Катарсис

Інтелектуальний Правий Журнал

Нова українська поетика

Мистецтво є відображенням реалій того історичного періоду, в якому проживав автор певного мистецького об’єкта. Це твердження не новаторське, проте доволі важливе. Воно спонукає нас замислитися: а яким має бути сучасне українське мистецтво?

Розглянемо мистецтво поетичне (від слова поетика) чи літературу як частину великого мистецького дискурсу.

Українська література пройшла досить довгий шлях становлення, починаючи від славнозвісної «Енеїди» Котляревського та закінчуючи сучасними віршами й романами Сергія Жадана. Літературні критики, або принаймні люди, які себе ними вважали, зауважували не раз, що ті образи, які дарувала спільноті українська література, жодним чином не могли позитивно сприяти становленню сильної української ідентичності. Найчастіше це стосувалося мислителів, які сповідували праві погляди, наприклад Дмитро Донцов, хоча така думка звучала й з уст тих, хто був далеким від політики.

Автор у традиційному розумінні цього поняття мусить висвітлювати найважливіші аспекти своєї сучасності. Основні мотиви творів українських класиків — це туга за чимось близьким до серця, журба від безпорадного становища, або ж відчай. Українці — народ багатостраждальний, тож не дивно, що образ мученика, який благає Бога про допомогу, закріпився і в поетичних творах того довгого періоду, коли України як такої просто не існувало.

На щастя, ситуація змінилася. Держава під назвою «Україна» справді існує на політичній карті Європи. Проте попри численні прояви героїзму багатьох представників українського народу «образ-страждалець» досі нікуди не зник. У XXI ст. українці отримують нові виклики, нові турботи й нові завдання, задля вирішення яких необхідні модернізовані культурні парадигми.

Страждалець або «провансалець» Донцова, вилуплюючись із класичної української літератури в сучасні реалії, засідає в головах українців досі, не даючи можливості ні окремому індивіду, ні спільноті загалом повною мірою проявити свій потенціал.

Більш того, такий стан речей підкріплюється історичним контекстом. І справа не тільки в наслідках «радянізації» українців та спробах перетворити їх на Homo Sovieticus, а й у згубному впливі «лихих дев’яностих».

Жахлива економічна ситуація призвела до ще більшого занепаду консервативних чи традиційних цінностей, котрі й так активно винищувалися радянською владою. Зауважимо, що термін «традиція» подається тут в максимально широкому значенні.

Перед сучасною українською спільнотою, а саме молоддю, постає першочергове завдання — визначити головні цінності. Аксіологічне орієнтування є, за своєю суттю, тим фундаментом, на якому мають будуватися наступні завдання. Звісно, можна відштовхуватися не від сакральної чи соціальної предтечі, а від біологічної.

Неодноразово ідеологи українського націоналізму порівнювали спільноту (чи націю) з живим організмом. Не погоджуватися з ними немає причин. Тож, беручи до уваги, що кожний здоровий живий організм має волю до життя, можна зробити висновок, що самоціллю української спільноти є виживання. Таким чином, цінності, що мають панувати серед українців, мають прямо чи опосередковано сприяти загальноукраїнському виживанню.

Варто зауважити, що під «виживанням» мається на увазі не готовність пожертвувати власною державністю заради обіцянок сильних світу цього, а дозволити всьому українству існувати. Запорукою виживання є сила та бажання зробити все, аби стати якраз-таки одним із тих самих сильних цього світу. Адже те «провансальство» Донцова, хай навіть і в довгостроковій перспективі, слугуватиме найголовнішим чинником вимирання українства.

Отже, аби воля до життя (а в цьому контексті її можна певним чином ототожнити з ніцшеанською «волею до влади») стала інваріативною самоціллю, українське мистецтво поетичне має виховувати в молодих українцях три сильні ідентичності: національну, громадянську та особистісну.

Проводячи дефініцію для кожної з них, можна зазначити:

Національна ідентичність — це, в першу чергу, усвідомлення себе як українця, як частини великої спільності, елементи якої пов’язані між собою культурною спадщиною, історичним минулим і, що не менш важливо, майбутнім. Усвідомлення цього стане приводом для україноцентризму фактично в усіх аспектах існування як індивіда, так і спільноти, до якої він належить.

Громадянська ідентичність допоможе зрозуміти, що кожен, хто проживає в державі Україна, є невіддільною частиною її політичного життя. Це стосується як звичайних обивательських мас, так і еліти, про яку трохи згодом. Та необхідно зауважити, що важливість кожного громадянина визначається не тільки його правами, а й, що грає більш важливу роль, обов’язками.

Особистісна ідентичність, як це не дивно, спрямована на виховання повноцінної, сильної особистості. Тільки за гармонійного співіснування індивіда з суспільством і природою можливе існування двох попередніх ідентичностей. Адже людина, загнана в ментальний кут різноманітними психологічними комплексами та невдоволенням власним «Я» від неможливості самореалізації в якійсь сфері життя, навіть не згадає ні про національну ідею, ні про громадянський обов’язок. Тож саме ця ідентичність відіграє вирішальну роль у формуванні світогляду.

Постає закономірне запитання: якою ж має бути поетика? Скинути ярмо мученика допоможе героїка та її романтизація. Класична історія персонажа, котрий проходить через випробування в «особливому світі» й, здобувши винагороду, повертається додому вже іншим, з набутим досвідом та, можливо, зміненими докорінно поглядами на своє життя.

«Тисячолітній герой» — концепція, яка неодноразово піддавалася деконструкції (особливо, коли розпочалася доба постмодернізму), і, варто зауважити, це не є чимось вкрай поганим. Можливість деконструювати класичні сюжети або навіть мотиви допомагає розширити варіативність гідних для розповідей історій.

Україна потребує нової міфології в найширшому значенні цього слова. І саме спектр мотивів і сюжетів, котрий не закінчується уявленнями про класичну історію «тисячолітнього героя», допоможе створити новий героїчний міф для українців. Під героєм мається на увазі не тільки воїн, що переміг чудовисько в страшному лісі, чи солдат, який повернувся з фронту, а й той, котрий зміг перемогти чудовисько в самому собі. Глибинна саморефлексія є справою достойних, еліти. Тож, аби сформувати нову українську аристократію, твори мають орієнтуватися на інтелектуальну молодь як на потенційного читача.

Якісний людський капітал, якого так потребує Україна сьогодні, не може формуватися з так званих інтелектуальних снобів, що зациклені на постмодернових та метамодернових тенденціях у сфері мистецтва, зводячи їх до певного абсолюту. «Твір для нової еліти» має написати автор-майстер, який володіє технікою і високою культурою письма. Важливість автора у такому контексті обумовлена процесом «виношування твору», про який в одній зі своїх праць писав Михайло Бахтін.

Чому саме еліта? Бо теперішнім масам, як писав Роман Коваль, все одно за ким йти. Завдання полягає в тому, аби виховати нову еліту, котра зможе переконати маси слідувати за нею.

Тож сучасна українська міфотворчість має спиратися на традиційні мотиви, деконструйовані під сучасні реалії. Важливо зауважити, що провідним мотивом має стати романтизація протистояння, боротьби як «речі для нас». Не заради світлого майбутнього, а як самоціль. Адже тільки так вдасться виховати нового національного героя. Образ воїна, борця з зовнішніми чи внутрішніми чудовиськами має стати тим пластом, на якому треба виховати нове покоління українців.

Не менш важливим є й україноцентризм. Поетика, що спиратиметься саме на нього, не тільки втілить ідею про національну ідентичність у реальність, а й допоможе поширювати українську культуру за кордоном. Як приклад можна взяти сучасну Японію. Її поетичний дискурс орієнтується, в першу чергу, на внутрішній ринок, а вже потім йде на експорт.

По суті, нова поетика має взяти від постмодернізму все найкраще (він подарував велику кількість хороших творів для світової культури, починаючи від деконструкції традиційних мотивів і закінчуючи різноманітними художніми прийомами на кшталт гри з текстом), а найгірше (наприклад, мистецька «зрівнялівка») лишити догнивати в культурно-історичних кулуарах.

Письменник, блогер, журналіст.

  • 12
  •  
  •  
  •  
Вертикальний, Культура, Нація