Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

 Серен К’єркєгор. «Лицар віри»  в обороні монархії та свободи

Серен К’єркегор не часто приваблює увагу дослідників в якості політичного філософа. Один з «батьків-засновників» сучасної філософії сприймається як метафізик, богослов фахівець з філософської антропології або естетики, але аж ніяк політичний філософ. Парадоксальним чином, його соціально-політичні погляди найбільше привертали увагу дослідників радянської доби, які прагнули «розкрити реакційну сутність релігійного філософа».

Загалом ж сучасні дослідники приділяють цьому питанню замало уваги. Зазвичай відмічають «аполітичність» К’єркегора або неохоче згадують його консервативні настрої, нерідко підкреслюючи (вслід за Сартром), що «їх не можна брати за основу…».

На наш погляд ситуація є діаметрально протилежною і політичні погляди великого данця не тільки є принциповою та невід’ємною частиною його спадщини, але також, в багатьох аспектах, є найпершим проявом принципово нової за своїм світоглядним і антропологічним фундаментом політичної філософії правої орієнтації.

Розберемо питання послідовно.

К’єркегор неодноразово підкреслював свою аполітичність та неприязнь до політики. Це логічно випливало з фундаментально релігійної орієнтації його філософських пошуків. Політика стосувалась справ земних, а не небесних. Більш того, в силу своєї природи, політика стосувалась справ суспільства, а не особистості, що не могло не породжувати в нього стійкої відрази до сфери політичного. Про що свідчать його цитати:

«Нездатний осягнути такі завдання, як майбутнє всього людства, або які б ще не були вимоги часу, я всіляко зосередився на самому собі».

«Царство моє не від світу цього».

«Семирічна війна, трирічна війна з усіма їх тяготами і лихами – ну і що ж? Мені здається, що навіть в жахах кривавої війни є щось людяне в порівнянні з цим дипломатичним спокоєм…».

«Бути членом партії у мене немає жодної схильності».

«Політика на землі починається і на землі залишається».

Але ми не повинні забувати, що є аполітичне і «аполітичне». Сам Юліус Евола, один з найкрупніших політичних філософів правого крила, проголошував «відхід в аполітейю». Зрозуміло, що ця його ідея сприймається саме як політично обумовлена, але аж ніяк прояв його відстороненості від боротьби в сфері політичних ідей.

Серен К’єркєгор

Схожу ситуацію ми маємо і з К’єркегором. В роки його життя політика асоціювалась в першу чергу з лівими демократичними рухами та залученням мас до сфери політичного. Зрозуміло, що в такого переконаного індивідуаліста (до того ж зорієнтованого на метафізичні пошуки) це не могло викликати нічого крім натурального жаху та бажання відсторонитись від цього.

Але це зовсім не призводило до того, що він не критикував сучасних йому політичних процесів або не мав свого політичного ідеалу.

Відстороненість від «світу сього» цілком конкретно перетворюється в нього в негативне ставлення та презирство до маси. Треба зауважити, що в цьому аспекті своїх поглядів Серен К’єркегор випереджає ідею «повстання мас» Ортеги-і-Гассета майже на сторіччя. Філософ не соромиться різких висловів в своїй критиці:

«Я не мав наміру писати книгу, яка говорить від імені мільйонів, мільйонів і мільярдів».

«Існує думка, згідно з якою там, де маси – там і правда … Але є й інша думка, згідно з яким всюди, де маси – там і неправда …».

«….від мас все зло, весь хаос, що загрожує нам».

З цього випливає негативне сприйняття політичної демократії:

«З усіх тираній народоправство – сама болісна, сама бездушна, неминучий занепад усього великого і піднесеного… Народоправство – це справжнє зображення пекла».

«Свобода, рівність і братерство» для К’єркегора – брехливі, фальшиві, оманливі гасла.

«Хай живе людська дурість! Ось що можна назвати свободою»

— запише він у 1848 році.

Є тільки один вид свободи – внутрішня свобода, свобода волі, свобода бути самим собою. Але така свобода несумісна з рівністю. Свобода виключає рівність, вона закріплює нерівність. Реально тільки одне рівність – рівність перед богом, перед яким всі ми рівні у своїй нерівності.

«Претендувати на вирішення проблеми рівності серед людей, залишаючись в області земного… означає приректи себе на те, щоб не зробити ні кроку вперед: цей шлях закритий назавжди…».

На цьому аспекті ми повинні зупинитись докладніше.

К’єркегор одним з перших європейських політичних філософів «намацує» фундаментальне протиріччя свободи та рівності та, відповідно, демократії.

Критика рівності та демократії не була чимось новим в часи, коли він висловлював свої антидемократичні тези. Права політична філософія вже давно була озброєна ідеями Жозефа де Местра, Рівароля та Доносо Кортеса.

Але їх критика демократії носила дещо інший характер. Основний акцент вони робили на тих загрозах, які вона несе суспільному розвитку, ефективності державного управління, моралі нарешті. Демократію та тиранію поєднував в своїх роздумах ще великий Рівароль, але для нього це була тиранія якобінського зразка, відверта та кривава.

К’єркегор в своєму антидемократизмі значно тонший. Його лякає не потенційне кровопролиття та хаос, що здатні породжувати демократія. Він бачить в ній загрозу для особистості та свободи в принципі.

Демократія – «тиранічна форма правління», «коли всі хочуть панувати і, крім того, примусити кожного брати участь в управлінні…».

Його боротьба проти демократії ведеться не заради суспільства, але заради особистості та її свободи. Свободи якій, в цілком християнському дусі, він надає сакрального значення.

В своїй боротьбі за свободу проти демократії він не обмежується простою критикою, але пропонує свій ідеал держави. Ідеал, якій органічно випливає з його глибоко християнського світогляду – єдина гідна державна влада не від народу, а від Бога.

«З усіх форм правління найкращою безсумнівно є монархічна. Більш, ніж будь-яка інша, вона заохочує і захищає таємні фантазії та невинні безумства приватних осіб. Тільки демократія, найбільш тиранічна з усіх форм правління, змушує всіх і кожного доводити свою позитивну участь, про яку досить нагадують нам всі ці товариства і генеральні асамблеї наших днів. Хіба це тиранія, якщо одна людина бажає правити і тим самим залишає всіх нас вільними? О ні, але істинною тиранією буде положення, коли правити бажають все, але крім цього бажають ще й примусити всіх до участі в роботі уряду, – примусити навіть тих, хто самим наполегливим чином відмовляється від цього.»

Ці цитати характеризують політичні погляди К’єркегора надзвичайно точно.

По-перше, його приваблює саме спадкова монархія. Тобто система успадкування влади, яка виключає власне людську волю і залишає все на Милість Божу явлену в праві за народженням.

По-друге, монархія позиціонується як захисник приватної особи, яка прагне мати можливість уникати участі в соціально-політичному житті. Парадоксальним чином політичні монархічні погляди базуються на «аполітейї».

Варто зауважити, що однією з ознак, що відрізняє авторитарний режим від тоталітарного, є ставлення до залучення мас. Авторитарний режим влаштовує їх деполітизація, а тоталітарний вимагає від них активної участі в своєму функціонуванні. Складається враження, що великий данець передбачав появу тоталітарних режимів майже за сторіччя до їх народження.

По-третє, монархія повинна бути абсолютною, щоб виключити демократію як фактор в принципі.

Таким чином К’єркегор бачить в абсолютній спадковій монархії захист особистості від суспільства. Загалом саме їх протиставлення виглядає досить нестандартною, ідеєю але для нього такий підхід був важливою частиною світогляду.

На питання про співвідношення особистості і суспільства К’єркегор відповідає: особистість є первинною, суспільство вторинним.

Особистість є вісь, навколо якої обертається все людське. «Єдиний» – це категорія, що «пронизує час, історію, суспільство». Причому первинність особистості розуміється не тільки і не стільки генетично, але (і в цьому для К’єркегора суть справи) також нормативно, телеологічно, аксіологічно. Особистість вище, значніше, важливіше роду. І в цьому приматі особистості та її переваги над суспільством складається якісна відмінність людського існування.

«Людина якісно відрізняється від інших видів тим, що особистість, «Одиничний», вище роду».

Варто зазначити, що політична філософія К’єркегора, незважаючи на звернення до «великою європейської політичної Традиції» (Ю. Евола) в її монархічному варіанті, була якісно новим явищем. В його особі до монархії за захистом звертався не член тієї чи іншої органічної спільноти, на кшталт історичної провінції або соціального стану. «Одиничний» К’єркегора — це особистість, яка вже випала за межі традиційних структур, але судомно намагається знайти захист від наступної хвилі деградації, втіленої в безособовій подавляючій механічній масі, що прагне розчавити і розчинити в собі особистість.

Виникає ситуація добре описана філософом сучасного «Темного просвітництва» Ніком Лендом:

«Бажання повернути що-небудь вже є реакційним, але тільки поєднання критики прогресу з усвідомленням того, що просте скасування неможливе, породжує неореакцію. В цьому відношенні неореакція – це особливе відкриття лінії часу в області політичної філософії. Вона дізнається, а потім вчить, що шлях назовні не може бути тим же шляхом, за допомогою якого ми опинилися всередині.»

Фактично ми можемо стверджувати, що вперше така ситуація вибудовується саме в політичній філософії К’єркегора, якого відповідно можна вважати якщо не прямим попередником, то предтечею неореакційного «Темного просвітництва».

Але не будемо занадто забігати вперед.

Окреслена К’єркегором проблематика знову підіймається (точніше логічного продовжується) в політичній філософії Юліуса Еволи задовго до появи неореакційного руху.

Юліус Евола

«Чорний барон» залишив по собі багату спадщину, в межах якої не завжди звертають увагу на значення, яке він надавав проблемі оборони особистості. Але Евола звертається до цієї проблеми вже в одній з перших свої політико-філософських праць «Язичницький імперіалізм»:

«Як це не дивно, але може здатися, що наш Імперіалізм ґрунтується на цінностях, які могли б служити передумовами ліберальним формам демократії. Цінності свободи і незалежності дійсно стоять в центрі кращих арійських традицій. Поняття шляхетності в давньогерманській традиції, а пізніше і в самій структурі середньовічної культури, ототожнювалося з поняттям свободи. Перші римські закони ґрунтувалися на ідеї патриціїв, жерців, вождів і вищих суддів над народом як вільних істот, всесвітів у Всесвіті. Фрідріх II сказав: “Поки я – Король, я вільний”. Схожість в словах, радикальна відмінність в дусі… Відповідно до цього слід сказати, що правитель як носій цінності свободи не буде простим представником мас (демократична теза), безособовим символом міфічної самоорганізації, на яку маси нібито здатні, а, навпаки: маси придбають порядок і форму лише завдяки вищій силі, що якісно відрізняється від всіх інших і є несумісною з ними. І ця сила, яка існує аж ніяк не для мас, підпорядкує тим далеким обріям, які тільки вона може намітити, інтереси мас, не надаючи нікому права підтверджувати свій закон, так як він є законом не тому, що він правильний, а тому, що він є законом, її законом (в прямій протилежності здемократичним принципом санкцій народу і схиляння перед абстрактними “правилами” або перед тим, що вважається “громадськими інтересами”). В іншому випадку глава держави буде не вільною істотою, а першим із слуг, які є не виразом духовності, а голосом тіла.»

Безумовно. Що в цьому уривку Евола робить зовсім інші акценти ніж К’єркегор, але фундаментальна проблематика залишається спільною. Крім того, необхідно робити поправку на добу: ситуація в часи Еволи з одного боку радикально погіршилась, з іншого у вирі європейської правої революції 20-40-х років з’явилась надія на радикальне перезавантаження ситуації. Отже не дивно, що він робить акцент не на обороні «таємних фантазій і невинних безумств приватних осіб», а на утвердженні прав вищої особистості над занепадаючим суспільством. Тим не менш стрижень проблеми залишається незважаючи на розставленні акценти.

В пізніших працях, таких як «Люди та руїни», «Орієнтації» та «Осідлати тигра» Евола змінить чимало своїх тез, але ідея відстоювання особистості перед масою залишиться незмінною, рівно як і прихильність до монархічної форми правління (з поправкою на пропаганду «аполітейї» в «Осідлати тигра»).

Таким чином ідея політичного традиціоналізму як оборони особистості отримує продовження в ідеях Юліуса Еволи.

В XXI сторіччі новою хвилею правої філософії стає «Темне Просвітництво».

Спочатку інтернет-рух, а пізніше – повноцінна школа політичної філософії, що отримала назву неореакційної, висунула програму тотальної критики сучасного суспільства і, ширше, сучасної цивілізації.

Тотальна критика демократії, мультикультуралізму, зрівнялівки та інших «священних корів» сучасності була поєднана з агресивною апологією монархії та аристократії, ієрархічного устрою суспільства та збереження етнокультурної ідентичності.

Темне Просвітництво

Неореакція визначається самими своїми представниками як «реакція спрямована в майбутнє». Вони мають впевненість, що завершення сучасної епохи буде не подальшим її розвитком, а відродженням «природного порядку». Або ж, іншими словами: відродженням традиційного суспільства.

Після того, як до неореакціонерів приєднався філософ Нік Ленд, рух отримав солідну теоретичну підтримку. Він був філософом з загальновизнаним академічним статусом і, водночас, одним з небагатьох представників сучасної філософії, якого і друзі, і опоненти визнавали не просто фахівцем з певної вузької галузі знання, а філософом в повному, найширшому розумінні цього слова. Отже, Ленд надав ідеям неореакції фундаментальне обґрунтування та необхідну глибину. Саме він створив синонімічну назву для «неореакції» – «Темне просвітництво». Тим самим він хотів підкреслити два моменти: по-перше, протиставити новий рух «Просвітництву» XVIII сторіччя (яке породило всі сучасні руйнівні ліві і ліберальні ідеї); по-друге, підкреслити те, що неореакціонери спираються в своїй аргументації на раціональні аргументи, знання та інтелектуальну перевагу.

Нік Ленд ставить своїм завданням «схилити неореакцію до філософського напруження». В своїх пошуках він звертається як до класичної філософської традиції, так і до сучасних філософів таких як Гайдеггер. Наскільки виправданим було б поєднання спадщини К’єркегора з філософією «Темного просвітництва»?

Загалом, інтригує сама ідея філософського діалогу Ніка Ленда – автора фрази «до життя треба ставитись як до рани, в якій ти копирсаєшся заради власного задоволення» – з такою особистістю як К’єркегор. Але повернемось від антропологічного та метафізичного до політичної філософії.

Справа в тому, що неореакція є досить різноманітним рухом, не останню роль в якому відіграють розчаровані лібертаріанці.

Як зазначено в есе Ніка Ленда «Темне просвітництво»:

«Одним з етапів (народження неореакційного руху) стала дискусія в квітні 2009 року, організована в Cato Unbound серед лібертаріанських мислителів (в їх числі Патрік Фрідман і Пітер Тіль), в яких розчарування в напрямку і можливості демократичної політики було висловлено з незвичайною прямотою. Тіль коротко виклав цю тенденцію: «Я більше не вірю, що свобода і демократія сумісні».

Засновник «Темного Просвітництва» Нік Ленд

Саме ці пост-лібертарінці, які дійшли в своїх пошуках реального обґрунтування максимальної свободи до радикального традиціоналізму, надали рухові свіжості та революційної оригінальності. Ідея поєднання техно-футурістичного стрибка в майбутнє з реставрацією практик традиційного суспільства належить саме їм. Інтелектуальні етнонаціоналісти та релігійні традиціоналісти відкрили такі перспективи пізніше.

Важливою частиною світогляду неореакціонерів є апологія традиційного соціально-політичного устрою і, в першу чергу, його монархічного різновиду. Характерно, що одним з головних аргументів неореакціонерів є те, що абсолютна монархія менш схильна подавляти свободу особистості ніж демократія, яка має неминучу тенденцію еволюціонувати в тоталітарний соціалізм.

Обєктивно ми повинні визнати, що неореакціонери мають зовсім інші орієнтири, ніж К’єркегор, та свобода їх цікавить в значно більш приземленому варіанті, ніж у нього (хоча релігійний сегмент неореакції знайде багато цікавого в його метафізиці та філософській антропології).

Але ж сам принцип оборони особистості перед масою, за допомоги монархічної влади незалежної від волі механічної більшості, повністю співпадає. Більш того, виникає думка про певне розширення ідеї, що сходить до політичної філософії К’єркегора, на сфери значно різноманітніші ніж на початку. Тобто мова йде не про відхід, а про відкриття нових можливостей для породжених ним ідей.

Резюмуючи ми можемо чітко побачити синтез жорсткого традиціоналістського монархізму з ідеєю оборони особистості, який виникає вперше в політичній філософії К’єркегора, потім переходить в еволаіанську версію традиціоналізму і потужно відроджується в філософії «Темних просвітників». Важливо, що ця правонаступність виглядає досить органічною і закономірною.

Отже, ми маємо всі підстави перекинути прямий міст між «лицарем віри» з Данії XIX сторіччя та сучасними «борцями проти «прогресизму» в ім’я розвитку». Якою б дивною конструкція цього моста нам не здавалась…

Присвята

Я хотів би присвятити цю невеличку працю Регіні Ольсен – великому та трагічному коханню видатного філософа. Ця унікальна жінка відіграла виключну роль в народженні сучасної філософії завдячуючи самому факту свого існування та стосунків з К’єркегором. В історії знайдеться не так багато схожих прикладів.

Він вірив і стверджував, що «візьме її з собою в історію, хоча в цьому житті вона і належатиме іншому». Тому цією присвятою я хочу виразити особливу повагу до постаті великого філософа та європейця.

 

Кандидат філософських наук. Правий філософ

  • 103
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Культура, Політика, широка огортка