Василь Вишиваний — гей? Наклеп Тімоті Снайдера та єдність лівих у брехні

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Останнім часом мала місце дискусія щодо особистості легендарного борця за незалежність України ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурга, більш відомого українській громадськості під псевдо «Василь Вишиваний». Деякі «діячі», жалюгідні імена та прізвища яких не гідні згадки поруч з ім’ям Його цісарської Високості, у черговий раз спробували підняти брудну тему його нібито «нетрадиційної» сексуальної орієнтації. Більш того, вони спробували надати цьому ледь не ідеологічного значення, зв’язавши цю брехню з ЛГБТ-проблематикою.

Немає нічого дивного в тому, що певні людиноподібні суб’єкти вдаються до таких низьких вчинків. Але дуже неприємно, що патріотична громадськість у таких випадках сором’язливо мовчить або, що ще гірше — стверджує, що це, мовляв, «не має значення», пасивно погоджуючись з наклепом. 

Звісно, все це можна було б ігнорувати, але наклепники спираються на досить відомого історика американця Тімоті Снайдера. Одразу зауважу, що «відомий історик» та «професійний історик» — це речі геть не тотожні. Більш того, саме Тімоті Снайдер має досить таки неоднозначну репутацію через неоднозначні та притягнуті за вуха висновки та суто публіцистично-журналістську манеру ловлення хайпу на своїх (принаймні, формально) наукових працях. Для повноти картини варто зауважити, що він є еталонним ліволібералом (якщо не сказати «ліберастом») який, наприклад, хоч і заперечував формальне ототожнення Дональда Трампа з Гітлером, але дискутував в цьому ключі цілком серйозно. Хоча такі абсурдні порівняння мусили б поважаючого себе фахівця з політичної історії різко прервати таку розмову, навіть у випадку його найрадикальнішого «антитрампізму».

Тімоти Снайдер — зразковий антифашист, який вважає Бандеру злочинцем

Але відійдемо від особи Снайдера та перейдем безпосередньо до теми. Повторюсь, що виключно неадекватна популярність опусів Тімоті Снайдера в Україні, який все ж залишається академічним науковцем, примушує мене копирсатись в цій брудній темі.

Снайдер стверджує, посилаючись на певні джерела, що стосуються виключно паризького періоду життя Ерцгерцога, що він мав стійкі гомосексуальні схильності. Більш того, наполягає на тому, що «Вільгельм завжди любив чоловіків».

З властивою йому манерою роздувати з мухи слона, Снайдер робить глобальні висновки на підставі специфічних джерел, які стосуються лише окремого періоду життя. Загалом, вже сама ідея того, що особа з «гомосексуальною поведінкою» проявляла її лише у певному конкретному місці та часі, а все інше життя не давала приводу для таких підозр — виглядає досить дивно. Відомі та загальновизнані гомосексуалісти або не сильно ховались, або попадались не один раз. Але добре, перейдемо до безпосередніх тверджень Снайдера та спроб їх обгрунтувати.

Власне у нього є три твердження з посиланнями, де він напряму стверджує гомосексуальність Вільгельма.

Перше, присвячене його стосункам з камердинером та адвокатом:

«Особливо близькі стосунки він підтримував з Едуардом Ларищенком, своїм особистим секретарем з 1918 року. У Відні Ларищенко був причетний до дій українського синдикату, а потім — до мадридських справ Вільгельма. Він був одним із двох важливих чоловіків у Вільгельмовому житті. Іншим був Вільгельмовий камердинер, латвієць на ім’я Констант Кролль, який служив у Анг’єнському помешканні Вільгельма з 1926 по 1928 рік. За більш чи менш тактовними словами французької поліції, до Кролля Вільгельм виказував «симпатію, що не залишала сумніву щодо штибу їхніх стосунків». Коли Вільгельм приїхав до Іспанії, найпершим його клопотом було запевнити, що його готельний покій безпосередньо з’єднано з сусіднім, а також, що в обох кімнатах є ванна. Це було зроблено, щоб мати зручний доступ до свого секретаря. У подорож Вільгельм завжди брав чоловіка — або Ларищенка, або Кролля, а часом обох.»

Наприкінці цього твердження Снайдер робить посилання на архів паризької поліції — «A. S. de l’archiduc Guillaume de Habsbourg», 2 серпня 1935 p., APP, В A/1680. (APP перекладається як «Archives de la Pr’efecture de Police», Париж, Франція).

Скорш за все, мова йде про фразу «симпатію, що не залишала сумніву щодо штибу їх стосунків». Текст документу він повністю не наводить, але якщо подивитись у контексті, то виглядає це досить дивно.

Справа у тому, що мова йде про секретаря та камердинера. Камердинер це особистий слуга, який безпосередньо знаходиться при пані та допомагає йому, зокрема, в одяганні та гігієнічних процедурах. Досить часто камердинери спали безпосередньо в спальні свого господаря і це вважалось цілком нормальним. Отже, для того щоб стверджувати про «не зовсім нормальний характер стосунків» з камердинером, треба або безпосередньо бути свідком певних, хм, дій (про що інформатор просто не міг би не написати прямо), або дуже хотіти щось побачити, або, принаймні, справити враження того, хто побачив на керівництво. До цього ми ще повернемось.

Василь Вишиваний разом з Болбочаном (1918)

Так само виглядає ситуація з секретарем. Більш ніж нормально мати секретаря максимально поруч, наприклад, у з’єднаному номері. Адже якщо вже серетар перебуває разом з керівником, він повинен бути в постійній доступності для роботи. Тим більше, мобільних телефонів тоді не було. Для того, щоб роздивитись тут сексуальний вимір, треба мати такі ж підстави, що й у випадку з камердинером.

Друге твердження Снайдера носить більш розширений характер.

«У деяких із його сексуальних ескапад були задіяні інші аристократи, з якими його бачили, коли він увечері виходив із rue des Acacias одягненим у жіночий одяг (принаймні так повідомляла преса). Поліція завважила, що частим соратником у нічних походеньках Вільгельма був член королівського дому Іспанії, який називав себе Фернандо Дукалем — і майже з певністю був доном Фернандо де Борбоном і де Маданом, графом Дуркальським. Хоча гомосексуальні зв’язки у Франції не були заборонені законом, щодо дона Фернандо однаково вдалося добитися вигнання з країни. Однак найчастіше Вільгельм полюбляв вирушати на походеньки міськими нетрями. Схоже, він не вчащав до краще знаних гомосексуальних клубів у Парижі, таких як Carrousel чи Madame Arthur’s на Монмартрі. Натомість, за повідомленнями паризької поліції, він був «habitue» у «maisons speciales» (чемний французький термін на означення гомосексуальних борделів).»

У даному уривку Снайдер дає справжній політ своїй хворобливій фантазії, але цікаво, що посилання в нього знову на поліцейський архів — «A. S. de Couyba Paule et Guillame de Habsburg», 23 січня 1935 p., APP, В A/1680. Пор. Brassa”i, Secret Paris.

В принципі чом би ні, але де безпосередньо сам текст — з архіву не зрозуміло, крім того, у скандальному уривку зі згадкою ерцгерцога в жіночій сукні, фігурує фраза «так повідомляла преса». Чому не розібрано, яка саме преса і чи є вона надійною? Досить таки дивно й те, що в поліцейському архіві фігурує псевдо, а не справжнє ім’я Фернандо де Бурбона, якого Снайдер теж записує в члени тогочасної паризької гомотусовки.

Варто згадати ще один момент. Згадка про переодягання у жіночу сукню дуже умовно підтверджує чутки про гомосексуальність. Справа в тому, що така модель поведінки властива досить небагатьом гомосексуалістам. Фактично, трансвестизм зустрічається частіше в гетеросексуальних чоловіків, ніж в гомосексуалістів. Якщо ж казати про осіб з гендерною дисфорією, то в них завжди присутні помітні психічні відхилення, що помітні в повсякденному житті.

Свято запорожців у Парижі, у ресторані Белянкур, 1931 р.

Але цікавим є те, що в масовому уявленні людей далеких від сексології та психіатрії, переодягання в одяг протилежної статі чітко асоціюється саме з гомосексуалізмом. Отже, як і в першому випадку, складається враження, що хтось дуже хотів представити ерцгерцога гомосексуалістом, але відштовхувався від масових уявлень, далеких від реальності.

Третій уривок виглядає як вже зовсім буйний політ фантазії, яку Снайдер повністю відпускає на волю.

«Вільгельма вабила посполита манера, причому східна. Заклади, що їх він, за повідомленням поліції, «ретельно» відвідував, мали арабські імена на кшталт Халіфа. «Халіф» зручно лежав на лівобережній rue de Vaugirard, де вона огинає Люксембурзькі Сади — десь на середині шляху між Сенатом та перехрестям із rue Monsieur le Prince. У тогочасній Франції назви на кшталт Халіфа відсилали не лише до пригод та імперії, а й до переступу класових та расових меж. Вільгельм, здавалося, не просто полюбляв перетинати ці межі, а вважав свої сексуальні пошуки серед нижчих класів виявом людської щедрости. У цих закладах Вільгельм був знаний як Робер. У «Халіфі» він познайомився із сином робітника, з яким не припиняв зустрічатися. Крім цього, він найняв собі новим прислужником алжирця. Поліція вважала цього Моріса Нешаді «педерастом, що має великий вплив на свого хазяїна».

У даному випадку знову йде посилання на поліцейський архів — «A. S. de l’archiduc Guillaume de Habsbourg», 2 серпня 1935 p., APP, В A/1680.

Безпосередньо з тексту явно наводиться фраза про алжирця, який був «педерастом, що має великий вплив на свого хазяїна». Пікантне зауваження, але логічніше було б навести пряму цитату, яка підтверджувала заяви про «подолання меж» і «східну посполиту манеру». Тим не менш, напряму цитується лише згадка про слугу з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. На фоні попередніх сумнівних тверджень від інформаторів виникає думка, що якраз зі слугою все могло бути нормально, а ось з порядністю шпигунів — не дуже.

Фактично, всі прямі твердження Снайдера про «гомосексуальність» Вільгельма базуються лише на одному джерелі – французькій поліції. При тому, у її звітах ми вже помітили певні підозрілі моменти. Що ж про це пише сам Тімоті Снайдер? Якої думки він про єдине (!) джерело на яке він спирається.

«Поліція була змушена досліджувати минуле Вільгельма в умовах, що чимось нагадували політичний тиск. Голова поліції постановив собі дізнатися «правду про ерцгерцога, його роль та його сантименти» — непросте завдання!

На щастя голови поліції, у справу втрутилося міністерство закордонних справ, яке порекомендувало не надавати Вільгельмові громадянства. Поліційні справи виказують довге розслідування минулого Вільгельма й містять як правдиві, так і неправдиві звіти інформаторів. Вільгельмові зашкодило те, що під час Першої світової війни він воював у Габсбурзькому війську.

Найімовірніше, французьке міністерство закордонних справ, із його чіткою антиреставраційною політикою щодо Габсбургів, не хотіло створити видимости офіційної підтримки з боку Франції для Габсбурга з можливим політичним майбутнім.»

Таким чином, сам Снайдер прямо вказує не просто на заангажованість поліції, а на її прямий інтерес у максимальному очерненні ерцгерцога. Більш того, він прямо пише про «…як правдиві, так і неправдиві звіти інформаторів».

Думаю, що додати тут нема чого, особливо якщо згадати розповсюдженість такого явища як недоброчесні поліцейські, які заради того, щоб принести керівництву саме ту інформацію, яку воно хоче почути, здатні на будь-яке викривлення реальності.

Зовсім інакше виглядають джерела, коли мова йде про стосунки Вільгельма фон Габсбурга з жінками, у його паризький період еміграції. Тут фігурують і конкретні імена, і конкретні обставини та події. Нерідко впливові жінки відігравали досить позитивну роль у його житті та боротьбі того часу. Але на жаль, одна з них нанесла фатальний удар його репутації та справі Габсбургів (та й українській справі теж).

Гужковський Казимир, Андрей (Шептицький) та Вільгельм Габсбург. Січень 1918 року.

Мова йде про його прихильницю (як йому здавалось) та коханку Полєтт Куйба, що стала головною винуватицею брудного скандалу, у який його було втягнуто. Наведу розгорнуту цитату, щоб ознайомитись з ситуацією:.

«Вільгельм прийшов вечеряти з Анрі Детердінґом — чоловіком, якого в ті часи називали “Наполеоном нафти”. В очах його численних недоброзичливців Детердінґ був натхненником зустрічі зі своїми британськими та американськими супротивниками, що мала на меті створити всесвітню нафтову картель. Вільгельм був у своїй стихії — принаймні так він скоріш за все гадав. Хоча шляхи капіталу були для нього загадкою, із промисловцями Вільгельм мав справу впродовж усього свого дорослого життя. Він був знайомий із Генрі Фордом та Дж. П. Морганом. До того ж, він мав запрошення від Детердінґа, чи радше від такого-собі Паркера, який назвався Детердінговим особистим секретарем. Вочевидь, Детердінґ захоплювався Вільгельмом і хотів із ним познайомитися. На цій вечері чекали ще одного дуже багатого чоловіка — Моріса де Ротшильда, вільнодумця найбагатшої родини у Європі. Він обирався до французького парламенту, стверджуючи, що оскільки уряд завдячує грошам його родини, то, може, одному з цієї родини варто вже писати закони. Він був раннім колекціонером Пікассо. Та, як було відомо Вільгельмові, Пікассо був низькорослим іспанцем, який ілюстрував пліткарські книжки, де він, Вільгельм, виступав одним із героїв. Пікассо малював карикатури для Мішеля Жорж-Мішеля, і малоймовірним видається те, що Вільгельм бачив його творчість у будь-якому іншому контексті. У досвіді Вільгельмової родини Ротшильди були людьми, які не тямили в мореплавстві. Штефанові якось довелося рятувати декількох Ротшильдів після того, як вони потопили власну яхту Ерос.

Вільгельм увійшов у призначену залу для вечері у готелі Рітц, але застав там особу, якої не сподівався. Андре Емар був власником — мережі дистилерій, що виробляли абсент і низку його замінників. Фірмі його велося якнайкраще: того року втретє поспіль виплатили своїм акціонерам стовідсотковий дивіденд. Попри те, Емар, як і Вільгельм, мав підстави для занепокоєння. Вільгельм сподівався побачити Детердінга, який, як він думав, його запросив. Водочас Емар вважав, що його запросив Моріс де Ротшильд. Двоє добре вихованих чоловіків зустрілися в Рітці, кожен чекаючи когось іншого. Поки ерцгерцог і алкогольний магнат помалу отямлювалися від незручного зніяковіння, у кімнату вбігла Полєтт Куйба, аби зменшити напругу і пояснити ситуацію. Тоді як Вільгельма на зустріч із Детердінгом напозір запросила людина на ім’я Паркер, зв’язковою між Емаром та Ротшильдом, схоже, була Полєтт. Вона повідомила Емарові, що Ротшильд мав пильні справи з представниками французького уряду й перебував на зустрічі з державними міністрами в іншій обідній залі того ж готелю. Після цього з’явився прислужник із візитівкою Ротшильда. Ніхто не пояснив відсутність Детердінга. Вільгельм мусив відчувати збентеження, але, мабуть, не вперше. Він умів причаровувати людей — як бідних, так і багатих, — і знав, як змусити їх виконувати його прохання. Але він не відчував структури будь-якого суспільства і не мав уявлення, що такі ситуації, як ця вечеря, можна було зоркеструвати. Найімовірніше, він зрозумів, що у Полєтт був якийсь план, і що йому найкраще тихо сидіти з гідним виглядом. Полєтт мала до Емара ділову пропозицію. Вона стверджувала, що володіє заблокованим рахунком у банку Ротшильдів, який мають розблокувати наступної весни. Якби Емар зараз дав їй чотириста тисяч франків, вона могла б за декілька місяців гарантувати йому пристойний прибуток. Більше того, вона радо надасть йому датований пізнішим часом чек. Вона натякнула, що й сама за той час заробить дуже великі гроші внаслідок майбутньої габсбурзької реставрації. За її твердженнями, у випадку надання їй грошей, на Емара чекав “королівський» прибуток”. У ту мить, наче за сигналом, з’явився ще один прислужник із документом, що скидався на лист від банку за підписом Ротшильда. Емар видавався переконаним. Він пообіцяв Полєтт її чотириста тисяч франків за умови, що вона згодом того вечора зустрінеться з ним у його кабінеті. У таких пропозиціях для неї не було нічого незвичного, отже, вона погодилася. Та Емар і сам розставляв на неї пастку. Він пішов із Рітцу і зв’язався з банками. Упевнившись, що пропозиція Полєтт була фальшивою, він викликав поліцію. Коли згодом того ж вечора Полєтт її було заарештовано й доправлено до в’язниці.

Вільгельм, що був присутнім при спробі шахрайства, ще ніколи в житті не був таким вразливим. Спершу його коханка зберігала йому вірність. Спочатку Полєтт сказала поліції, що діяла сама. Пізніше вона змінила свої свідчення і заявила, що співпрацювала з Вільгельмом із метою зібрання коштів на реставрацію Габсбургів. Такий перегляд свідчень стався, мабуть, із напучування її справжнього змовника й удаваного приятеля Вільгельма, Василя Панейка. Саме Панейко написав Вільгельмові фальшиве запрошення від Детердінга, під яким підписався як “Паркер”. Не цілком зрозуміло, чи Полєтт із Панейком зрадили Вільгельма ще до вечері, втягнувши його в ситуацію, до якої він не був готовий, а чи зрадили вони його згодом, намагаючись перекласти на нього всю провину. Ясно лише те, що вони його зрадили. Зненацька Вільгельм опинився в осерді скандалу з міжнародними імплікаціями. Французька преса, не гаючи часу, охрестила справу “обманом, спрямованим на поновлення Габсбургів”. Пошитий у дурні Вільгельм з’явився у австрійському посольстві в Парижі з проханням про допомогу. У звіті від грудня 1934 року один дипломат надав справі делікатного виразу: “Ерцгерцог Вільгельм був достатньо необачним, аби мати справу із пані з сумнівним минулим”. Справді. До посольства прийшла ціла низка інших відвідувачів, якось пов’язаних із справою. Австрійські шляхтичі, що спілкувалися з Вільгельмом, запропонували гроші, щоб стишити галас. Адвокати, що представляли обдурених Полєтт людей, вимагали плати від родини Габсбургів. імпліцитна погроза, звісно, полягала в тому, що суд і ув’язнення знищать Вільгельма, а отже, і цілу родину. Усіх таких прохачів посольство завернуло геть.»

Таким чином, мова йшла про масштабну «підставу» спрямовану не стільки проти нього особисто, але проти династії Габсбургів. Як раз під час судового процесу було розгорнуто брудну компанію, де його звинувачували в гомосексуалізмі. На той момент Франція була однією з небагатьох країн Європи, де содомія не була кримінальним злочином. Але у даному випадку це зіграло з ерцгерцогом поганий жарт. Такі звинувачення не треба було доводити в суді. Все відбувалось по принципу: «наша справа сказати, а ваша розбиратись». Ресурсу для захисту честі й гідності в суді не було — він боронив себе від прямих кримінальних звинувачень.

Престолонаслідник ерцгерцог Карл Габсбург на перегляді сотні УСС під командою Р. Дудинського. Гнильче, 1915 р.

До того ж, брудна компанія базувалась на словах шахрайки, яка стверджувала, що йому постійно були потрібні гроші на гомосексуалістів-проститутів. Це звучало дико, але звучало в залі суду в ситуації – її слово проти його.

Був і важливіший момент. Гомосексуалність не просто вважалась огидною в тогочасному суспільстві. Вона вважалась ознакою дегенерації. Отже весь цей бруд використовувався для ідеологічної атаки на Габсбургів та монархію в цілому.

«Скандал зачіпав ідеологічні питання, щодо яких Франція та Австрія не погоджувалися. Австрійський режим був вельми консервативним — тією мірою, що монархічні переконання Вільгельма були для нього майже прийнятними. Франція, натомість, була республікою, чия політика здійснювала лівий поворот. Влітку 1934 року, коли Вільгельм та Зіта планували свою реставрацію, французькі партії лівого крила постановили укласти новий союз. Великі соціалістичні партії та Французька Комуністична партія погодилися утворити Народний Фронт і висунути на наступних виборах єдиний список кандидатів. Участь у справі комуністів була дуже значущою, оскільки відображала зміну партійної лінії, що її в Совєтському Союзі встановлював Сталін. Дотепер комуністичним партіям велілося вважати соціалістів класовими ворогами, які прагнули лише збереження експлуатативного капіталістичного ладу. Після сходження до влади Гітлера Сталін змінив курс. Тепер комуністи мали приймати соціалістів як товаришів і гуртуватися з ними, аби попередити зростання фашизму. Комуністична партія Франції розпочала співати “Марсельєзу” і представляти себе партією національних інтересів Франції.

Безперечно, можливим є те, що вони працювали на іноземну державу: Польщу, Чехословаччину або ж Совєтський Союз. Варшава знала про Вільгельма найбільше. Польська розвідка знала зміст Вільгельмових розмов із Панейком, що наштовхує на думку про те, що джерелом був сам Панейко, який працював на Польщу, а зрада Вільгельма могла бути польською провокацією. Сам Вільгельм вважав, що за його катастрофою стояли чехословаки. Виходячи з його розуміння становища, найбільше від габсбурзької реставрації втрачала саме Прага. Чехословаччину вирізано із серця давніх габсбурзьких володінь, і її чільники вороже ставилися до реставрації у будь-яких формах. Звісно, не можна відкидати совєтів. Саме їх звинувачував Вільгельмів дядько Ойген. Сталін дуже успішно позбавлявся українських політиків на еміграції, хоча, як правило, він просто давав вказівки їх убити. Через три роки така доля зустріне колегу Вільгельма, чільника українських націоналістів Євгена Коновальця, якому агент Сталіна підкладе бомбу, замасковану під коробку шоколадних цукерок. Цілком можливо, що представники державного апарату Франції співпрацювали з котроюсь із цих держав. Франція була союзницею Польщі й Чехословаччини, а також у травні 1935 року підписала пакт про взаємодопомогу із Совєтським Союзом. Більшість французьких чільників не підтримували ідею габсбурзької реставрації. У липні 1935 року, коли Австрія скасувала свої антигабсбурзькі закони, реставрація видавалася цілком можливою. “Чи повернуться Габсбурги до Австрії?” — запитували французькі часописи. Скандал із Вільгельмом знизив імовірність їхнього повернення.»

Таким чином брудна історія була складним вузлом, де по один бік опинились представники лівих сил, а по інший — консерватори.

Важливий нюанс, про який не варто забувати. Після того, як ерцгерцогу вдалось вирватись з настільки не гостинної Франції, він мешкав у підвладній правому авторитарно-католицькому режимові Австрії. Сприймався він як радше союзник влади. Отже, його репутація могла б бути використана для її дискредитації її багаточисельними ворогами. Їх вистачало, від націонал-соціалістів до комуністів та лібералів. Логічно, що австрійський режим мусив уважно слідкувати за особистим життям Вільгельма, хоча б для того щоб бути підготовленим до потенційного скандалу.

Тим не менше, австрійський період його життя чомусь не дає інформації про нетрадиційні сексуальні зв’язки. Хоча логічно, що принаймні спроби щось розвідати у спецслужб мусили бути. Тим не менш, нічого про це Снайдер не згадує.

Після аншлюсу Австрії, владою у країні стали націонал-соціалісти, для яких ця тема загалом мусила стати визначною. Гітлер поважав Гогенцголлернів, але ненавидів Габсбургів, яких вважав винними в роз’єднанні німецької нації. Образ ерцгерцога-збоченця ідеально лягав би в канву нацистської пропаганди спрямованої проти Габсбургів. Але націонал-соціалісти, з їх потужними всевладними спецслужбами, теж не лишили такої інформації.

Виникає таке враження, що в підтримці брудних чутків про нашого національного героя Василя Вишиваного, були зацікавлені лише уряд французької республіки та Тімоті Снайдер. На перший погляд звучить абсурдно, але враховуючи політичні переконання Снайдера — це навіть не є дивним. 

Ліві, від умовно-центристів до більшовиків, завжди об’єднуються в тому, що в них виходить найкраще – в брехні, особливо, якщо вона носить характер брудного наклепу на тих, хто незрівнянно вище їх по самій своїй природі.


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах