Таємниці релігійної історії України

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Українську історію важко уявити без її духовної складової – історії релігії й церкви. Від часів Київської Русі важливими духовними, культурними та економічними центрами були монастирі. 

Монастир на той час являв собою великий культурно-економічний центр, який працював на благо своєї єпархії. Зазвичай  це була велика укріплена закрита територія, на якій знаходилася церква, келії, де жили монахи та будинок ігумена, де мешкав настоятель монастиря.

Крім того, монастирі на той час володіли селами з кріпаками, полями, млинами, озерами, лісами та навіть винокурними мануфактурами, а основним заробітком для духівництва був продаж власної продукції на ярмарках.

Вивчення історії монастирів на сьогодні є достатньо популярною темою серед дослідників, але вони загалом зосереджуються на релігійній складовій цього явища, не вивчаючи історію монастирів як центрів економіки та культури. 

Так, у 2015-тому році в рамках Батуринської археологічної експедиції було знайдено жіночий монастир у забутому всіма селі Кербутівка. Здавалось би, що це досить така рідка, але звична знахідка, яка, на жаль, не буде археологічно досліджуватись ще десятки років, але саме історія цього Новомлинського монастиря є унікальною.

У XVI–XVII ст. після Української революції Богдана Хмельницького та виникнення козацької держави, гетьмани засновували храми, монастирі, дарували землі представникам духовності. Через це монастирі стали величезними економічними центрами. Як вже було зазначено, тоді кожний невеликий монастир володів селами і млинами, полями та озерами. Саме через цю власність починалися кровопролитні війни між монастирями, яким не могли зарадити вище духовенство. Якраз саме такі рейдерські захоплення відбувались між Крупицько-Батуринским чоловічим та Новомлинським жіночим монастирем.  

Усю свою історію жіночий Кербутівський монастир мав підпорядковуватись чоловічому Крупицькому монастирю. Спочатку Богдан Хмельницький надав землі, потім величезну територію жіночому монастирю подарував шляхтич Криштоф Силіч, а вже гетьман Брюховецький підтвердив право власності монастиря на річкову переправу, яка приносила колосальні прибутки, тому за неї постійно відбувались суперечки.

Ця переправа існує і зараз

Через це Настоятельці  жіночого монастиря довелося звертатись до російського царя, щоб отримати царське підтвердження на монастирські володіння від Олексія Михайловича. У цій грамоті за монастирем затверджувалися володіння переправою на р. Сейм під Батурином.

Але чоловічий  Крупицько-Батуринський монастир завжди мав претензії на ці володіння. Гетьману Дем’яну Многогрішному та Івану Мазепі довелося ще раз підтверджувати власність жіночого монастиря універсалами, адже ця переправа приносила значні кошти в бюджет духівництва. 

Цей конфлікт вирішувався на рівні Київського митрополита. 5 лютого 1730 р. почала діяти спеціальна слідча комісія для визначення кордонів території між Кербутівським та Новомлинським монастирями. За наказом Варлама Ванатовича, архієпископа Київського та Галицького і всієї Малоросії, на місце огляду спірних монастирських територій відправили поважну делегацію: намісника Максаківського монастиря Євстратія, протопопа Борзнянського Василія Величковського, Іоана Джунковського – намісника Батуринського монастиря. 

Після приїзду до Кербутівського монастиря вони надіслали в Крупицький монастир священика Городицького отця Феодора, де той вимагав надати комісії підтверджувальні документи на землю. У монастирі йому пред’явили два документи – перший, оригінальний, від писаря судового Андрія Васильовича, який належав до Крупицького монастиря, другий – копію акта Криштофа Силича на подаровані Новомлинському монастирю землі.

Однак самостійно проводити кордон ігумен відмовився, намагаючись послати замість себе дяка. Йому було запропоновано все ж таки піти самому, а не посилати замість себе ченця. Від початку розмежування в ігумена Крупицького монастиря виникла думка запросити до розв’язання справи «старожилих» людей, які добре пам’ятають ґрунти, що колись належали шляхтичу Силичу.

Ігуменя Анісія Чуйкевич представила своїх свідків, а саме: Павла Гриба, Івана Стефанова та Івана Лима. Саме з ними вона запропонувала встановити правильність кордону земель, що колись належали шляхтичу Силичу. Під час оглядин озера церковники зловили на гарячому місцевого селянина Семена Серєденка, котрий без дозволу ловив в озері раків. Його відразу прив’язали на ланцюг, а дружину стали бити з вигуками: «Не треба раків ловити в нашому озері»  Також був допитаний старожил Іван Стефанович Митяєнко, житель Косоровський. Той розповів, що його дід водив його за межі території Крупицького монастиря, тоді ще один із ченців хотів проколоти списом діда, але інше товариство не дало. Інший опитаний старожил Павло Гриб розповідав, що його дід Юско Гриб ще за польського володіння з дозволу шляхтича Криштофа Силича зайняв собі діброву із сіножатями та бортним деревом, та жив спокійно там з батьком, аж доки ігумен Крупицького монастиря Гугуревич не відібрав сіножатні силою, при цьому до смерті забивши його рідного діда Ісая. До цього ігуменя Анісія Чуйкевич додала, що ці факти можуть підтвердити й інші старожили, однак сотник Новомлинський і тоді й зараз заборонив їм давати свідчення, погрожуючи відбити кийками ноги і руки.

Таким чином, дійти згоди представникам так і не вдалося, хоча пізніше на рівні імператриці Анни Іоанівни власність жіночого монастиря була підтверджена, але ця історія нам висвітлює, як вирішувались питання у церковних справах, де на той час насильство було нормою і представники духівництва за це не каралися, або їх «кришували» козацькі старшини. Як показує хронологія цих подій, то насильство, рейдерство набуло найбільших розмахів, саме після знищення Київської митрополії Московією, тож яка з церков неканонічна?

 


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах