Справа Пітера: більше, ніж ще один політв’язень

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Можу сказати впевнено, хоч і з сумом: праві вчергове провалили тест на єдність. Сталося це на сьомому році війни з російським агресором та під час тотальної кризи. Доволі дивно, що Янукович виявився для нас, “правих” у широкому загалі цього слова, більшою загрозою, ніж теперішня ситуація.

Але про все по порядку.

Коротко про суть справи

17 червня СБУ затримало Олександра Скачкова — громадянина Московії, добровольця, бійця добробату “ОУН”, позивний “Пітєр”. Затримали його за підозру у поширенні маніфеста “Велика Заміна” авторства Брентона Тарранта — новозеландського ультраправого, який прославився тим, що минулого року розстріляв арабів у мечеті.

Через два дні суд виніс міру запобіжного заходу Олександру: два місяці ув’язнення у Лук’янівському СІЗО або залог у 315.000 грн. Судовий процес проходив з грубими порушеннями, про що неодноразово встигав заявити адвокат, проте очевидно, що суддів не цікавила ані законність, ані справедливість.

20 липня відбулася апеляція щодо обраної міри запобіжного заходу — вона залишилась за рішенням суддів незмінною.

 Олександр разом з дружиною

Олександр разом з дружиною

І знову ніхто не прийшов

На цей раз це не прикол імені С. Стерненка. Будучи на останньому засіданні та маючи інформацію щодо попередніх, можу впевнено сказати: у порівнянні з такими гучними справами, як ув’язнена “Свята трійця” (Антоненко, Дугарь та Кузьменко) або той же Стерненко, людей на цих засіданнях було дійсно мало — не більше трьох десятків. Згадувати про величезні мітинги на кшталт “Білими нитками” не варто.

Апеляційне засідання Олександра Скачкова, 20 липня

Апеляційне засідання Андрія Антоненка, 6 липня

Поручителі на першому суді по Стерненку, 12 червня

Але що це, як не подвійний стандарт? Бо Олександр Скачков — доброволець, ветеран АТО, добропорядний сім’янин та (чому б і ні) популяризатор зарубіжної літератури. На відміну від російських куль, книги не вбивають.
Так чому на його підтримку не висловлюється Супрун, Соколова, Поярков та вся інша патріотична братія?

І твоя провина лиш у тім, що ти — прАвий

Не треба мене зараз звинувачувати у зрадофільстві та розкольництві. Просто я оцінюю ситуацію тверезо і розумію, що існує одна фундаментальна проблема, на яку усім вигідно закривати очі. Мабуть, ще з року 2014-го, коли бути патріотом стало модно. Коли всі як один почали вдягати вишиванки, а вітання “Слава Україні!” перестало бути сакральними словами мучнів за українську Націю.

Проблема ця полягає в тому, що українські патріоти, рівно як і патріоти будь-якої іншої країни, ніколи не були до кінця єдні. Їх завжди можна було поділити на два умовні табори: помірковані праві та ультраправі. І маю розчарувати тих, хто ратує за поєднання цих течій: це неможливо в силу ідеологічних розбіжностей, як би це дивно не звучало.

За прикладами з історії далеко ходити не доводиться — згадаємо минуле століття. Коли формувалась УНР, її основою були “патріоти” на кшталт Винниченка, Грушевського, Петлюри та інших. Те, що вони були за дружбу з червоними та соціялізм, нікого не турбувало — адже головне, що державною говорили!

Фото першого складу уряду УНР, 9 серпня 1917 року

Напроти були такі діячі, як Міхновський, Коновалець, Липинський, Скоропадський. Ті люди, які дійсно формували військову потугу заради оборони держави. Їх усіх послали у відомому напрямку, а Липинському та Скоропадському взагалі заявили, що “ті не можуть бути українцями через класові розбіжності” (обидва були августійшої крові).

Час показав, що ті, кого не прийняли за “радикальну” позицію, з часом виявились праві. Але тоді вже було пізно.

Сьогодні маємо приблизно таку ж ситуацію. Мені постійно доводиться стикатись з доволі цікавою особливістю табору поміркованих правих. Вона формулюється фразою: “Аби-як, тільки б не як у москалів”. І зазвичай це заходить далі мовного шовінізму, на який славиться Фаріон та їй подібні.

На Москві духовність? Н***й релігію! На Москві диктатура? Н***й все, окрім демократії! Москва — окупант? Н***й навіть думки про агресивну окупаційну політику!

Такий ідеологічний базис зав’язаний на двох компонентах: шовінізмі (ненависті до всього чужого) та почутті віктимності. У поєднанні вони дають неймовірно отруйний тандем.

Тому і виходить така парадоксальна ситуація: Пітер — доброволець, ветеран АТО, затриманий по чистому беззаконню та за сфабрикованою справою (а ще, по суті, засуджений за право на свободу слова). І єдина причина, по якій до нього на суди не ходять 100500 патріотів з усього Києва — бо він:
1) росіянин;
2) “надто правий”.

Недоречні порівняння

Перед тим, як шукати глибоку мораль у цій історії, поясню на двох прикладах, чому нема виправдань тим, хто Пітера не підтримує на суді.

Я цілеспрямовано тут не кажу про гучні справи, про які всі і так начувані. Моя мета — порівняти справу Пітера з іншими маловідомими справами і показати, що на відміну від них, тут нема “підводних каменів”.

1. Справа Сергія Тамаріна — відомий випадок, коли ветеран “Азову” Собер допоміг ватнику Сивохє приземлитись на підлогу. Тоді його та ще двох ветеранів затримали та повісили кримінальні справи, не співставні з “провиною” підсудних.
Ці судові засідання були яскраво заангажовані — вони були забиті членами Азовського Руху, і представники інших ініціатив рідко коли там з’являлись. До того ж, саме у цей час продовжувались суди по Стерненку, і вся патріотична громада була задіяна як не там, то сям.

В центрі – Сергій “Собер” Тамарін

2. Справа “Торнадо” — гучне ув’язнення добровольців добробату “Торнадо”, яких звинувачували у військових злочинах.
Щоб довго не мусолити тему, скажу коротко: різного роду проколи були з усіма добробатами, але за “Торнадо” їх було настіііільки багато і вони були настііііільки вагомими, що вже не рятувало звання ветерана. Закономірно, що більшість патріотичної громади відвернулась від них під час суду.

А тепер дивіться самі.
Пітер — не член організацій. Засідання 20 липня не перепало на “активний судовий сезон”. Про нього не відомо нічого такого, що звело б його до рангу “соціального дна”.
Так у чім проблема? Що заважає всій націонал-демократичній тусовці висловитись на його підтримку?

Принцип справжньої єдності

І тут ми плавно переходимо до простого, хоча й не дуже втішного висновку: українське праве середовище, попри усі вологі фантазії окремих його представників, ніколи не було і не буде єдним. Його не зможуть об’єднати спільнокореневі мотиви — їх надто мало для того і вони надто короткострокові для того, щоб перетворити розпорошений рій у сталевий кулак.

Армія? Тоді досить дивною видається героїзація Сергія Стерненка, який від фронту відкосив у найвідповідальніші 14-15-ті роки.

Мова? Часто це перетворюється у мовний шовінізм, як з боку ватників з їх “ущємлєнієм руськаговорящіх”, так і з боку “патріотів”, які ладні назвати українцем негра, який говорить солов’їною.

Віра? Хахаха, на цьому моменті заволав весь ультраправий актив з солярними символами та молотками Тора.

Правих не об’єднає просто так сильний лідер. Вже була спроба зробити з Петра Порошенка “батька нації”. Попри всі його “заслуги”, та кількість можливостей, яку він втратив, навіки його скомпрометувала у революційної частини правого крила. І так буде з кожним: Білецького вже сьомий рік величають “шавкой Авакова”, Тягнибок — “московський агент”, Стерненко — “соросьонок”.

Насправді, є лише дві причини, за яких праві можуть об’єднатись у єдиний кулак.

Символічне зображення об’єднання усіх правих Європи проти більшовизму, паралель до теми статті

1. Не об’єднання, а поглинання

В незалежності від своїх політичних поглядів, люди завжди діляться на два види: той, хто веде, і той, за ким йдуть. Перші беруть на себе відповідальність, обов’язки та права, другі — ці права та відповідальність віддають у руки керманичів. В незалежності від того, монархія це чи демократія — психологічний аспект залишається незмінним. Навіть анархісти — і ті виступають за імперативний мандат (в теорії).

За тими же законами діє і праве середовище. Неможливо поєднати етнічних націоналістів та християнських фундаменталістів шляхом голосування, про спільність націонал-лібералів та соціал-націоналістів я взагалі мовчу.
Єдине, що здатне їх об’єднати в межах одного руху — це не просто сильний лідер, а такий, що зможе добровільно-примусовим шляхом приєднати до себе інші схожі рухи, партії та організації.

В українській політичній практиці це мало б виглядати наступним чином: одна з партій (Свобода, НК, ПС) ініціює створення єдиної націоналістичної партії, де ініціатор займав би домінантне положення, але при цьому відмова від приєднання до цієї партії була б рівноцінна політичному самогубству.

2. Спільний мета-ворог

Люди завжди гуртуються навколо примітивних емоцій: страх, агресія, радість. Суспільство, яке не здатне консолідуватись проти свого ворога, приречене на загибель. Але чим далі на відстані стає ворог, чим ефемернішим він здається — тим слабше стають дружні взаємини з учорашніми союзниками.
Так було у 2014-ому, коли всі праві, в незалежності від політичних поглядів, об’єднались супроти одного ворога — Януковича.

Причому важливо розуміти, що він був більше за людину. Він став символом епохи, цінностей та ідей, які ніс з собою. Він був “драконом з кам’яним серцем”, ворогом на символічному, метафізичному рівні, який зміг консолідувати проти себе таку кількість абсолютно різних людей.
Сьогодні у нас нема таких активних мета-ворогів, які б могли консолідувати патріотичну громаду.

Є колективний Схід на чолі з Путіним — але він надто послідовно діє та зайвий раз не провокує, послаблюючи нас крок за кроком.

Є колективний ліберальний Захід з обличчям Сороса — але цього єврейського мільярдера далеко не всі бачать носієм зла.

Є колективні “українські гниди” на чолі з Зеленським — але він надто безхребетний та примарний для того, щоб його сприймали як серйозного ворога. Принаймні, поки.

Отже, необхідний активний мета-ворог. Такий, що буде загрожувати самим підвалинам нашої державності, а ще краще — самому нашому існуванню.

У часи Другої світової пропаганда в усіх країнах-учасниках досягла піку своєї майстерності: вороги настільки були демонізовані з усіх сторін, що звичайні люди, що вчора навіть і не думали йти воювати, йшли на війну з однією єдиною метою: захистити своє право на життя. І вони в це щиро вірили, бо це була війна мета-ворогів — абсолютних ідеологічних полярностей.


 

Підбиваючи підсумок…

В незалежності від того, ходимо ми на суд до Пітера чи до Стерненка, підтримуємо Порошенка чи Білецького, рідновіри чи православні, ми — українські праві.
Мустафа Ататюрк одного разу сказав своїм бійцям: “Ви маєте бути готовими до того, щоб стати батьками турецької нації”.
Цей його заповіт актуальний і для нас. Якщо ми претендуємо на звання еліти — то маємо брати на себе великий обов’язок та відповідальність без права на помилку та без думки про відступ.

І ми або здобудемо Українську Державу, або загинемо у боротьбі за неї.


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах