Чому Стамбульська конвенція не потрібна? Погляд колишньої феміністки

Ось і настав цей чудовий день 8 березня. Сьогодні феміністки виходять на марш, висуваючи свої вимоги до влади. Вже традиційно однією з найважливіших є ратифікація Україною Стамбульської конвенції, яка подається не лише фемтабором, а й загалом ліволібералами як панацея від “гендерної нерівності” та “гендерно зумовленого насилля”, які є головними причинами насильства стосовно жінок. Окей, розберімося в цій новомові.

Звертаємось до тексту Конвенції. Вже з самої лише преамбули можна закрити цей документ і віднести на смітник історії: насилля зумовило історично нерівне співвідношення сил чоловіків та жінок (яких таких “сил”?), що насилля над жінками має структурний характер і що ключовим елементом запобігання насилля в бік жінок є юридична і фактична рівність статей. У мене, як у людини, яка незаангажовано вивчає історію та сексологію, виникає багато питань до авторів цих спекулятивних тез.

Також автори не полінувалися окремо пояснити визначення гендеру означає соціально закріплені ролі, поведінку, діяльність і характерні ознаки, які певне суспільство вважає належними для жінок та чоловіків” (Ст. 3). А саме насильство, від якого потерпають жінки, називають “гендерно зумовленим” — у пункті 3 статті 18 чорним по білому написано, що всі дії та заходи з цієї теми мають “ґрунтуватися на гендерному розумінні насильства стосовно жінок і домашнього насильства”. Людською мовою  проти жінок скоюють насильство лише через те, що вони жінки. 

Тобто, автори документу нав’язують нам думку, що в будь-якому злочині, де жертвою є жінка, причиною є лише її стать. А злочинець просто використовує свою домінуючу патріархальну позицію: “…у більшості випадків усіх форм насильства, охоплених цією Конвенцією, правопорушниками виступають повнолітні й неповнолітні особи чоловічої статі, автори вважали за необхідне окремо акцентувати увагу на їхній ролі у справі запобігання такому насильству” (Ст. 12.88).

Не економічна ситуація в сім’ї чи країні, не соціальні проблеми цих людей, не, наприклад, психічні відхилення, алкоголізм чи наркоманія, ні ймовірне психологічне насилля в бік “злочинця”, ні розповсюдження порнографії та сексуалізація жінок, ні безліч інших факторів, які зумовлюють насилля. 

Звісно, щоб не видавати так одразу свою позицію, згадують і про інші випадки і жертви. Дослівно: “Що стосується інших форм домашнього насильства, наприклад жорстокого поводження з літніми людьми, домашнього насильства щодо чоловіків, то вірогідних даних відносно небагато” (Вступ, п. 4).

Ну звісно, що даних буде мало, бо ніхто не проводить щороку безліч досліджень про літніх людей чи чоловіків. Враховуючи “гендерні стереотипи” про “чоловіки на плачуть”, міжнародним організаціям варто було б звернути більше уваги на розкриття цієї теми, а не затвердження таких “гендерних стереотипів” як “чоловік-злочинець” і “жінка-жертва”.

У самій же Конвенції постійно згадується те, що подолання насильства стосовно жінок напряму залежить від “гендерної рівності” в суспільстві (Вступ, п. 25). Цікаво, яким же чином знайшли цю кореляцію? У документі всюди зазначається, що Конвенція має на меті захистити жінок від насилля “за гендерною ознакою” і взагалі надати захист “жертв без дискримінації за будь-якими ознаками, як-от: стать, гендер(…), сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності(…)” (Ст. 4.3). 

Окрім цього, “Аналогічно, геї, лесбійки, бісексуали, які стають жертвами домашнього насильства, нерідко не охоплюються службами підтримки через свою сексуальну орієнтацію.(…) Певні групи громадян можуть також потерпати від дискримінації за ознаками своєї гендерної ідентичності, і це простими словами означає, що та стать, до якої вони себе відносять, не збігається зі статтю, яку їм записали від народження. До цієї категорії належать трансгендерні чи транссексуальні особи, особи, які носять одяг протилежної статі, трансвестити та інші групи осіб, що не відповідають категоріям, які в суспільстві визначаються «чоловічими» або «жіночими»” (Ст. 4.53).

А ось і повісточка під’їхала. Ці загублені серед майже 200 сторінок слова і фрази приховують у собі реальну мету Конвенції і це аж ніяк не захист жінок від насилля.

Сторони вживають необхідних заходів для заохочення змін у соціальних і культурних моделях поведінки жінок та чоловіків з метою викорінення упереджень, звичаїв, традицій та всіх інших практик, які ґрунтуються на ідеї неповноцінності жінок або на стереотипних ролях жінок та чоловіків”(Ст.12.1). Так, ви правильно зрозуміли. Знищити традиції та культуру, деконструювати людську ідентичність, відмінити стать і зробити людину безликою “гендерною ідентичністю”. 

В якості аргументу на користь цього пункту використовують дійсно варварські звичаї, наприклад, жіночого обрізання, вбивства в ім’я честі або примусові шлюби в Африці та Азії. Мовляв, ми просто хочемо позбавити жінок страждань. Але подивімося правді в очі ці звичаї не викорінити Конвенцією і ситуації не змінити, допоки місцеве населення цих глибоко традиційних та релігійних країн не захоче змін. Ці жорстокі приклади використовують для виправдання самого документу на просторах західної цивілізації. 

Стаття 73 починається так: “Положення цієї Конвенції не обмежують положень національного законодавства…”, і нібито значить те, що країна може вільно почуватися, імплементуючи її у своє законодавство. Але відразу хочу звернути увагу на малесеньку статтю 6 під назвою “Політика, яка враховує гендерні аспекти”, в якій йдеться, що “Сторони зобов’язуються включати гендерну перспективу у виконання положень цієї Конвенції та оцінку їхнього впливу, а також заохочувати й ефективно здійснювати політику рівності між жінками та чоловіками й надання жінкам самостійності”. Підкреслюю, ЗОБОВ’ЯЗУЮТЬСЯ включити до власного законодавство вигадане слово.

Так само, як країни, які ратифікували Конвенцію, зобов’язані і включати “гендерну оптику” в освіту (Ст. 14), підвищувати обізнаність серед населення “…розповсюдження інформації про рівність між жінками й чоловіками, гендерні ролі без впливу стереотипів…” (Ст. 13.91). Що цікаво підкреслити, автори відкрито заявляють, що діти будуть піддаватися реальній пропаганді: “Світогляд, переконання, поведінкові схеми формуються на дуже ранніх етапах життя. Пропаганда гендерної рівності, взаємоповаги в міжособистісних стосунках та недопущення насильства повинна розпочинатися якомога раніше, і відповідальність за неї покладається головно на батьків. Водночас навчальні заклади відіграють важливу роль у поширенні пропаганди таких цінностей” (Ст. 14.94);  “...в усіх недержавних навчальних закладах, а також у спортивних, структурах культурного відпочинку й дозвілля і в засобах масової інформації” (Ст. 14.96).

Такі дії, до речі, утискають батьків у правах виховувати власних дітей так, як вони вважають за потрібне і як це не буде суперечити їхнім цінностям. 

І останнє про пропаганду: “Крім того, цей пункт вимагає від Сторін Конвенції залучення ЗМІ до своїх заходів з метою пропаганди названих вище принципів. Слід зазначити, що автори неоднозначно заявили, що будь-які заходи щодо цього повинні належним чином враховувати основоположний принцип незалежності ЗМІ та свободи преси” (Ст. 14.97). Автори ніби насміхаються останнім реченням — яка може бути незалежність ЗМІ, якщо ви проводите ПРОПАГАНДУ? Не популяризацію, не висвітлення, а прямим текстом, як і зазначено в Конвенції, ПРОПАГАНДУ.

Я б воліла скоротити обсяг тексту, але в цій темі просто неможливо обійтися без цитувань. Тому, коли вам вчергове будуть говорити про важливість Стамбульської конвенції і що “гендер не страшний”, сміливо відкривайте цю статтю та зачитуйте. Це був ліричний відступ. Продовжуємо. 

В тексті Конвенції ми постійно зустрічаємо слова про те, що жінка потерпає від “гендерно зумовленого насильства”. Але ж що ми читаємо: “Автори погодилися, що взагалі всі положення Конвенції у сфері кримінального права повинні презентуватися в нейтральному з гендерного погляду ракурсі; а з цього випливає, що стать жертви або правопорушника не повинна ставати вирішальною ознакою злочину. Водночас це не має стримувати Сторони від запровадження гендерно орієнтованих положень” (Ст. 8.153). Якась біполярка, мені не одній так здається? Але ж тут все просто  плювати ми хотіли на ваші закони, нам потрібно запхати гендер у ваше законодавство і голови. 

Ще я вичитала одне речення, яке викликає реальне занепокоєння: “Не менш важливо забезпечити недопущення впливу на тлумачення законодавства з питань зґвалтування й розгляд справ за фактом зґвалтування гендерних стереотипів і міфів про чоловічу й жіночу сексуальність” (Ст. 36.192).

Чому? По-перше, головний термін Конвенції гендер, під яким розуміється розходження біологічної статі та статевого самопочуття людини. По-друге, з вільних Америк та Європ все частіше надходять абсурдні новини про чоловіків (які “стали” жінками) у жіночому спорті, про розміщення злочинця-чоловіка у жіночу в’язницю через його “жіночий” гендер і таке інше. Тобто, автори напряму кажуть нам скасувати “міфи та стереотипи” про сексуальність чоловіків та жінок, які насправді є нормальними характеристиками особистості. 

Все ще маєте сумніви, що Конвенція не має відношення до захисту жінок? Наші сусіди-поляки вже працюють над денонсацією цього цирку і створюють нову Конвенцію, яка має на меті захистити реальних жінок, дітей та чоловіків. Крім того, рівень насилля стосовно жінок є значно вищим у країнах, які ратифікували Конвенцію. Соціологічне дослідження польського Інституту правової культури «Ordo Iuris», проведене в країнах Європи, показує, що  серед усіх країн ЄС найбільше жінки зазнають насильства у Данії (52%), Фінляндії (47%), Швеції (46%), Голландії (45%), Великій Британії (44%), Франції (44%). Тобто у державах, де принципи Стамбульської Конвенції та так звана “гендерна рівність” вже давно діють на усіх рівнях. І навпаки, найменший показник насильства зареєстровано у Португалії (24%); Мальті (22%); Словенії (22%); Кіпру (22%); Іспанії (22%); Польщі (19%). Джерело.

А в якості контраргументу люблять висувати тезу, що, мовляв, в країнах з малим відсотком звернень жінки просто бояться повідомляти через “гендерні стереотипи” в суспільстві. Але, за даними того ж самого дослідження, у Данії чи Фінляндії правоохоронні органи дізнаються лише про 10-16% всіх випадків насильства, у Швеції — 14-17%, у Франції – 18%. Тоді як у Польщі – 28-29%. Ідея того, що люди здатні не чинити насильство в силу своїх етичних та релігійних переконань, ніяким чином не може вкластися в голови авторів документу і прихильників ліволіберальних ідей взагалі. 

Окремої уваги варта GREVIO група експертів, які займаються моніторингом ситуації в країнах, які ратифікували Конвенцію. В окремій статті, присвяченій цій групі, зазначено, що експерти мають набиратися “з урахуванням географічного й гендерного балансу” (Ст. 66.339). Але водночас зазначено, що основні критерії, за якими мають обиратися члени експертної групи незалежність і досвід” (Ст. 66.341). То що ж важливіше? Чергова нотка абсурду. Але ж чим насправді займається GREVIO? 

Наприклад, кілька місяців тому комітет GREVIO зробив зауваження Італії через те, що та не використовує перспективу гендера у боротьбі проти насильства. Все це сталося, незважаючи на попередні успішні положення, які Італія якийсь час тому запровадила, скеровані на боротьбу з насильством проти жінок. Просто тому, що норми законодавства були засновані не на ідеології гендера, а на класичних поняттях насильства проти жінок, Італія отримала критику комітету GREVIO”, зазначила в інтерв’ю директор Центру міжнародного права Інституту «Ordo Iuris» Кароліна Павловська. Якщо коротко Італію звинуватили у тому, що вона недостатньо займалася насадженням гендерної ідеології, яке передбачає Конвенція.

Стамбульську конвенцію можна читати, як казку на ніч, нескінченно довго підкреслювати тези, які суперечать одна одній (те, що процитовано у статті, складає близько третини з того, що було підмічено початково). Одним словом класна розвага, якби не була такою серйозною проблемою для України. До речі, а як справи з законами проти насилля в Україні і чи потрібна нам допомога Конвенції?

Від 2017 року в поліції почали створювати мобільні групи з протидії домашньому насильству “Поліна”. Наразі їх 54 у різних містах країни. На початку 2018 року набув чинності закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”. Ним, зокрема, внесли зміни до Кодексу про адміністративні правопорушення. За домашнє насильство та насильство за ознакою статі передбачається штраф (він мізерний і сама проблема грошового штрафу має свої недоліки, але це окрема тема). 

На початку 2019 року – криміналізовано домашнє насильство, незаконний аборт або стерилізацію, примушування до шлюбу, а до ознак зґвалтування та сексуального насильства додали відсутність добровільної згоди. Джерело. Крім того, останні рік-два активно проводяться різні кампанії та соціальні реклами на тему насилля, які підвищують обізнаність суспільства. А 21 вересня 2020 року президент України видав указ 398/2020 у відповідь на погіршення ситуації під час пандемії — “Визнати за необхідне невідкладне здійснення заходів у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі, спрямованих на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства”. І все це вдається без гендеру, як бачимо.

Але тривожним дзвіночком для нас є приєднання “Партнерство Біарріц за гендерну рівність”, яке ініціювала Олена Зеленська того ж вересня 2020 року. Члени цього партнерства зобов’язані ратифікувати всі відповідні стандарти гендерної рівності. До них відносяться Стамбульська конвенція (яка просуває дефініцію сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності), Конвенція про насильство та домагання (ILO), Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації проти жінок (CEDAW). Отже, тема Конвенції потроху просувається і за цим варто слідкувати. 

Стамбульська конвенція подається нам як живильний еліксир, який насправді перетвориться на отруту в реальності. Адепти цього документу постійно стверджують про бездіяльність поліції, про необізнаність населення, про байдужих чиновників. Але як цю ситуацію змінить ратифікація? Це буде такий самий цирк, як і реформа поліції — нові гарні машини, дизайнерська форма, нові стандарти і навчання… Але, зрештою, старий ментівський актив переодягнувся в новий одяг і переніс свої схеми у нову обгортку. Україна власними силами здатна подолати проблему насилля, але це довга і тяжка робота з виховання нових поколінь та навчання населення дотримання українських законів, а не прийняття документів, які несуть концептуальну та практичну загрозу

І на завершення хочу додати, що кожний і кожна з нас здатні допомогти у цій ницій боротьбі проти ліволіберальної гідри не словом, а ділом підписавши петицію від Інституту «Ordo Iuris» проти Стамбульської конвенції.

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах