Микола Кічмар — Український Націоналіст та Вірменський Герой

Микола Кічмар — це знакова, але парадоксальним чином майже забута постать, яка поєднує у собі як національні ознаки двох народів, які намагаються розсварити їх спільні вороги, так і різні виміри українського націоналізму, зокрема й таких, як активна зовнішньополітична позиція.

Микола Іванович народився на Вінничині, але після служби в радянській армії залишився в Криму, у Севастополі. Вже за «глибоко радянських» часів, задовго до «перебудови», він чітко виявляв себе як свідомий українець. При тому, виявляв це не у Львові або, принаймні, Києві, де комуністична влада намагалась зберігати формально українське обличчя, а в Криму, де зрозуміти, що ти перебуваєш на українській землі — тоді було не просто.

Варто зробити важливе зауваження. Боротьба за Крим почалася не вчора, вже на початку XX сторіччя півострів розмовляв переважно українською, а Його Світлість гетьман Павло Скоропадський впевнено казав, що «Україна без Криму, як тулуб без ніг». Тим не менш, у другій половині XX сторіччя, внаслідок більшовицької окупації, все українське в Криму ніби завмерло. На цьому фоні, кожен свідомий українець, який не забував свого походження, був «бойовою одиницею» національно-культурної боротьби. Микола Кічмар свідомо відправився до українського Криму, що допомогти зберегти його українським, і він чудово розумів значення свого вчинку.

У 1980-х у українців з’явилися нові можливості та надії. Пан Кічмар став одним із засновників кримського відділення Товариства «Просвіта», що ставило собі метою оборону української ідентичності, мови й культури.

Він вступає до «Народного руху України» — найпотужнішої і, фактично, єдиної сили, що тоді репрезентувала, принаймні, поміркований варіант національної ідеї. Також він брав активну участь у церковному відродженні. Цікаво, що будучи переконаним православним віруючим, він досить активно допомагав українським греко-католиками, виступаючи за християнське та загальноукраїнське взаєморозуміння.

Нація пробуджувалась, але її лідерам не завжди вистачало сміливості та масштабного розуміння ситуація, що склалась у світі. Не таким був Микола Кічмар, який чудово розумів, що боротьба українців нерозривно пов’язана з боротьбою інших націй, поневолених більшовицькою Москвою.

Микола Кічмар, 1992 рік

На початку 1990 року, коли народ Литви оголосив про незалежність своєї держави, Микола Кічмар звернувся з відкритою телеграмою (збереглася копія) до литовського народу, у якій висловлював підтримку його прагненню до свободи і незалежності, сподіваючись, що й Україна невдовзі стане незалежною:

…Ваш приклад вселяє надію на відродження і моєї Батьківщини — України. «Борітеся — поборете»…

— цитує він у листі  Тараса Шевченка.

Важливо підкреслити, що на той момент за незалежність України виступала лише купка націоналістів, а основна частина «українського руху» навіть боялась мислити в таких категоріях.

Зрозуміло, що палкого борця за перемогу національної ідеї над комуністичною окупацією, не могла не привернути боротьба вірменського народу. Саме «Карабахський рух», що виступав за єднання етнічних вірменських земель, всупереч кордонів нарізаних за вказівкою Москви, може вважатись першим помітним викликом радянській системі.

Крім того, боротьба, яка велась на Південному Кавказі, мала принципове значення саме для України, тісно пов’язаної з регіоном геополітично.

Давній товариш Миколи Кічмара, один із засновників Севастопольської правозахисної групи Олександр Подольний розповів: «Є таке поняття – народна дипломатія. Микола був справжнім народним дипломатом. Коли почалися бойові дії в Нагірному Карабаху, то поїхав туди як правозахисник.»

Фактично, коли Україна стала незалежною, робота на Арцахському напрямку та співпраця з вірменами в цілому, реалізовувалась саме Кічмаром, а не політиканами чи постсоветською владою новопроголошеної держави.

Народний дипломат Кічмар налагодив гуманітарну підтримку вірменського населення Арцаху з боку патріотично налаштованих українців Криму. Часи були дуже важкі, пряма загроза загарбання Криму Росією постала з перших місяців незалежності України. Але навіть в цих важких умовах українські націонал-патріоти не забували про підтримку вірменського народу, який вважали природним союзником. Вони збирали і переправляли в Арцах крупи, медикаменти, дитячі іграшки та солодощі.

Микола Кічмар був одним з 42 незалежних спостерігачів, що підтвердили результати волевиявлення населення Нагірного Карабаху під час референдуму 10 грудня 1991 р., відповідно до результатів якого була проголошена Нагірно-Карабаська Республіка. Хоча він і не брав до рук зброї, але він вів боротьбу на дипломатичному фронті, яка мала принципове значення для Вірменії.

Усвідомлюючи небезпеку своєї боротьби, він прохав незадовго до загибелі:

«…Якщо загину, поховайте мене у вірменській землі» .

9 травня 1992 року його було важко поранено під час обстрілу. Миколу Кічмара швидко доставили гелікоптером до Єревану, але врятувати не встигли.

Вдячний вірменський народ віддав пошану своєму другові та захиснику, поховавши його ц священному для вірменської нації місці. На його могилі на «Алеї федаїнів» у Єреванському пантеоні «Ераблур» встановлений камінь із вибитим зображенням калини. Для того, щоб оцінити значення цього жесту, варто згадати вірменське прислів’я «В Ерлаблурі кожен – герой».

Микола Кічмар чудово розумів за що він веде боротьбу.

По-перше, Україна зможе зберегти свою незалежність лише якщо буде сильною, а це вимагає активної зовнішньої політики. Треба не очікувати доки за тебе вирішать твої проблеми, а активно допомагати іншим і шукати тих, хто буде готовий стояти поруч з тобою як союзник.

По-друге, він усвідомлював величезне значення Кавказу для України і те, що надійними союзниками там можуть стати лише народи цивілізаційно близькі, наприклад, вплетені в європейську цивілізацію вірмени. Нерозуміння цього українськими політичними елітами призвело до того, що Москва, яка підтримувала спочатку лояльний Азербайджан, переключилась на роботу з Вірменією, а Україна не зреагувала адекватно.

Для вірменів це обернулося напівколоніальним режимом та зрадою з боку росіян в останній війні. Для українців — геополітичним ослабленням та втратою важелів впливу на кавказі.

У підсумку українці втратили Крим, а вірмени Арцах. На щастя, в обох випадках залишається надія на деокупацію. Хоча це тема для окремої розмови.

Третє, як український націоналіст, Микола Кічмар виступав за право націй на самовизначення та національно обумовлені кордони, а не «недоторканість» кордонів намальованих КПРС.  Як ми бачимо з останніх подій в Криму та Арцаху, його позиція виявилась більш далекоглядною. Збереження національних кордонів гарантує реальна сила і усвідомлення національних інтересів, а не паперці. Не варто забувати й про окуповані Москвою українські землі Білгородчини, Кубані та інших регіонів, які неможливо повернути у межах «недоторканості кордонів». Те ж саме можна сказати і про «Вільсонівську Вірменію» у вірменському варіанті.

Підсумовуючи, можна сказати, що Кічмар та його українські та вірменські соратники змогли повністю виконати своє завдання. Україна та Вірменія тоді вистояли, Крим лишався українським, Арцах — вірменським. Пізніше покоління програло те, що вони зберегли. Але це не повинно бути приводом для капітуляції, а усвідомленням того, що лише активна й незалежна політика і грамотні пошуки союзників можуть дати нашим народам шанс на перемогу.

Військовий цвинтар – Єраблур
Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах