 тисяч людей в селищі Рустенбург, 15 тисяч людей в Белвіллі та 30 тисяч в Спрінгсі.

Програма, цілі, становлення

Лінія руху була доволі простою та зрозумілою широким верствам населення.

Антимілітаризм

Рух виступав проти участі ПАС у Другій світовій проти Третього Райху (до речі, подібну риторику висловлював інший домініон – Австралійський Союз, де партія лейбористів відкрито наголошувала, що не хоче війни на чужих полях за економічні скарби, а хоче зберегти Австралію вільною від заплутаних положень, що ведуть до повторення жахів 1914-1918 років. Ймовірно, йдеться про висадку в Галліполі та Дарданелльську операцію часів Великої Війни. Втім, позиція уряду Австралійського Союзу була нейтральною, на відміну від пронімецького Оссевабрандвагу).

Національна єдність та створення республіки

Не варто недооцінювати біле населення тогочасного ПАС, адже це не були просто нащадки голландських, німецьких чи англійських поселенців, а це була соціальна група, що мала свою історичну єдність відповідно до бурського контексту.

Емблема Оссевабрандвагу

1930-ті роки носили відбиток великої депресії – урбанізація, занепад фермерської справи, повсюдна бідність серед африканерів. Як своєрідний демарш проти такого стану речей був символічний похід волів 1938 року (святкування столітнього ювілею битви на Кривавій Річці 1838 року – битва між бурськими колоністами та зулусами, за результатами якої зулуси були наголову розбиті. За наслідками цієї битви було створено республіку Наталь – предок Трансваалю та Оранжевої республіки бурів).

Бури були потужним електоральним прошарком населення, і відповідно могли прямо або опосередковано впливати на курс країни, і саме вони в деякій мірі були хранителями статусу-кво, так званого апартеїду.

У 1939-1940 роках почалося формування штурмових загонів Оссевабрандвагу – коммандос. Архітектором даних загонів став полковник Лаас, що мав репутацію націоналіста та мав зв’язки з вищими колами Блумфонтейна.

Полковник Лаас вирішив що пора удосконалити існуючу модель регіонального націоналізму, а саме – надати руху чіткого армійського характеру. Він проводив агітаційні заходи по всій Оранжевій республіці, а потім і по Південній Африці, та зумів залучити на свою сторону і спонукати до вступу в Оссевабрандваг безліч громадян, які говорили на африкаанс (або бурська мова – офіційна мова у ПАС). Проте, як завжди ахілесовою п’ятою руху була організаційна невизначеність, і в таких умовах перспективний рух виглядав радше як клуб по інтересам, аніж військово-політична організація з претензією на регіональне лідерство. Втім, загибелі організації не сталося завдяки певній децентралізації руху, де відділи на місцях очолили локальні лідери, почасти з військовим минулим.

Якщо я відступлю, вбий мене. Якщо я помру, помстись за мене. Якщо я атакую, йди за мною

У кожної партії є своя гвардія, свої штурмові загони. Не став винятком і Оссевабрандваг. Бійці загонів проходили інтенсивну підготовку та були готові у разі чого перейти до активних партизанських дій (особливо це видно в період з 1942 року).

Створення Stormjaers (штурмові війська) датують 1940 роком і їх основною функцією був захист зібрань організації. Пріоритет в рекрутуванні надавався фізично сильним, незаміжнім чоловікам, що не мали постійного місця проживання, адже саме такі кадри мали високу мобільність та були готові до виконання широкого спектру наказів. Причина залучення молодих людей полягає в тому, що, зокрема, неодружені чоловіки мали великі шанси заробляти на життя промисловістю. Це означало, що вони були позбавлені повсякденної боротьби за виживання, на відміну від бідних білих, котрі припливали до міст з родинами. Ці одинокі чоловіки сприймали уряд як ворога, а з іншого боку, їм не доводилося брати до уваги свої сім’ї при плануванні діяльності. Відбір був максимально заточений на конспірації.

Пьєнар – куратор Stormjaers в Наталі – затвердив наступну пропорцію: 250 штурмовиків на 12000 членів. Про високий рівень секретності свідчить і той факт, що навіть команданти ОБ на місцях не знали, хто належить до регіонального відділу Stormjaers, а запропонована Ван Ренсбургом концепція осередків застосовувалась для структуризації батальйонів.

Йоханнес ван Ренсбург – засновник та лідер Оссевабрандваг.

До загону не долучались, а вступали після «обробки» та перевірки офіцером штурмовиків, складаючи при цьому присягу. Новобранець знайомився з чотирма іншими бійцями свого відділення та своїм капралом. Накази видавались капралу, а капрал передавав їх своєму відділенню, таким чином ієрархічна модель мінімізовувала ризики внаслідок зради або арешту бійця – той знав лише свого командира та бійців по взводу.

Така тактика дала свої плоди – зі списку інтернованих в таборі Коффіфонтейн у 1943 році, штурмовиків було лише кілька сотень (~368), до того ж багато людей, що не були штурмовиками, було спіймано під час облав.

У Трансваалі 153 з 264 інтернованих прибули з Вітватерсранду. Якщо робити віковий зріз спираючись на цих 153 штурмовиків, то бачимо, що їх середній вік складав 28,5 років проти 31,5 у Трансваалі в цілому. Тому можемо сказати, що Stormjaers був достатньо молодим рухом.

Якщо брати соціальний статус, то штурмовики-студенти були переважно з Преторії, а штурмовики-робітники були переважно родом з Вітватерсранду.

Оссевабрандваг та робочий клас

Соціальний зріз симпатизантів руху проходив через промисловий регіон Вітватерсранд 1 та адміністративні столиці – Кейптаун, Преторія, Блумфонтейн. У 1940 році в Оссевабрандвазі розглядали перенесення штаб-квартири з Блумфонтейна до Йоганесбургу (сьогоднішня столиця ПАР). За словами головного офіцера Stormjaers – А. С. Спайса – саме в Вітватерсранді була найбільша активність серед прихильників руху. Для прикладу, в Ранді було зосереджено 60 тисяч учасників, при тому що у всьому Трансваалі їх було 130 тисяч. А причина шаленого запиту на націоналізм цілком тривіальна – цей регіон був молодим в плані урбанізації, представлений в основному гірничодобувною та металургійною галузями промисловості і африканери-фермери були змушені підлаштовуватись під нові економічні реалії, плюс системна дискримінація бурів. На все це додалися наслідки Великої депресії та вступ ПАС у війну – і соціальна катастрофа була неминучою.

Зі спогадів шахтаря, що долучився до Stormjaers:

“Багато мені довелося пережити, працюючи в шахті. Зі всієї бригади я був єдиним, хто не долучився до добровольчого корпусу чи інших владних організацій. У колективі панувала атмосфера зверхнього ставлення з боку hanskakies 2. Ти мав докладати шалених зусиль, щоб в даних обставинах бути справжнім африканером, але тримай свої емоції при собі”.

Оссевабрандваг мав співробітництво з «реформаторським» рухом Альберта Герцога (син Джеймса Герцога), що мав тісні зв’язки з шахтарськими юніонами. Подібно до працівників залізниці, будівельники також мали свій осередок у Оссевабрандвазі на кшталт профспілки. Також відомі випадки участі вчителів.

А щодо умов праці – африканерів допускали лише до найменш оплачуваних некваліфікованих робіт, а профспілки діяли у збиток робітникам.

Африканери у робітничому русі завдяки своїй власницькій, фермерській ментальності не велись на гасла лівих політиканів, але охоче приєднувались до націоналістичного руху. А святкування Великого Треку на Кривавій Річці стало найбільшою перемогою Оссевабрандвагу – ця подія переосмислила класовий конфлікт і подала людям таке трактування: капіталістично-імперіалістична змова керується етнічно чужими елементами і відповідно є ворогом. Оскільки Національна Партія діяла виключно парламентськими методами, то скепсис та недовіра народних мас до парламентаризму не залишала бурам іншої альтернативи як доєднатись до Оссевабрандвагу. Причому, в Оссевабрандваг долучались не персонально, а заявку на вступ подавала місцева права організація, і по суті Оссевабрандваг був федерацією таких локальних організацій, що давало змогу швидко та ефективно вирішувати проблеми на місцях.

Ці дані руйнують твердження про те, що бурський націоналізм це якась сільська субкультура, реднеківство – адже саме в містах був зосереджений робітничий та інтелектуальний базис та військовий потенціал, а сама ідея опису та структурованості для африканерської айдентики – це заслуга блумфонтейнських інтелектуалів.

У другій частині статті ми детальніше поговоримо про Stormjaers, висвітлимо персоналію лідера організації, логічний кінець Оссевабрандвагу та ситуацію в регіоні після деколонізації. 


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах