Військове правління в Чилі: Ідеологія, завдання, маловідомі факти.

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

11 вересня 1973 року в Чилі відбулась національна військова революція.

Щоб зрозуміти її важливість в історії варто згадати, в яких умовах вона відбувалась.

Зрадники, що захопили ключові позиції в політичному естеблішменті США тільки що примусили армію до капітуляції у війні, яку вона виграла. Франція ще не могла оговтатись від наслідків більшовицького бунту 1968 року. Світом поширювалась перша хвиля анти-білого расизму (під лицемірними “анти-расистськими” гаслами). Латинська Америка була охоплена хвилями ультралівого тероризму. Більшість молоді та інтелігенції співчувала лівкам, а західним світом тільки що прокотилась «сексуальна революція», що підривала засади християнської моралі.

На фоні цього СРСР почував себе пречудово і вливав чималі кошти в різноманітні «визвольні» рухи. «Корисні ідіоти» з «прогресивної ліберальної громадськості» закликали до порозуміння з більшовицькими людожерами і, навіть, до «конвергенції» (взаємного злиття) західної та соціалістичної систем.

Загроза світової більшовицької революції була цілком реальною.

Саме в цей момент героїчна чилійська армія нанесла червоному ворогу потужний контрудар.

Нанесла в країні, яка була флагманом розповсюдження більшовицької зарази.

Президент-марксист Альєнде прийшов до влади за підтримки приблизно 36% виборців. Через специфіку чилійського законодавства цього було достатньо. В країні розгорнулися абсурдні соціалістичні реформи, які зруйнували економіку і поставили країну на межу голоду. Водночас розгорнулись напів-офіційні репресії проти незгодних, які здійснювали банди ультралівих за підтримки владних структур.

В цій вакханалії відкрито приймали участь іноземні марксисти, в першу чергу кубинські. Характерно, що ніхто не стверджував, що «їх-там-нєт». Навпаки, комуністичні лідери пишались «виконанням інтернаціонального обов’язку». Фактично в країні відбувалась гібридна іноземна інтервенція.

Збільшувалася загроза для церкви та релігійної свободи. Лідери марксистської революції не приховували своїх антихристиянських намірів.

Спроби відносно мирного вирішення ситуації не призвели ні до чого позитивного і в справу вступили збройні сили.

Не будемо заглиблюватись в подробиці військової національної революції 11 вересня. Набагато цікавішим буде розкрити деякі маловідомі аспекти військового режиму та спростувати багаточисельні міфи навколо нього.

По-перше, військове правління не тільки не знаходилось під зовнішнім управлінням США, але й перебувало в більш менш активному конфлікті з політичним керівництвом штатів всі ці роки. З 1976 року США взагалі наклало пряме ембарго на поставки зброї в Чилі. Політичний і дипломатичний тиск взагалі не припинявся весь період військового правління.

В свою чергу чилійське керівництво відповідало цілком собі антиамериканською риторикою та проводило максимально незалежну зовнішню політику. Про втручання американців у внутрішні питання мова не могла йти в принципі.

Чутки про про-американськість режиму базуються виключно на прагматичній співпраці силовиків США та Чилі в розпал «Холодної війни». Треба підкреслити, що чилійські патріоти користувались підтримкою з боку консервативних військових та розвідників, але подавляюча більшість ліберального естеблішменту (який, нагадаємо, напередодні військової революції здав вже готову перемогу у В’єтнамі) була налаштована вороже.

По-друге, зовнішня політика Чилі періоду військового правління була вкрай насиченою та багатовекторною.

Зберігаючи магістральною ідеєю антикомунізм, вона не була позбавлена державницького прагматизму. Наприклад , ініціюючи тісну співпрацю з антикомуністичними режимами Латинської Америки, Піночет ніколи не забував про збереження власних національних інтересів і Чилі претендувало на роль регіонального лідера. Зокрема, відкрито проголошувалась необхідність військово-морського домінування Чилі в південно-східній частині Тихого океану.

Незважаючи на жорсткий антикомунізм, режим військового правління встановив гарні відносини з КНР. При цьому окремо було оговорена повна неприйнятність будь-яких спроб впливу на внутрішню політику. Враховуючи те, що Китай тоді перебував у жорсткому протистоянні з СРСР, це було цілком зважене й прагматичне рішення. Особливо враховуючи ненадійність західних демократій у якості союзників.

Чилі також підтримувало добрі стосунки з ПАР, де тоді існував режим апартеїду. Варто нагадати, що Південна Африка тоді перебувала під подвійним тиском як Заходу, так і СРСР. Навіть в умовах прямої загрози третьої світової війни західні демократії (точніше переповнена зрадниками верхівка) не могли змиритися з існуванням там національної і суверенної державності. Таким чином такий крок вимагав від чилійського керівництва не тільки геополітичної мудрості, але й політичної волі.

З країн Заходу найкраще склались стосунки національної Чилі з Великобританією. Особливо за доби прем’єрства Маргарет Тетчер. На це були як прагматичні (британцям були потрібні союзники в регіоні), так і ідеологічні причини. Не варто забувати, що Тетчер, на відміну від сучасних ЛГБТ-«консерваторів», проводила реально консервативну політику. Вона пролобіювала закон про заборону ЛГБТ-пропаганди, підтримувала реальну владу монархії (незважаючи на неоднозначні стосунки з королевою), постійно підкреслювала значення традиційної родини та християнських цінностей.

Третім моментом, який варто було б підкреслити є економічна політика військового режиму. Розповсюджена думка, що ледь не головною ідеєю його існування були ринкові реформи. Але це абсолютно не так.

Ставлення військових до економіки було прагматичним. Вони здійснювали радикальні ринкові реформи через те, що в цьому існувала необхідність, а не через «ринковий догматизм». Коли на початку 1980-х років виникла потреба в збільшенні державного регулювання економіки, режим охоче на це пішов.

Помітним був і державний сектор, який складався зі стратегічних підприємств. Гірничо-будівна промисловість (ключова для країни) взагалі була закріплена як державна на конституційному рівні.

Ринок в інтересах Чилі, а не Чилі в інтересах ринку – так можна було сформулювати принципи «економіки від Піночета».

Четвертим моментом, на який варто звернути увагу, було системне протистояння «культурному марксизму» . Саме нестача адекватної культурної політики призвело до поразки правих післявоєнного покоління (від американських республіканців до іспанських франківстів).

Про цю сторінку історії свідомо замовчують. Хіба ліві систематично скиглять про «спалення книжок хунтою» і тому подібне.

Насправді мова йшла про цілком продуману і свідому політику, обумовлену добрим знайомством ідеологів режиму з «грамшизмом», який передбачав захоплення політичної влади через культурну гегемонію.

Якщо республіканці доби Рейгана недооцінювали культурну боротьбу, а франкісти надто любили все забороняти, то в Чилі діяли максимально розумно. Жорсткі репресивні міри проти лівацьких ідей в будь-якій формі (багаття з книжок реально мали місце) поєднувалися з всебічною підтримкою всього, що підсилювало національні цінності.

Водночас все нейтральне або преосмислювалось в правому дусі, або прагматично використовувалось. Наприклад, всесвітньо відома письменниця, нобелівський лауреат Габріела Містраль була осмислена як символ істинної чилійської жіночості (притому, що ліваки завжди намагались ліпити з неї феменістку). Іншим прикладом було сприятливе ставлення до аполітичних рок-гуртів (зокрема, іноземних) на фоні утиску крипто-лівацької сцени.

П’ятий, і можливо найцікавіший момент, це питання ідеології військового правління.

Широко розповсюджена думка, що режим відштовхувався лише від найзагальніших принципів, таких як католицькі цінності, патріотизм та приватна власність. Насправді все було зовсім не так.

Військовий режим дійсно не любив самообмежуватись формальними ідеологічними догмами. Але добре розроблена ідеологія в нього була.

Так званий «греміалізм» (від слова «греміу», яке на українську може бути перекладене як «гільдизм») був ідеологічним та політичним рухом заснованим на соціальній доктрині католицької церкви та близьким до корпоративізму.

Його засновником та лідером був молодий (на момент, коли він був залучений до діяльності хунти, йому було 27 років) юрист і політичний теоретик Хайме Гусман.

Хайме Гусман і Аугусто Піночет

Сутність греміалізма полягала у всебічному укріпленні проміжних між державою та особою спільнот, таких як професійне об’єднання, місцева громада, парафія, родина. Від корпоративізму греміалізм відрізняється особливим упором на аполітичність. Якщо корпоративизм намагається передати проміжним спільнотам політичні та законодавчі функції, то греміалізм навпаки вважає це шкідливим, розрізняючи «соціальний» та «державний» суверенітети.

Крім того, корпоративізм передбачає більше втручання в економіку, а греміалізм більше тяжіє до максимально вільного ринку.

Але принциповим фактором, що об’єднує обидві доктрини, є визнання фундаментальної цінності природних спільнот, в які об’єднуються люди та релігійної моралі. Фактично всі соціально-політичні ідеї обох рухів мають значення лише як коментарі до католицького вчення про людину та суспільство.

Греміалізм парадоксальним чином поєднав ідею мінімізації державної влади та гармонії між державою та суспільством. Цікаво, що греміалізм здатен чудово поєднуватись як з авторитарним правлінням (при умові відсутності тоталітарних тенденцій), так і з демократією, але за умови відсутності масових партій і їх претензій на контроль над суспільством. Греміалізм може терпіти партії лише у форматі свого роду «ідеологічних клубів», що пропонують суспільству ті чи інші рішення.

Абсолютним приоритетом для греміалізма залишається християнська мораль в католицькій версії. Людська свобода (зокрема, економічна), яку він намагається захистити від зазіхань державного апарату, має значення лише в межах чітко окресленого Божого закону. Наприклад, «отець гремілізма» Хайме Гусман вважав, що аборт повинен бути заборонен в незалежності від обставин. Так само і добровільні гомосексуальні стосунки (не кажучи вже про ЛГБТ-пропаганду) мають і навіть повинні бути криміналізовані з точки зору греміалістів.

Соратниками та партнерами греміалістів були широко відомі «чікагські хлопці», яких нерідко рекламують як радикальних лібералів. Насправді це був рух молодих економістів з «Католицького університету Чилі», які активно співпрацювали зі школою економістів «Чікагського університету». Зокрема, їх «гуру» можна вважати легендарного лібертаріанського теоретика Мілтона Фрідмана.

«Чикагські хлопці»

Але в культурних і політичних питаннях вони орієнтувались на греміалістів ще до національної революції 1973 року. Отже їх «лібералізм» стосувався виключно ідеї вільного ринку, а не культурних чи соціально-політичних питань.

В цілому греміалізм можна порівняти з фузіонізмом (з врахуванням відмінностей католицької та американо-протестантської версій індивідуалізму), або сучасним правим лібертаріанством у версії «Інститута Людвіга фон Мізеса». Хоча в цілому він орієнтується на традиціоналістську, а не лібертарну версію консерватизму.

Під час військового правління греміалісти домінували в соціальній та культурній сфері, «чікагські хлопці» в економіці, а загальний націоналістичний вектор в питаннях безпеки та зовнішньої політики.

Шостим моментом, на який ми звернемо увагу, було значення католицької церкви в добу військового правління.

Нерідко з’являються висловлювання про неоднозначні стосунки церкви та держави в цей період. Ліберальні католики нерідко намагаються представити церкву як ледь не опозиційну силу в цей період. Поміркованих лівих таке трактування теж влаштовує, бо дозволяє звинувачувати християнський режим військового правління в лицемірстві.

Насправді церква була другим за впливом (після, власне, держави) гравцем в Чилі тієї доби. Соціальна політика, значна частина освіти, правовий захист, значна частина культурної політики, фактично були віданні Церкві. Важко згадати якійсь політичний режим сучасності, де вона відігравала б таку роль. Навіть в католицьких режимах Франко та Салазара її вплив був меншим через більший контроль держави над суспільством.

Церква відігравала велику роль в роботі з бідними прошарками чилійського суспільства, які були основним об’єктом анти-державної пропаганди лівого підпілля. Зрозуміло, що в умовах постійного протистояння ультралівому тероризму, це нерідко породжувало ексцеси, коли священнослужителі відігравали роль правозахисників. Але це не мало ніякого відношення до політичного протистояння і, навпаки, сприяло компромісу та гармонізації стосунків між державою та соціально незахищеними прошарками населення.

Взагалі, релігійний аспект військового правління чудово сформулював сам Піночет: «Я готов обговорювати з нацією на референдумі будь-яке питання крім католицьких цінностей та права приватної власності.»

Сьомий і останній аспект військового управління це жорсткий захист традиційних цінностей.

Саме за доби військової хунти були повністю заборонені аборти. Навіть в випадках прямої загрози для життя жінки. В попередній період аборти були заборонені, але з певними виключеннями. Цікаво, що лише в 2017 році, після напруженої політичної боротьби, законодавство про аборти було лібералізовано. Зараз вони дозволені лише у випадках загрози життю матері, неможливості виживання плоду та згвалтування (на ранніх стадіях). Таким чином воно залишається одним з найжорсткіших в світі.

ЛГБТ-рух теж почував себе не найкращим чином за доби хунти. Якщо при Альєнде відбулись перші публічні ЛГБТ-заходи в Чилі (незважаючи на формальну криміналізацію), то після революції 1973 року ситуація змінилась. Цікаво, що лише в 1999 році (після 9 років демократії) добровільні гомосексуальні стосунки були дозволені.

Прийнята військовими в 1980 році конституція (одобрена референдумом) забороняла свободу вчень спрямованих проти родини (так само як, наприклад, розпалюючих класову ворожнечу).

Висновок.

Військова національна революція 1973 року породила оригінальний правий режим зі своїми ідеологічними і практичними орієнтирами. Він був яскраво християнським, національним, консервативним та спрямованим на укріплення суверенітету.

Розповсюджені міфи про «ліберального про-західного диктатора Піночета», які разом розповсюджують псевдо-праві ліберали та марксисти це елементарна брехня. Просто одним потрібна «правильна» диктатура як інструмент затвердження демократії, а інших влаштовує образ «хунти американських маріонеток». Обидві сили не хочуть розповсюдження правди про режим національної військової революції. Особливо в Україні, де образ Аугусто Піночета викликає симпатію в значної частини населення.


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах