У кожного з нас є своя Темна Вежа. Філософський аналіз семитомника Стівена Кінга

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах

Серед численних вдалих і не дуже романів та оповідань Стівена Кінга, особливу увагу завжди звертають на семитомник «Темна Вежа», яку сам автор назвав своїм magnum opus, працею життя, його власним «Володарем Перснів». Кінг дав багато інтерв’ю щодо того, як почав працювати над цим романом, що його надихнуло і яку дорогу він змушений був пройти до його завершення – усе це переповідати немає сенсу. У цій короткій статті я маю намір викласти власний герменевтичний аналіз цього семитомника після того, як недавно прочитав його і був дуже задоволений.

Письменників можна поділити на два найзагальніші типи: ті, хто щиро вірять у те, що вони пишуть і тих, хто ні. Творчість – річ дуже складна, вона таїнственна й ірраціональна, стирає тонку грань між нашим матеріальним світом і незвіданим потойбіччям. Одні автори розуміють це, тож із хоробрістю мандрівника кидаються досліджувати ці незвідані терени, при цьому інколи заглиблюючись в них настільки, що втрачають зв’язок із довколишньою реальністю взагалі; інші ж навпаки – сприймають писання, як вигадку. В гіршому разі це для них – робота, розумова діяльність заради отримання шматка хліба, в кращому – самовираження, улюблена справа, але не більше того. Немає тут нічого містичного, фабула розгортається лише у нього в голові і є велика різниця між реальними друзями автора і його персонажами. Де є хоч натяк на змішання цих категорій, відразу з’являється різкий запах шизофренії, а кому ж цього хочеться?

Одні автори свідомо наповнюють свої твори певними глибинними символами та підтекстом, інші вигадують усе з голови. Творчість не терпить шаблонів, кожен підхід унікальний. Але інколи для непосвячених у таємницю покликання письменника виникає чимала загроза – певні сили починають діяти через них без їх відома. В кращому разі це – безособові енерго-інформаційні системи, егрегори. В гіршому – розумні сутності, які жорстоко мстяться тим, хто в них не вірить.

Невідомо, наскільки сам Кінг вірить у те, що пише. В оповіданні «1408» ніби й звучить пересторога від згаданої загрози, показуючи, як дорого обходиться автору книжок про привидів, що сам не бажає вірити в написане ним, залишаючись повним скептиком-раціоналістом екскурс у готельну кімнату, населену чистим злом невідомого походження. З іншого боку – немає переконливих підстав стверджувати містичний досвід американського прозаїка і його особисту зустріч із Роландом, Керрі, Джоном Коффі чи Пеннівайзом. Проте, читаючи «Темну Вежу», уважне око може знайти зашифровану у ній формулу посвячення. Чи намагався сам Кінг укласти її туди (як, приміром, це робив у своїх книгах Толкін) – невідомо. Для нього самого буде ліпше, якщо він знатиме, з чим зіткнувся, інакше доля уже згаданого персонажа Майка Енсліна («1408») буде лише блідою тінню його похмурого майбутнього.

Не переповідаючи сюжет семитомника, звернемо увагу на ряд моментів. У книзі описано в художній формі багато проблем філософії, цінностей, життєвого вибору, гносеології і навіть фізики. Наприклад, теорія мультиверсу, багатоваріантності подій. Чи те, як істота з іншого світу бачитиме явища, цілком звичні для нас і як буде на них реагувати. Обговорюється питання знаків та ритуалів, заторкуються подорожі в часі й телепортація.

Темна Вежа стоїть у центрі Наріжного світу, від якого походять усі інші. Краї його сполучені із Вежею так званими Променями, природа яких точно не описана – чи це потоки енергії, чи символічні шляхи, чи дороги янголыв, ясно тільки, що «все суще служить Променю». І подорож стрільця Роланда до Вежі, в якій і полягає ідея роману – це мандрівка кожного з нас. Стрільцями стають сильні духом особи, які піднімаються над профанною масою – так Джон Кеннеді названий «останнім Стрільцем Америки». На початку існування Наріжного світу був Прим – стан, із якого все почалося, первинний хаос, або радше, інакший порядок, який нам уже не дано зрозуміти, адже ми втратили той спосіб сприйняття дійсності, тому і називаємо первинний стан невпорядкованим. У час Приму світ населяли демони та незрозумілі примари, міфічні істоти були явищем цілком звичним. Згодом Прим відступив і тільки окремі рештки його ще збереглися в темних закапелках.

Наріжний світ у кожної людини свій і Темна Вежа – його есенція. Вона – у найбездоннішій глибині нашого духа. Всякий бачить свій світ із власним горизонтом. Чи пов’язані світи кожного з нас – невідомо, адже довколишня реальність цілком може бути ілюзією, просто так не доведеш, що «ззовні» ти – вже не ти, а лише мозок в акваріумі, під’єднаний до електродів (згадаймо Декартову теорію про «злого демона»). 

Так чи інакше, кожен споглядає свій простір, який із кожним днем збільшується мірою того, як ми просуваємося вперед, накопичуємо знання і досвід, тож Вежа потроху віддаляється (про збільшення цієї відстані згадує в романі Стрілець, на що його друг Едді, витягнутий з нашого світу, вражено відповідає: «Це неможливо, Роланде. Світи не ростуть»). Промені, що сполучають краї із Вежею, найімовірніше означають інтенційні акти, на яких тримаються наші вольові рішення.

Свій Прим був у кожного з нас в дитинстві – коли ми тільки-но прийшли у цей світ, спустилися з небес і ще акліматизовувалися, призвичаюючись до фізичної дійсності, яка, до того ж, гріхом занедужала. Тоді верхній та нижній світ іще не розділилися, ми могли відчувати присутність істот довкола нас, пригадували перебування на небесах, але разом із тим вчилися ходити та їсти з ложки. Так поволі світи розділялися, вищий забувався, тривимірна реальність актуалізовувалася. Прим відступає, але його рештки обов’язково залишаються десь у закутках свідомості й час від часу проявляються – в нічних кошмарах, ірраціональних страхах і переживаннях, несподіваних осяяннях чи безпідставній депресії.

При цьому існують окремі люди з підвищеною сенсорикою, які відчувають приховані аспекти світу, можуть зчитувати інформацію, контактувати з істотами – вони можуть вільно проникати у Прим, не боячись його. Однак, більшість все таки забувають про це явище, Вежа перестає їх цікавити, а Промені, тобто інтенційні акти, сприймаються, як належне, про них навіть особливо не задумуєшся, діючи за інерцією. На певному етапі дорослішання світ кристалізується, стає зрозумілим і дружнім, тож людині починає здаватися, що він буде таким завжди. Так ми вибудовуємо свій Ґілеад. 

У романі Кінга це – головне місто, столиця процвітаючої імперії, тут зосереджене всі добрі та світлі досягнення цивілізації. Інколи власний Ґілеад називають «зоною комфорту». Це – наша вотчина, у ній ми впевнені й почуваємося тут господарями. Збираємо ми і наш власний «Орден Стрільців» – ментальних вартових, які бережуть кордони нашої реальності і не допускають у внутрішній Ґілеад нічого чужого, що порушило б його спокій.

Проте, з часом у кожного трапиться зміна, а якоюсь мірою навіть катастрофа – світ зрушає з місця. Це починається непомітно, але коли маятник розхитується, усе розвалюється просто на очах. Як правило, виростає ця біда з прихованого Приму, який ніби й відступив, та водночас і далі тут, хоч інколи це джерело може походити звідкись із зовні. В житті ми можемо навіть і не збагнути причини цієї зміни і не вловити тонкого моменту її початку – усвідомлюємо що щось не так уже в час виразного «падіння Променів», тоді інтенційні акти руйнуються, що тягне за собою революції, війни й загибель. Це «зрушення світу з місця» неминуче настане в кожного раніше чи пізніше, адже це, як ми побачимо далі, головна умова для подорожі, без якої нічого не має сенсу. Закритий у зоні комфорту обов’язково з часом внутрішньо згниє, людина, що боїться втратити з виду берег нового океану не відшукає.

І ось коли падає сам Ґілеад і немає вже більше де ховатися, можна або загинути разом із ним (як правило це – стареча смерть в депресії та скорботі, без сенсу й мети, в розчаруванні від бездарно втраченого життя з подальшим закопуванням трупа); або ж – стати Роландом. 

Все найкраще в нас, наша квінтесенція, внутрішні цінності, знання та досвід обертається на цього-таки Стрільця, що виступає із руїн Ґілеаду й кидається у безнадійну мандрівку «робити у Вежі капітальний ремонт». Роланд – найкращий Стрілець, син правителя, чоловік честі, навчений всіх премудростей своєї цивілізації. Він не знає ще точно ні конкретної мети, ні як її реалізувати, ні навіть маршруту (адже про Вежу благополучно забули багато століть тому), тож кидається за Волтером, відомим також як Мартен або ж Флеґґ. Це – придворний чаклун Ґілеаду, конфронтація з яким, власне, і підштовхнула молодого Роланда до рішучих дій. Важливо те, що Волтер – прояв Приму, древній демон, частка предвічної пітьми, яка, як ми пам’ятаємо, притаманна була колись давно кожному з нас. В останні роки існування Ґілеаду, коли світ уже зрушив з місця, проте остаточного падіння ще не настало, Волтер спокусив матір Роланда, а її чоловік-правитель не міг нічого з цим вдіяти, адже теж його боявся. Він – представник старої системи, яка існує в нас і не може протистояти Приму. Коли ж пітьма нападає на щось дуже цінне нам, ми спалахуємо і в пориві гніву праведного якась інша частинка кидає їй виклик, хоча на це не наважиться наш основний світогляд (батько, правитель, обличчя системи).

Роланд, не знаючи ні дороги, ні конкретної інформації, мчить за Волтером, «демоном пітьми», «чоловіком у чорному». З цього й починається перша книга: 

«Чоловік у чорному тікав пустелею, а його переслідував Стрілець».

 Пустеля, як місце без життя, область смерті, зона незвіданого, куди вступаєш на свій страх і ризик – яскравий образ у багатьох творах. Неможливо досягнути оази, не перетнувши палаючих пісків, що рясніють прихованими ямами й кишать скорпіонами. Врешті Роланд наздоганяє Волтера, аби дізнатися, чи можна щось змінити і як. Чоловік у чорному – демон не лише в загальноприйнятому значенні слова, але і як daimon – «той, що має знання». Така істота була, за переказами, в Сократа, підказуючи філософу напрям дій. І Волтер відправляє його в астральну подорож, показує видіння про створення світу, розташування планет, веде дорогою історії загибелі попередньої цивілізації та зрушення світу. Від цього всього Стрілець трохи не втрачає глузд, а з трансу виходить старшим на десять років – так завершується перший том.

Те саме робимо й ми, прийнявши рішення йти геть з безнадійно зруйнованого Ґілеаду. Потрібно переслідувати ту пітьму, яка вже давно приховано поселилась у нашій зоні комфорту. Гнатися за нею через безводну пустелю, а догнавши, не відпускати, пропускаючи повз вуха лестощі, домагатися від «даймона» тільки правди. У цих рештках Приму, дитячих мріях і переживаннях – усі потрібні таємниці, проте зустрівши їх у пізнішому віці, дійсно можна збожеволіти. Копирсаючись у собі, можна відшукати більше інформації, ніж у книгах. Ніцше влучно стверджував, що «жодна книга не навчить нас так, як та, яку напишемо ми самі». Твори інших авторів можуть бути тільки підготовкою до найглибшого занурення. Мудрі люди пишуть книги вже після такого падіння у безодню свого духу – якщо вдається повернутися назад і виростити в собі потрібні слова.

Довідавшись все потрібне від «даймона», Роланд знаходить Промінь, слідуючи за яким можна дістатися до Вежі. У його випадку це – промінь Ведмедя та Черепахи. Кожен Промінь сполучає між собою двох істот, які стоять на світових кордонах. Ці двоє належать до сотень символів роману, розібрати їх усі не стане й на цілу книгу. Ведмідь – образ могутності й сили (Роланд на початку), Черепаха – мудрости (він її здобуває, рухаючись уперед). Окрім того у Кінга Черепаха виникає і в інших творах (напр. «Воно»), як втілення першопочатку світу. Під натхненням східної міфології автор згадує про те, що світ існує на панцирі черепахи.

Вибравши Промінь, тобто інтенційний акт, ми прямуємо до Вежі й цьому Променю дійсно служить усе суще, він задає алгоритм наших дій і цьому принципу підпорядковуються наші зусилля. І на цій дорозі нас чекають карколомні пригоди, уявити які ми в спокійному стані не можемо. Дорога не буде прямою, нас постійно відноситиме кудись убік від основної мети, перед нами ставатимуть завдання, що ніби відволікатимуть нас, але насправді наближатимуть до нашої мети – рятувати книжкову крамницю, витягати Джейка з-під коліс, а потім із пащі демона, визволяти село від нашестя роботів-вовків. Це й зрозуміло: адже якщо ці «перешкоди» виникають на шляху Променя, то теж йому підпорядковані. Дорога на гору ніколи не буває рівна і вимощена німецьким асфальтом.

Також на цій дорозі нам трапляються Інші. Найближчих соратників Роланд витягає із нашого світу – в кризовий момент і для себе, і для них. Едді, Сюзанна та Джейк, трішки пізніше – Юк, отець Каллаган і Патрик стають його найкращими друзями, але один по одному гинуть на цій дорозі, тож до брами Вежі Роланд добирається сам. Цікаво те, що всі вони продовжують своє буття, проте вже в інших світах і навіть зберігають відтінок пам’яті про зустріч в минулому (зустріч Едді й Сюзанни в Нью-Йорку після їх смерті в Наріжному світі) – так у наступних втіленнях душа нерідко може віднайти своїх супутників і попри відсутність точної пам’яті мати до них приязні відчуття.

Хто ці Інші? Чи вони існують незалежно від нас, чи так само – конструкти нашої свідомості (якщо припустити, що поза нашою головою реальності немає)? Можливо, ми бачимо узгоджений сон? Точно сказати важко, проте виходимо з того, що є: ми сприймаємо Інших, як феномени, як друзів або ж загрозу. Та з часом вони приречені відійти, бо вхід у Вежу – справа глибоко особиста й інтимна, яку з кимось розділити – неможливо.

Інші імовірність, що ці Інші – якась частинка нас самих. Або в них ми бачимо саме ті риси, які притаманні нам.

У нашому випадку, потрапляючи в ці дивовижні пригоди та перипетії, нам геть не обов’язково кудись їхати. Для зовнішнього спостерігача наше життя не змінюється: ми можемо жити в тому ж будинку, ходити на роботу, спілкуватися з друзями, гуляти в парку, ходити до церкви, час від часу заглядати в кіно чи ресторан, виконувати подружній обов’язок, виховувати дітей чи навіть жити в монастирі. Уся мандрівка здійснюватиметься на езотеричному рівні, буде вона унікальною та нестандартною – Кінг дає лише найзагальнішу формулу, проте заохочує творити власну. Усе в романі – тільки знак, натяк, підказка, які кожен вільний читати по-своєму.

На шляху також зустрічатимуться Двері. Комусь пощастить більше і він знайде справжній портал в інший світ. Це дарує неймовірний досвід, проте не всім варто шукати подібного, адже зовсім не кожен до нього готовий. Найчастіше двері означають певні джерела, з яких ми черпатимемо досвід чи одержимо змогу «витягти» когось із Інших.

Образ вампірів, проти яких бореться Роландова група, вказує нам на таємне світове правління, на систему сильних світу цього, з якою більше чи менше конфліктують усі шукачі власної Вежі. У конспірології існує цілий напрям, який оголошує всіх світових лідерів членами секти чорних магів, що продали душу заради фізичного безсмертя і тепер живляться кров’ю, як носієм внутрішньої духовної енергії людини, тож цілком імовірно, що Кінг запозичує цей сюжет звідти. В романі вампіри і справді мають дуже великий вплив у нашому світі та пов’язані з темними силами Наріжного, володіють фінансами та створюють розгалужену мережу контролю. Часто буває, що лицар духу, який вирушає в езотеричні мандри, прямо або ж частково зустрічає жахливий вплив соціальної системи світу цього, злочинної та несправедливої. Її керівники може і не займаються буквальним пожиранням крови, проте часто роблять усе, щоб випити з підвладних людей дух, творчу та вільну силу, а на того, хто їм противиться, влаштовують полювання.

Після поневірянь деякі з нас таки дійдуть до Вежі, де очікує останнє випробування – остання битва із Багряним Королем. Це – втілення темної сторони, що виглядає старцем, одягненим у червоний плащ – колір гніву і гордині. Можемо пригадати опис диявола зі Святого Писання – червоний дракон, прадавній змій, князь світу цього. Фізично він перебуває всередині Вежі – осерді світу, як Наріжного, так і внутрішніх просторів кожного з нас. У когось цей бій – пряма конфронтація з дияволом, проте це дається не всім, далеко не кожен може витримати подібне. Найчастіше перед Вежею ми зустрічаємо втілення нашого власного гріха, внутрішніх демонів. Важливо також, що Багряний Король користується великою кількістю футуристичної смертельної зброї, яку запускає в Роланда на відстані, не даючи змоги навіть підійти. А, на жаль, технологія сьогодні часто стає знаряддям зла. Проте, Стрільця на той час супроводжує хлопець Патрик, якого той рятує з полону вампіра. Юнак має дивовижну здатність міняти світ творчістю – усе, що він малює відразу реалізовується. Він символізує концентрацію сили думки, яку може розвинути кожен із нас, аби впливати на матерію. Творча сила – властивість Духа, вищої реальності і Патрик, справляючи враження недорікуватого, живе в ній. Він приходить на допомогу Роланду тоді, коли той не може подолати об’єктивну дійсність, внаслідок чого Багряного Короля анігільовує трішки менше, ніж повністю, залишаючи тільки очі.

Піднімаючись сходами до Вежі, Роланд зазнає останньої трансформації – її проходить кожен мандрівник, який добрався до самого осердя свого серця, до центру власної дійсності. Вежа показує нам епізоди з нашого життя з неймовірною яскравістю й чіткістю, дає змогу пережити це ще раз і подивитися по-новому. Це – натяк на «метанойю», зміну способу мислення, що виправляє наші помилки. Вежа лікує Стрільця, а Стрілець – Вежу, і таким чином відновлюється зрушений з місця світ.

І ось на самій верхівці Роланд досягає останньої кімнати де, по ідеї, ховається остаточна таємниця. Люди, які добросовісно подолали семитомник, не зазираючи передчасно на останню сторінку були захоплені чи розчаровані, проте ніхто не залишається байдужим. В глибині душі проникливий читач відчуває, що інакше ця історія закінчитись і не могла, що теж є чи не найважливішим елементом ініціативної формули, викладеній в романі. 

Крізь останні двері Роланда витягує на… першу сторінку першої книги. У нього прокидається пам’ять про те, що вже безкінечність разів проходив він цю дорогу, підіймався сходами Вежі, завмирав із трепетом перед дверима і провалювався на самий початок, втрачаючи пам’ять про все попереднє. У той самий оновлений внаслідок старої подорожі світ, і сам Стрілець уже не точно такий, як колись. Скажімо, до екіпіровки додався ріг короля Артура Ельда, його далекого предка. І кожен із нас, досягаючи головної мети свого життя, повертається до Джерела, до початку і так здобуває свій рай: у вигляді можливості продовжити шлях. 

Сенс буття – у вічній подорожі, рай завжди динамічний, він не може бути статичним. В Православній традиції, на противагу католицькій чи протестантській (а також іудейській та мусульманській), метою життя є не «відкуплення» від гріха й отримання вічного блаженства у певному «райському стані», оновленій землі, де всі просто житимуть і будуть щасливі. А в Обоженні, динамічних стосунків з Творцем, мандрівку небесними сферами. Подібну тему підняли фантасти брати Стругацькі у романі «Приречене місто», де двоє головних героїв вирвалися із загиблого полісу, здійснили стрибок у віру, пішли через пустелю, можливо, на зустріч власній смерті. Вони вижили, мало того, знайшли три «райські оази», куди прибивалися ті, хто так само колись вирушили в останню мандрівку – водонапірна вежа, павільйон і, зрештою, Кришталевий Дім. Останній – це втілення земного раю, де для людини створені всі умови для комфортного та безбідного життя до смерті. «Так, як у Кришталевому Домі було мені добре, раніше не було ніде, та й уже навряд чи буде» – розмірковує Андрій, який також є Стрільцем свого роду. І все одно зі своїм другом вони залишають цей статичний рай, оскільки усвідомлюють, що там приречені на деградацію і повільний розклад. «Ті «нормальні люди», які дійшли до Кришталевого Дому і там лишилися стали такими, що лиця від задниці не відрізниш» – пригадує він. 

Якби в людини була «остаточна мета», абсолютна справа життя, вона стала б нашим найбільшим прокляттям. Ніцше справедливо вважав, що геній, який досяг досконалості, цим руйнує себе. Буддизм, що не визнає особового Творця й стосунків з Ним, вважає коло перевтілень злом та джерелом страждання, а єдиним звільненням із нього – Нірвану, втрату власної особовості, духовне самогубство. Не раз на старості літ впадають в депресію ті, хто всю надію клали на певну справу, адже досягнувши її відчували розчарування і порожнечу, крижаним ножем пронизувало серце питання: що далі? Корона справи – її кінець, тож якби Роланд, урятувавши свій світ став, припустимо, його правителем чи адміністратором, ця корона була б його терновим вінцем. Найдостойнішим завершенням якраз і є продовження подорожі на іншому рівні, в оновленому тілі та з досконалішою метою. Семитомник і не міг би завершитись інакше. Якби Кінг створив йому інший кінець – ці чудові томи стали б макулатурою.

У своєму багатогранному творі Кінг грішить одним: не згадує стосунків зі своїм Творцем. Проте цілком можливо, що на тій фазі свого зростання, де перебуває Роланд, він ще не доріс до цього. Максимум, на що він здатний – зустріти Деміурга, яким виступає сам автор. На певному етапі книги Роланд і його друзі стикаються із самим Кінгом, точніше, з його аватаром у книзі (вийти за межі книги для персонажа було б не просто «реінкарнацією», а переходом на якісно новий рівень буття, зустріччю з реальністю Божественних Ідей, ця тема надто об’ємна навіть для «Темної Вежі»). Проте, автор книги – не Бог, не Абсолютний Творець, не Той, вище за Кого ніщо не може бути подумане чи уявлене. Він – лише платонівський Деміург, архітектор, що бере за взірець вищі ідеї. Напевне, на цьому етапі мандрівки Роланд готовий зустрітися тільки з ним.

Достовірної інформації про можливий містичний досвід Кінґа ми все ще не маємо. Наскільки він вірить у написане? Наскільки серйозно сприймає сам процес писання, як Боголюдську співтворчість? Чи знає, з яким духом комунікує? Чи свідомо вклав лінію посвячення у свій твір, чи це зробили за нього? Багато запитань без відповіді, проте для читачів вона, власне, й не потрібна. Буде досить, якщо ми одержимо радість від прочитання, а також простежимо лінію ініціації, яку зможемо взяти за взірець для власної мандрівки углиб себе, на пошуки Темної Вежі свого серця.


Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах