Лібертаріанство: критика справа

Перед тим як приступити до критики лібертаріанства з правих позицій, нам не завадить трохи згадати, у чому полягає відмінність між правими та лівими.

В свій час я ретельно аналізував це питання в окремому матеріалі, але зараз хотів би звернути увагу лише на найголовніше. Праві та ліві суттєво відрізняються в трактуванні понять нації, розумінні суспільства, ставленні до Традиції, тощо. Але все це відображає найголовнішу відмінність, яка чітко себе проявила вже 1789 році, коли відбулось народження (точніше оформлення), цих фундаментальних світоглядних позицій.

Читайте також: «Праве лібертаріанство проти лівої пародії»

Ліві відштовхуються від більш менш абстрактних позицій, які ґрунтуються на теоретичних умовиводах про те, яким би був позбавлений недоліків (з точки зору побажань лівих) світ. Все це неминуче веде до породження чергової утопії, яка під час зіткнення з реальністю або відразу руйнується, або переходить в режим террора з властивістю стабілізуватись у форматі концтабора. Характерно, що ліва боротьба за «все добре проти всього поганого» неминуче породжує саме тоталітаризм, хоч у формі олдскульного сталінізма, хоч у формі ліволіберальної «культури відміни», яка перетворила сучасний Захід в суміш лайт-концтабора з пансіонатом для примусового лікування.

Праві, у свою чергу, відштовхуються від існування певного природного порядку, який не людьми встановлювався і не людям його відміняти (які б яскраві аргументи не наводилися в «розумних» лівих книжках). Виникнення цього порядка можна пояснювати Божественною волею, відображенням біологічних засад природи людини, або колективним досвідом відображеним в Традиції. В будь-якому разі розвиток суспільства є можливим лише з опертям на певні природні засади, що незалежні від людської волі.

Оскільки ходити на голові менш зручно ніж на ногах, будь-який правий режим, навіть якщо він сам себе позиціонує як тоталітарний і проголошує абсолютизацію держави, просто приречен на набагато більшу свободу своїх підданих, ніж в випадку лівих. Щоб не ходити далеко, візьмемо Італію доби Муссоліні, скільки б не скиглили ліві про «жахи фашистської диктатури», ступінь особистої свободи її мешканців була просто незрівнянна з ситуацією не тільки в СРСР Сталіна, але й у набагато більш поміркованих лівих режимах. Власне після встановлення диктатури «політкоректності» ми можемо констатувати, що в на сучасному Заході (принаймні, в більшості країн) свободи менше, ніж при Муссоліні.

Тобто більша ступінь особистої свободи (зокрема й економічної) при правих, це не сутність їх світогляду, але його природній наслідок. Свобода, звісно, є певною фундаментальною цінністю в нашій європейській культурі, але її розумінні завжди суттєво відрізнялося в різних породжених нею суспільствах.

Тому розрізнення «правих та лівих» за принципом — «риночок проти держрегулювання» не має нічого спільного з реальністю. Сама термінологія виникла в добу так званої «великої французької революції» і має абсолютно чітку привязку в просторі і часі. Отже тим, хто вважає найголовнішим в своєму світогляді прихильність до ринкової економіки та особистих свобод, доречніше називати себе «анти-етатистами», «ринковиками» або ще якось, але не претендувати на назву, яка від початку належала захисникам монархії, релігії та традиційного суспільства.

Читайте також: «Французська Антинаціональна Революція»

Визначившись з поняттями, перейдемо безпосередньо до критики лібертаріанства.

По-перше, критикуючи державу, лібертаріанці абсолютизують свої аргументи і проголошують боротьбу проти держави як такої, надаючи їй універсального негативного значення. Звісно, значна їх частина визнає необхідність її існування (наприклад, різні течії мінархістів), але як певного «неминучого зла».

Значна частина лібертаріанської критики держави й етатизму більш ніж обгрунтована, але треба розуміти, що майже завжди мова йде про недоліки саме сучасної демократичної держави, яка суттєво відрізняється від традиційних держав давнини. Не кажучи вже про те, що межа, яка відрізняє власне державну владу від її умовно додержавних форм, зовсім не така чітка як нам зазвичай здається.

Наприклад, та сама монархія існувала задовго до того, як з точки зору сучасної науки виникла власне «держава». Це звучить дивно, адже ми знаємо, що це «форма правління» — одна з фундаментальних ознак держави. Тим не менше, як ми можемо визначати сакралізовану, одноосібну династичну владу як не монархію? Навіть, якщо вона існує в спільноті, такий як первісне племя, яка перебуває на формально додержавній стадії розвитку?

Звісно, використовуються різні хитрі терміни на кшталт «вождівство», але суть від цього не змінюється.

Тому лібертаріанська критика держави, легко може перетворитись в критику відношень влади як такої. Але ж в людських спільнотах завжди існували стосунки ієрархізованої влади, що неминуче обмежувало індивідувальну свободу. Більш того, стосунки «влада-підпорядкування» властиві подавляючій більшості розвинених тварин, зокрема й приматам. Якщо вже довіряти еволюційній теорії, ми спочатку існували в складі владних ієрархій, а лише потім стали людьми.

Праве лібертаріанство намагається не відкидати реальність ієрархічних та природних владних стосунків в суспільствах, але до нього ми повернемось трохи пізніше. Лібертаріанський мейнстрім, у свою чергу, все більше загрузає в глибоко утопічній ідеї максимальної «безвладності».

Другий фундаментальний аргумент — це нездорова абсолютизація ідеї індивідувалізму в лібертаріанстві. Безумовно, значення людської особистості важко переоцінити. Більш того, весь історичний досвід і колективна мудрість людства свідчить про те, що маса мало чого варта без лідерів.

Але це не відміняє того, що людина залишається істотою від природи призначеною для виживання і існування в спільноті. Власне вся багатоманітна історія людства — це боротьба за віднайдення вірного балансу між особистістю та спільнотою, яка гарантує максимальне розкриття особистих здібностей. Найближче до вирішення цього завдання наблизилась традиційна європейська цивілізація, що і обумовило наш успіх.

Ідея суперобдарованих «атлантів», яким ніхто крім них самих не потрібен — є утопією нічим не кращою за її комуністичні аналоги. Еліта (навіть якщо ототожнювати це поняття з обдарованими підприємцями, що саме по собі досить спірно) не може існувати без маси так само, як мозок без тіла. Не кажучи вже про те, що нормальний суспільний організм є складним утворенням, яке можна порівняти знов ж таки з людським тілом. Там присутні не просто «еліта» та «маси», а безліч органів, які утворюють складні ієрархії. Ми звикли до того, що мозок та серце важливіше за печінку або нирки, але організм помре без обох нирок так само, як і без серця. Фактично, навіть апендикс відіграє певну позитивну роль, збираючи в себе різну пакость.

Третій аргумент, природно витікає з другого.

Лібертаріанство не задовольняє потреби людей в солідарності та безпеці.

Універсалізація і абсолютизація ідеї свободи не дає відповіді на питання: а що власне робити з тими людьми, хто готовий більш-менш помітну частину своєї свободи обміняти на безпеку та стабільність?

Звісно, найпростіше почати розводити скиглення на тему того, що «народ не той», «навколо бидло» і тому подібної маргінальної маячні. Але ж треба усвідомлювати, що при зіткненні ідеології з реальністю перевагу варто віддавати реальності. Свобода завжди несе з собою ризики та дискомфорт, це нормально і природно. Реальна, а не суто теоретична реалізація ідеї абсолютної свободи мала місце, зазвичай, на цивілізаційній периферії. Достатньо згадати американський фронтир або феномен козацтва.

Більшості людей це не підходить, отже нав’язування їм ідеального з лібертаріанської точки зору способу життя буде нічим іншим як актом «примусу до свободи». Що було б глибоко аморальним навіть якби було можливо на практиці.

Четвертий аргумент саме моральний. Ідея абсолютизації свободи не є чимось само собою зрозумілим. Вона високо цінується в самих різних культурах, але ніколи не позиціонується як найвища цінність. Більш того, сам лібертаріанський індивідуалізм легко призводить до морального релятивізму, що взагалі перетворює ситуацію на абсурдну. Цікаво, що праві лібертаріанці це визнали і тому спробували віднайти опору в «твердому консервативному культурному ядрі», але навіть їх позиція є радше половинчатою.

Абсолютизація свободи з моральної точкит зору могла б існувати лише з фундаментом у формі певного релігійного вчення, але релігія черпає свою силу у зверненні до надприродного, а не до такого атрибуту окремих індивідів, як свобода. З еволюційної ж точки зору ідеал абсолютної цінності особи та її свободи є взагалі шкідливим і глибоко помилковим явищем, адже окремі індивіди елементарно смертні, а еволюційною одиницею є популяція. Навіть самий суперпродвинутий «атлант» з рендіанських фантазій має для еволюції рівно таку цінність, яку він приніс для біологічного успіху своєї популяції. У випадку сучасного людства — спільноти приблизно національного рівня.

З природної точки зору критерій один: «хто не вижив, той і лох». У випадку, якщо дуже заможня та технологічно розвинена популяція людей вимирає, а умовне племя «тумба-юмба» успішно продовжує плясати навколо багаття — це свідчить про те, що саме стратегія виживання «тумба-юмби» виявилась успішною.

Перейдем до економічних аргументів.

П’ятим аргументом можна вважати помилковість абсолютизації ринкового механізму та ідеї невтручання в економіку.

Звісно, ринок є ефективнішим за соціалістичні експерименти, але його, як і будь-який інструмент, не можна абсолютизувати. Точкове втручання держави в економіку можна порівняти зі штучними, але корисними впливами на організм. В нормі він функціонує сам по собі, але у деяких випадках потребує лікувальних процедур, або елементарного носіння одягу, для захисту від зовнішніх умов.

Гарні аргументи на користь, наприклад, протекціонізму, наводить гуру неореакції Кертіс Ярвін:

«….що якщо США повністю припинять торгувати із зовнішнім світом, закривши всі свої порти, немов Японія доби Токугава, валовий дохід американських підприємств миттєво підскочить на 3% (а слідом за ним підскочить і зайнятість). Звичайно, за цим піде зростання імпортозамінних виробництв і падіння експорту, але сумарним ефектом буде зростання. 500 мільярдів на дорозі не валяються. На гедонізм і задоволення потреб це, звичайно, вплине негативно — однак, як ми вже бачили, недостатній гедонізм нас хвилює в останню чергу.

Але ми можемо вчинити ще краще. Ми можемо усунути імпорт, зберігши експорт. Звичайно, тоді ми визнаємо меркантилістську реальність світової торгівлі, яку вже розуміють наші азіатські торговельні «партнери». Невже сказати «Фрідріх Ліст мав рацію» так боляче? Припустимо, що в результаті дій у відповідь наш експорт зменшиться наполовину. В такому випадку у нас виходить 0 доларів в імпорті і 650 мільярдів в експорті, і підсумковий бонус до прибутку американського бізнесу — приблизно 1.2 трильйона (і це не враховуючи ефекту мультиплікатора: гроші будуть витрачатися знову, знову і знову).

Знову ж таки, ми отримаємо деякі проблеми з гедонізмом. Крім того, ми отримаємо зліт ВВП відсотків десь на 10, так як все те лайно, яке ми купуємо у Китаю, тепер буде проводитися в Америці. Це дасть нам фантастичне економічне зростання, можливо, небачене в історії (якщо не брати до уваги зародження Третього Рейху, коли Гітлер почав проводити більш-менш таку ж автаркічну політику). Менше веселощів — більше процвітання.»

Одразу хочу відзначити, що Ярвін починав як лібертаріанець і досі залишається переконаним прихільником «Австрійської економічної школи», яку нерідко в лібертаріанських колах фетишизують, перетворюючи з економічного знання на «Сакральне Знання».

Він, наприклад, намагається синтезувати ідеї АЕШ з ідеями таких економістів як вищезгаданий Фрідріх Ліст і не бачить в цьому святотатства. При цьому він досить жорстко відкидає ідеї кейнсіанців та соціалістів.

Ще більш рішучим прикладом точечного втручання, яке пропонує Ярвін, є контроль технологій з метою соціального впливу:

«Нам нелегко уявити собі як нормально працює обмеження технологій, тому що ми автоматично уявляємо собі, як цим інструментом розмахують наші повністю некомпетентні і корумповані правителі. У гіпотезі про ефективний протекціонізм є та ж проблема. Найбільш очевидний результат використання обох цих інструментів — це просто роздмухування штатів наближених до влади підприємств, а то й пряме злодійство. У результаті у протекціонізму з’являється погана слава, а обмеження технологій і близько ніким не обговорюється. Тоді як в реальному світі проблема не в інструменті, але в руках, які його тримають. Після того, як ми визнаємо, що поточний уряд США не працює і має змінитися, ми можемо спробувати уявити собі його заміну чимось нормальним – і це новий уряд зможе правильно використовувати ці інструменти.

Я не пропоную тотальне обмеження технологій, застій типу середньовіччя, Айпад з низькою роздільною здатністю, заборона Google Glass або будь-які подібні речі. Моя ідея включає в себе точкове регулювання технологій, метою якого є створення на ринку робочої сили, попит на тих некваліфікованих робітників, які вже не підходять сучасній промисловості, але яких ми не хочемо вбивати і продавати на органи. При відсутності цього бажання у нас немає іншого вибору, окрім як дати цим людям спосіб жити нормальними людськими життями — бажано якомога більш гуманний.

Наприклад, дві форми напівкваліфікованої праці, добре відомі як корисні для людської душі, — це (а) майстерність та (б) землеробство. Якщо порівнювати ситуацію х попитом на ці професії, то виходить, що вони по суті знищені. У скількох існуючих нині в Америці генгста, наркоманів, і т.д. і т.п. прапрадідусі і прапрабабусі були ремісниками, фермерами або і тими і іншими?

Розгляньте приклад одного точкового обмеження технологій: заборона на пластикові іграшки. Якщо у моїх дітей будуть іграшки, то ці іграшки будуть зроблені з дерева, ручними інструментами, американцями, в Америці.

Це призведе до а) негативного фінансового впливу на батьків, яким треба купувати дітям іграшки, і яким може знадобитися збільшити свої витрати на іграшки; б) негативному гедоністичному впливу на дітей, в чиїх корзинах з іграшками більше не буде яскраво розфарбованого китайського пластикового лайна; в) негативному економічному впливу на Китай, який не є нашою країною, тому кому яке діло; г) гігантського економічного зростання в американській індустрії дерев’яних іграшок, яке зможе забезпечити зайнятість будь-якому дурневі, який вміє стругати.

Як будь-хто при розгляді цих результатів може не погодитися з тим, що г) значно переважує а), б) і в) разом узяті? Або розглянемо сільськогосподарську працю, для якої можна створити скільки завгодно великий попит банальною забороною тих чи інших використовуваних на фермах технологій. Будь-який житель гетто сучасної Америки зможе стати майстром органічного слоуфуда».

Варто додати, що даний варіант є не стільки «обмеженням», скільки примусовим нарощуванням якості продукту, що у підсумку є вигідним для всіх учасників взаємодії. Особливо ця ідея може бути актуальною зараз, коли у наслідку Четвертої індустріальної революції світ зіштовхнеться з масовим безробіттям на фоні збільшення доходів в тієї частини населення, яка втримається на своїх місцях.

Парадоксальним чином таке втручання призведе до появи і процвітання великої кількості дрібних підприємств, які якраз і забезпечать більший ступінь особистої та економічної свободи. Але чи погодяться на таке великі олігархічні корпорації? Навряд чи. І тут ми переходимо до наступного аргументу.

Шостий аргумент або «як риночок вирішує риночок» і прокладає шлях соціалізму.

Лібертаріанство не дає пояснення, що робити з олігархатом. Але проблема полягає в тому, що свобода, яку дає необмежений ринок, є цікавою лише для тих, хто знаходиться «під державою», але заважає тим, хто її контролює.

Олігархам не потрібен вільний ринок і тому подібне. Все просто: вони контролюють державу, а держава контролює економіку. Саме це є найпростішим поясненням того, чому такі персонажі як Гейтс, Цукерберг або Сорос просувають лівий дискурс. Він вигідний їм не тільки з точки зору просування деструктивної культурної повістки, але й економічно.

Якби розвиток західної цивілізації просувався нормальним шляхом, без «французької» та інших лівих революцій, які підірвали могутність старих монархій, саме вони зайняли б місце узурповане олігархією. Але це був би якісно інший порядок. Фактично, власність монарших родів трансформувалась би в абсолютно іншу форму держвласності, ніж існуюча у сучасному світі, позбавлену недоліків бюрократичного управління і такою, що зберегла всі плюси приватної ініціативи. Водночас, на відміну від олігархів, вони були б пов’язані зі своїми народами та мали б зовсім інший обрій і мотивацію планування.

Але на даний момент ми маємо глобалістську верхівку, яка має реальну владу, але не має ніякої, навіть символічної, відповідальності. Яким чином протистояти такому варіанту розвитку подій, навіть у випадку повалення комуно-олігархічного режиму глобалістів, лібертаріанство не дає.

Сьомим аргументом можна вважати те, що суттєві елементи лібертаріанства вже мали місце в історії, до того ж досить недавній. Мова йде як мінімум про США на ранньому етапі. Але все пішло зовсім не так як планувалось, і причиною цього була відсутність вкоріненості в Традиції, яка породила ідеологічну інфільтрацію, що розвинулась подібно до ракової пухлини.

Ось що про це каже Кертіс Ярвін:

«Сполучені Штати Америки теж повинні були бути лібертаріанською державою, і ми всі знаємо, у що вони перетворилися в підсумку[…] либертарианство ніколи не зможе прийти до успіху в повстанні проти прогресизму, тому що в основі лібертаріанства міститься частинка лівої ідеології. Це дає йому владу або, принаймні, її видимість. Однак використання цієї частинки — помилка, як і використання Кільця проти Саурона, і помилка настільки ж фатальна.» 

Чудові слова, які прояснюють головну проблему — не можна бути трохи лівим, як і не можна бути трохи хворим на рак. Лібертаріанство, як і класичний лібералізм і різні форми націоналізму позбавленого правого світоглядного ядра, приречені на трансформацію в чисте лівацтво.

Проблема лібертаріанства полягає в тому, що воно намагається лікувати симптоми, а не саму хворобу. Неможливо зупинити етатистський тоталітаризм, не відкинувши спадщину 1789 року, але після її відкидання ми побачимо вже не лібертаріанство, а чистий традиціоналізм з невеликим ухилом в бік анти-етатизму, що насправді цілком відповідає ідеям Еволи, Мораса або Липинського (при тому, що всі вищезгадані вживали термін «держава» в суто позитивному контексті).

Важливі кроки по очищенню лібертаріанства від лівого елементу здійснив вже Мюррей Ротбард зі своєю доктриною палеолібертаріанства і широкої коаліції правих популістів, здатної об’єднати правих лібертаріанців з традиціоналістськими консерваторами.

Цікаво, що першопричиною розчарування Ротбарда в русі, на вівтар якого він поклав свій талант і, фактично, життя, стала вкрай низька якість його учасників. Далі слова Мюррея Ротбарда:

«Зразковий лібертаріанець (далі ЗЛ) — він, тому що рух, звичайно, завжди був переважно чоловічим. На жаль, активістки-лібертаріанці страждають майже тим же синдромом, що і чоловіки.

Двадцять років тому ЗЛ було двадцять з невеликим, а зараз йому за сорок. Це не так банально і не так безневинно, як здається, тому що це означає, що рух дійсно не виріс за двадцять років; ті ж похмурі люди просто стали старше на двадцять років. ЗЛ досить яскраво і добре просичений теорією. Але він нічого не знає і менше піклується про історію, культуру, контекст реальності або світові справи.

Його єдине читання або культурні пізнання — це наукова фантастика, в якій ЗЛ є експертом і якій вдається дуже добре ізолювати його від реальності. В результаті середньостатистичний рядовий член найбільш неефективної троцькістської секти знає про світові справи набагато більше, ніж крихітна жменька лібертаріанських лідерів.

ЗЛ, на жаль, не ненавидить державу, тому що бачить в ній унікальний соціальний інструмент організованої агресії проти особи і власності. Навпаки, ЗЛ — це бунтар-підліток проти всіх, хто його оточує: по-перше, проти батьків, по-друге, проти своєї сім’ї, по-третє, проти своїх сусідів і, нарешті, проти самого суспільства. Він особливо налаштований проти інститутів соціальної і культурної влади: зокрема, проти буржуазії, від якої він походить , проти буржуазних норм і умовностей і проти таких інститутів соціальної влади, як церква. Таким чином, для ЗЛ держава не є унікальною проблемою; це лише найбільш помітний і одіозний з багатьох ненависних буржуазних інститутів: звідси і азарт, з яким ЗЛ хизується кнопкою «Ставити під сумнів авторитет». 

Звідси і фанатична ворожість ЗЛ до християнства. Раніше я думав, що цей войовничий атеїзм був просто наслідком рандіанства, з якого два десятиліття тому виникло більшість сучасних лібертаріанців. Але атеїзм — НЕ ключ, тому що нехай хтось із лібертаріанців оголосить, що він або вона — відьма, або шанувальник кристалічної сили, або якусь іншу маячню, і до цієї людини будуть ставитися з великою терпимістю і повагою. Образам піддаються тільки християни, і очевидно, що причина такої відмінності в обігу не має нічого спільного з атеїзмом. Але це має пряме відношення до заперечення і нехтування буржуазною американською культурою; будуть заохочуватися будь які химерні культурні справи, щоб заткнути ніс ненависної буржуазії.»

На жаль, Ротбард не дійшов до повноцінної апології традиційного суспільства, хоча те, що ідеолог, який на початку 1980-х виступав за дозвіл на аборти і права ЛГБТ, вже за десять років вважав ознакою збереження лібертаріанських цінностей право на молитву в школах та загальний вплив християнства на культуру — було позитивним кроком.

Праве лібертаріанство говорить А, але забуває сказати Б, на відміну від традиціоналізму. Якщо лівий лібертаріанський мейнстрім виродився у прямому сенсі в цирк «блазнів у содомітів» (перефразовуючи відому фразу на церковний лад), то праві лібертаріанці намагаються лікувати розвинений рак пігулками, що явно не є ефективним.

Сьогодні правим силам необхідно збиратись навколо фундаментально правих ідей і відкидати всі компроміси, що не виключає досить широкого трактування наших фундаментальних принципів. Правий рух формату XXI сторіччя повинен поєднати і пост-лібертаріанців, і альтер-націоналістів, і здатних неореакційно мислити релігійних традиціоналістів. Але для початку ми повинні усвідомлювати слабкі сторони компромісних ідеологій та вміти відділяти «мух від котлет». Зокрема і у випадку лібертаріанства.

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах