Карабаський вузол. Кого слід підтримати українцям?

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Події останніх днів сколихнули політично активну частину українського суспільства і продемонстрували відсутність однозначної прагматичної позиції у більшості українців, а також їх вкрай поверхневе знайомство з ситуацією навколо Нагірного Карабаху та в питаннях вірмено-азербайджанських стосунків. Давайте трохи спробуєм це виправити.

Загальна ситуація у Нагірному Карабасі

По-перше, неможливо порівнювати конфлікт навколо Нагірного Карабаху з конфліктом на українському Донбасі. Він носить міжетнічний характер (до того ж – з релігійним забарвленням).

Якби ми мали щось схоже на Сході України, то сепаратисти з прізвищами на кшталт «Захарченко», рівно як і російські добровольці на боці України, були б неможливі в принципі. І риторика у сторін конфлікту була б, м’яко кажучи, іншою.

По-друге, посилатись на аргументи з галузі міжнародного права при аналізі ситуації міжетнічного протистояння – це таке ж саме безглуздя, як намагатись надати першу допомогу пораненому, спираючись на знання з астрономії. Етнополітика має свою логіку, яка не ґрунтується на паперових принципах, подобається це нам чи ні.

Об’єктивно кажучи, звертатись у випадку України до «норм міжнародного права» теж треба обережно. Крим повинен бути наш тому, що він нам категорично потрібен, а не через «позицію міжнародної спільноти» або правові норми. Як вірно сказав Його Світлість Пан Ясновельможний Гетьман Павло Скоропадський: «Україна не може жити, не володіючи Кримом. Це буде як тіло без ніг». Ось головний аргумент.

По-третє, заплутана історія Кавказу дає нам не просту картину появи проблеми. Безпосередньо Нагірно-Карабаську автономію у складі Азербайджану (а не Вірменії) утворили більшовики. У період від падіння Російської імперії до встановлення там їх влади, ситуація була дуже нестабільна. До Російської імперії існувало Карабаське ханство, причому тюрки-мусульмани жили на рівнинному Карабасі, а вірмени-християни у гірському (нагірному). 

Але в склади Карабаського ханства вірмени мали свої державні утворення – мелікства (умовно князівства). А мали вони їх через те, що до встановлення васальної залежності від ханства вони були незалежними. Загалом, вірмени складали подавляючу більшість населення регіону принаймні з перших сторіч від Р.Х. (можливо, набагато раніше).

Росія. Україна. Вірменія. Азербайджан

Розповсюджена думка, що Вірменія перебуває в якихось особливо дружніх стосунках з Росією. Насправді це не так, а точніше – зовсім не так.

Вірменський національно-визвольний рух у другій половині XIX – поч. XX ст. орієнтувався на всі країни, які протистояли Османській імперії. Наприклад, вірмени воювали під час Першої Балканської війни у складі болгарських військ. З росіянами вони знаходили спільну мову лише в антитурецькій співпраці. Водночас, вірменські націоналісти протистояли російському пануванню на Кавказіі та неодноразово були піддані репресіям.

Після розвалу Російської імперії постала «Республіка Вірменія», яка припинила існування внаслідок більшовицької агресії. Цікаво, що вона відбулась водночас з вірмено-турецькою війною, яку Москва використала для нападу.

У добу більшовицької окупації, вірменській націоналізм сконцентрувався на боротьбі проти червоної Москви. Націоналістичні лідери тієї доби вважаються національними героями у сучасній Вірменії.

Яскравим прикладом є Гарегін Нжде – націоналістичний лідер та ідеолог, який активно співпрацював з Райхом за доби Другої світової війни. Крім того, він створив вірменський варіант інтегрального націоналізму – цехакронізм (українською умовно можна перекласти як «расовий культ»).

Відкриття пам’ятника йому викликало офіційні протести МЗС РФ в 2016 році та супроводжувалось міжнародним скандалом спровокованим росіянами. Тим не менш, Вірменія офіційно вважає його національним героєм та підтримує його масштабний державний культ.

Вірмени були співзасновниками та учасниками «Антибільшовицького блоку народів», лідером якого був Ярослав Стецько. Помітною була також їх участь в УПА.

Під час розвалу СРСР позиція вірменів, разом з прибалтами та грузинами, була також жорсткою та націленою на повну незалежність.

Таким чином ніяких підстав для тверджень про принципову проросійськість вірменів – не існує.

Втім, образ «Вірменії – сателіта РФ» широко присутній в інфопросторі та, на жаль, має певні підстави.

Після розгортання вірмено-азербайджанського конфлікту (в якому Азербайджан активно підтримує Туреччина) вірмени опинились у трагічній ситуації. З одного боку набагато сильніший азербайджано-турецький альянс, з другого –  помірковано дружній, але потенційно небезпечний Іран, з третього – Грузія, з якої відразу склались вкрай непрості стосунки.

Фактично єдиною країною, з якою Вірменія не мала прямого геополітичного конфлікту і яка була здатна вплинути на ситуацію, була РФ. Це обумовило російсько-вірменську співпрацю. Але не варто забувати, що на самому початку конфлікту Москва підтримувала азербайджанців. Тобто  ілюзій на тему «братнього народу» у вірменів не було ніколи. Обидві сторони займали суто прагматичну позицію.

Досить характерно, що вірмени намагалися уникати втягнення у конфлікти з третіми сторонами в інтересах Росії. Яскравим прикладом, конкретно україно-вірменських стосунків можна вважати ситуацію навколо українського льотчика Юрія Біляченко. Він воював на боці Азербайджану за контрактом, був збитий, попав у полон і був засуджений до смертної кари. Офіційний Київ повністю проігнорував його долю, але керівництво УНА-УНСО змогло провести перемовини та добитись його помилування. Пізніше він попав під амністію та був звільнений.

Керівництво Вірменії та Нагірного Карабаху пішло на перемовини з недержавною українською структурою (!) для того, щоб уникнути конфлікту з українцями. Варто підкреслити, що УНА-УНСО на той момент вже сприймалась як однозначно анти-російська сила, до того ж – радше дружня азербайджанцям, ніж вірменам. Проте, дипломатичні зусилля, навіть при мінімальному ресурсі, мали позитивний наслідок.

Варто згадати й першого героя Небесної сотні – Сергія Нігояна. Справа в тому, що він був не українцем вірменського походження, а українськім вірменом з націоналістичними поглядами, який позиціонував себе як «патріот України та Вірменії». На Майдані при ньому знаходився вірменський національний прапор і він завжди підкреслював свою вірменську ідентичність. Відомо і його знайомство з зорганізованими вірменськими націоналістичними угрупуванями (наскількі близьке – стверджувати не буду через брак інформації). Якщо врахувати високу ступінь солідарності вірменської діаспори – навряд чи б він зайняв таку позицію у випадку, якби вона сприймалася негативно з вірменської точки зору.

Незважаючи на непогані перспективу україно-вірменських відносин, чорною плямою на них є визнання Вірменією російської окупації Криму законною. Безумовно, це само по собі здатно перекреслити всі позитивні аспекти наших стосунків. Але треба розуміти, що ситуація мала як об’єктивні так і суб’єктивні аспекти.

З об’єктивної точки зору Вірменія – це одна з найбільш залежних від РФ держав у світі. Вона цікавить росіян саме як плацдарм для присутності у регіоні та «союзник» для сумнівних дипломатичних маніпуляцій. Важливо уточнити, що РФ зовсім не поспішає вступати у пряму ворожнечу з Азербайджаном. Більш того, військові зіткнення 2016 року (4-дневна війна) відбулись саме після переозброєння Азербайджану росіянами. Тобто, у випадку серйозного конфлікту з Вірменією, РФ може спробувати зробити ставку на Азербайджан (з яким у неї і зараз далеко не ворожі стосунки). А у Вірменії тоді не залишиться навіть такого умовного «союзника».

Суб’єктивним моментом було перебування при владі у Вірменії жорстко проросійського Сержа Саргсяна. На той момент його режим вже переживав не найкращі часи та його залежність від РФ була абсолютною.

У 2018 році у Вірменії відбулась революція і зараз при владі знаходиться тандем президента Армена Саркісяна (який все життя прожив на Заході та певний час був підданим Британської корони) та прем’єра Ніколи Пашиняна (старого опозиціонера, який завжди виступав проти впливу Росії на Вірменію). Після приходу до влади вони вимушено помякшили позицію, але факт полягає в тому, що на даний момент ми маємо максимально незалежне від РФ керівництво Вірменії за весь час її незалежності.

Водночас треба відмітити, що спроба змінити позицію по Криму після 2018 року була б сприйнято Москвою як фактичний розрив стосунків і мала б максимально негативні наслідки при тому, що сил, здатних допомогти вірменам у цьому конфлікті, реально просто немає.

Азербайджан у ситуації по Криму просто зробив як майже всі держави планети, а Вірменія (з подачі Саргсяна) опинилась у компанії приблизно десятка країн, на які Кремль зміг натиснути. У будь-якому разі, нинішнє керівництво країни такого рішення не приймало і ототожнювати їх позицію з діями попереднього режиму – некоректно.

Що ж до Азербайджану – то з ним ситуація вимагає набагато меншого розкриття.

Він має чудові стосунки з Україною у найрізноманітніших сферах і ці стосунки є взаємовигідними. Зокрема, азербайджанці активно купують у нас озброєння від самого початку незалежності.

Але треба пам’ятати, що Азербайджан є молодшим партнером Туреччини і ніколи не буде проукраїнським. Це не погано і не добре – це реальність в якій ми існуємо та в якій Азербайджан завжди буде виключно протурецьким. На цьому етапі це цілком нормально через те, що ми маємо непогані стосунки з турками, але це не привід абсолютизувати це і вважати «вічним священним союзом», «побратимством» тощо.

З іншого боку – Азербайджан намагається зберігати максимально дружні стосунки з РФ. Важливо розуміти, що Москва не просто позиціонує себе як «миротворця» формально, але й віддає перевагу вірменам рівно настільки, щоб не посваритися з Баку (і Анкарою) повністю. Можна сказати, що вона є не грацяем на боці Вірменії, а обережно підіграючим їй суддею (причому так, щоб інша команда не мала формальних підстав назвати це шахрайством).

Резюмуючи, можна сказати, що україно-азербайджанські стосунки досягли певного «плато» коли їх вже неможливо покращити, але важко сплюндрувати (хіба що радикально підтримати вірменів на рівні безкоштовних поставок озброєнь та визнання Нагірного Карабаху). Ми вийшли у формат прагматичної співпраці та мусимо у ньому залишатись.

Щодо Вірменії, то ситуація складніше. Зараз це єдина країна Закавказзя, яка перебуває під принциповим впливом Москви і наш інтерес полягає в тому, щоб її звідти вивести.

Український вектор у Вірмено-Азербайджанському конфлікту

Одразу треба зазначити, що Кавказ є сферою геополітичних інтересів України. Це геополітична реальність, від якої нам не сховатись. Але сфера геополітичних інтересів – це не сфера геополітичного впливу сама по собі. Якщо Україна не впливає на Кавказ, то сили, які контролюють Кавказ, впливають на Україну. Не маємо іншого виходу як стати суб’єктом.

Які можливі сценарії конфлікту та можливості у ньому для України?

Варіант перший – перемога Азербайджану

У цьому випадку відбудеться радикальне збільшення турецького впливу у регіоні. Але парадокс в тому, що до принципового ослаблення впливу РФ це не призведе. Втрата Нагірного Карабаху – це катастрофа для Вірменії, але не для Росії. Навпаки, вона може використати вірменську катастрофу для збільшення впливу на країну. До того ж, в різних сферах: від нарощування там військової присутності до перевороту на користь проросійських сил.

З іншого боку – радикальне підсилення Туреччини теж нічого доброго нам не несе. Її геополітичний курс орієнтується на ідеї неоосманізму (відновлення колишньої імперії), пантюркізму (ідеї об’єднання тюркських народів) та турецької версії ісламізму. Реалізація турецьких амбіцій передбачає перетворення Чорного моря у внутрішнє «озеро» імперії. Зрозуміло, що про українську суб’єктність або український Крим – розмова у таких планах не йдеться.

Звісно, до цього не так близько, але не варто забувати, що кожен крок турок до досягнення своєї мети перетворює їх з адекватного партнера на загрозу.

Варіант другий – перемога Вірменії

У цьому випадку ситуація залежить від двох моментів.

По-перше, ступінь участі РФ. Якщо вона реально допоможе Вірменії і це обумовить перемогу – це дуже погано. Але все більше ознак того, що Москва вірменів зіллє, отже цей варіант маловірогідний. Якщо ж вірмени переможуть самостійно – це навпаки нам дуже вигідно, оскільки перше питання, яке у них постане: «нащо нам такий неадекватний союзник?». Це й буде час для українського втручання.

По-друге, питання безпеки транспортування енергоносіїв з Азербайджану в обхід Росії та безпека економічних зв’язків у регіоні в цілому. Якщо цьому буде нанесено шкоду – погано, якщо ні – значення зберігає пункт перший.

Загалом для України оптимальним є збереження статусу-кво як фундамент для проникнення в політику регіону та витіснення звідти РФ.

Що можна для цього зробити?

По-перше, суворо дотримуватись нейтралітету та позиціонувати себе як миротворця. Ми маємо для цього всі підстави через пряму природню зацікавленість у подіях на Кавказі.

По-друге, запропонувати новий формат перемовин про врегулювання. Вірменія плюс її союзник, Азербайджан плюс Туреччина, Україна плюс Грузія (країни не зацікавлені у війні та в присутності РФ).

По-третє, союзником-гарантом Вірменії запропонувати потужну державу з ядерним статусом (загальновизнаним) та зацікавленість у захисті вірменських інтересів. Така держава є і, можливо, це прозвучить дивно, але це Франція. Вона не має прямих інтересів на Кавказі, але має потужну вірменську діаспору, з якою рахуються її політичні сили. Через це вона займає послідовно провірменську позицію і, навіть, має конфлікти з Туреччиною. На відміну від РФ вона не має інтересу безпосереднього контролю над Вірменією.

У випадку, якщо цю пропозицію висуне Україна, керівництву Франції не зручно буде відмовляти через вплив діаспори, а РФ не матиме приводу для тиску на Єреван.

Четверте, миротворчу місію на Кавказі було б непогано зробити майданчиком для сумісних військово-дипломатичних зусиль Інтермаріуму. Військова база РФ в Гюмрі, яка гарантує безпеку основної Вірменії (без невизнаного Нагірного Карабаху) це біля 4000 бійців. Чому б її не замінити на литовсько-польсько-українську бригаду (4500 бійців) підсилену французами?

Цього цілком достатньо для гарантування вірмено-турецького миру без участі РФ.

Висновки

Україна повинна проводити максимально активну і прагматичну позицію на Кавказі. Фундаментом цієї політики повинні бути:

  1. визнання реалій, а не фантоми на кшталт «позиції світової спільноти»;
  2. усвідомлення власних національних інтересів і воля до їх реалізації;

Слідування цим простим принципам дозволить нам ставити питання про облаштування Кавказу не теоретично, а цілком практично – набагато швидше, ніж здається.

Головне питання – це питання геополітичної волі.


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах