УКРАЇНО-ВІРМЕНСЬКИЙ СОЮЗ ПРОТИ МОСКОВСЬКО-ОСМАНСЬКОЇ ДИЛЕМИ

Україно-вірменські стосунки останнім часом перетворилися на об’єкт багаточисельних спекуляцій, які переслідують своєю метою максимально погіршити стосунки двох народів. До того ж, погіршити в інтересах цілком конкретних третіх сил.

Зазвичай використовується досить примітивна аргументація, наприклад для анти-вірменської агітації серед українців використовують такі аргументи як членство Вірменії в ОДКБ, неадекватна позиція її політичних еліт в кримському питанні, або об’єктивно існуюча залежність від Росії. Окремим пунктом йде порівняння ситуації в Карабасі з війною на Сході України. Характерно, що палкі «адепти територіальної єдності» чомусь не згадують про проблему турецької окупації Північного Кіпру, яка значно більше нагадує українську ситуацію, ніж вірмено-азербайджанський конфлікт.

Цікаво, що хвалена азербайджанська солідарність з українцями різко скінчилась одразу після перемоги у війні. Вже 8 грудня, під час голосування в ООН щодо посиленої резолюції по Криму, Азербайджан не брав участь у голосуванні. Виявляється, для них питання «непорушності кордонів» зовсім не таке критичне. Я б навіть сказав, зовсім-зовсім не критичне, а якщо уточнити, то на проблему наших кордонів їм наплювати.

Водночас, вірменам нагадують про нібито дружні стосунки України та Азербайджану, або наростаючу залежність України від Туреччини. Зазвичай такого роду пропаганда походить від сил, які вперто не бажають бачити прямого анти-вірменського заколоту Анкари та Москви і продовжують просувати концепцію «російських союзників». Характерно, що така позиція дивовижно нагадує «про-турецькі» сили в Україні, які так само не бачать очевидного російсько-турецького альянсу. Іноді виникає таке враження, що обидві сторони використовують методички одного авторства.

Коли вже мова йде про україно-вірменські стосунки, то варто згадувати позитивні моменти. Українці завжди будуть вдячні Сергію Нігояну за його самопожертву на Майдані в ім’я нашої свободи. При цьому варто не забувати про те, що він був не тільки патріотом України, але й вірменським націоналістом родом з Арцаху, який він ніколи б не погодився віддати чужинцям.

Менш відомою є постать українського націоналіста Миколи Кічмара, якого поховано на військовому цвинтарі Єрлаблур як національного героя Вірменії. Борець за незалежність України та український Крим, куди він спеціально переїхав з рідної Вінниччини. Микола Кічмар підтримав боротьбу вірменів в Арцасі, виступивши за утворення НКР. Для нього це було цілком природним рішенням, адже з боротьби карабаських вірменів фактично розпочався занепад СРСР та визволення поневолених їм націй. Досить дивно було б з націоналістичної точки зору фетешизувати кордони встановлені КПРС.

Водночас існують фундаментальні обставини геополітичного, економічного, військового та культурного характеру, які не просто припускають необхідність україно-вірменського альянсу, але й не залишають йому будь-якої адекватної альтернативи.

Для початку треба звернути увагу на реальність османо-московського альянсу. який є справжнім геополітичним кошмаром і для України, і для Вірменії. Обидві ці сили є загрозою для обох націй навіть в стані конфлікту між собою, але їх союз виводить проблему на інший рівень. Зрозуміло, що залишається певна надія на їх конфлікт, але на даний момент РФ та Туреччина значно більше втратять від конфліктної ситуації, ніж виграють і в обох столицях це чудово розуміють.

Чого прагне Туреччина?

Турки чітко встали на шлях відновлення османського проекту. Власне цього вони особливо і не приховують.

Доба Ердогана знаменує собою відхід від принципів попереднього періоду розвитку Туреччини і народження суспільства та держави абсолютно іншого типу. Справа в тому, що Турецька республіка після реформ Кемаля Ататюрка базувалась на ідеях секуляризації, громадянсько-мовного націоналізму, республіканської форми правління, інтеграції в Західний світ та відмови від імперських амбіцій. Але після приходу до влади Ердогана ситуація різко розгорнулася у протилежному напрямку…

По-перше, було розпочато політику відвертої ісламізації Туреччини. Об’єктивно кажучи, більшість турків була і залишається мусульманами, але протягом останніх десятиріч їм достатньо жорстко нав’язувалися інші стандарти поведінки. Наприклад, офіційно було заборонено носіння хіджабу та іншого традиційного ісламського одягу, під певним тиском перебувала система релігійного виховання, а дискримінація практикуючих мусульман була розповсюдженою практикою. Все це систематично призводило до напруження між більшістю населення та правлячою верхівкою. Більшість підтримувала проісламські сили на виборах, влада відповідала військовими переворотами. Армія відкрито вважалася головним охоронцем принципів секулярної держави.

Християнська святиня — Софійський собор, — рішенням Ердогана тепер офіційно є мечеттю.

Але в останні роки відбулася реісламізація країни. Хіджаб знову дозволено. Ісламські навчальні заклади отримують підтримку держави. Крім того, релігійне виховання знову повернулося до державних шкіл (щоправда, у вигляді факультативу). Керівництво країни відверто заявляє про підтримку ісламських принципів. Це явно підтверджується в культурній політиці.

По-друге, на місце суміші громадянсько-мовного націоналізму та відмови від великодержавності прийшла ідеологія неоосманізму. Націоналізм кемалістського зразка орієнтувався на модерну націю, об’єднану спільною мовою та громадянством. Етнічний фактор при цьому не враховувався. Крім того, ця специфічна форма націоналізму не підтримувала власне турецьких культурних традицій. Навпаки, навіть турецька мова зазнала глибокої реформи, фактично перетворившись на іншу. Принаймні зараз вважається, що сучасним туркам без спеціалізованої освіти важко читати тексти навіть сторічної давнини. Ну а вершиною геополітичних амбіцій досі вважалась інтеграція в ЄС.

Неоосманізм навпаки проголошує боротьбу за відродження традиційної турецької культури. Втім, треба відзначити, що йдеться саме про турецьку культуру османського зразка, а не ісламську культуру «взагалі», як у більшості ісламістів. Доба Османської імперії проголошується своєрідним ідеалом.

Але набагато важливішим аспектом є геополітичний вимір неоосманізму. Йдеться про боротьбу за поступове повернення Османської імперії, але вже на новому рівні розвитку. На місце завоюванням приходить культурна та економічна експансія, хоча амбіції від цього не стають слабшими. 

«Так, ми “нові османи”. Ми змушені займатися сусідніми країнами. І навіть йдемо в Африку. Великі держави спостерігають за цим з розгубленістю»

– заявив А. Давутоглу, міністр закордонних справ Туреччини. 

Цікаво, що в сучасній Туреччині відбулася справжня реабілітація Османської монархії. Більше того, укріплення авторитарної влади президента порівнюють з відновленням султанату як його вороги, так і прихильники.

Характерно, що неоосманізм вдало поєднується з ідеями пантюркізму (хоча на перший погляд, мусив би їм протирічити). Сучасна турецька політика використовує тюркський етнічний націоналізм в одних випадках, позаетнічну ісламську ідею в інших, спадок османського імперського проекту в третіх та кемалістський образ «найсхіднішої з західних країн» в четвертих випадках.

Такі мапи демонструє турецьке телебачення

Пантюркізм є цілком реальною і дієвою політичною ідеологією, яка на відміну від панславізму або схожих проектів європейського походження, вже має реальний вплив на більшість тюркських народів. Не варто забувати, що більшість з них мають досить розмиту національну свідомість, тому мовна й релігійна близькість, в поєднанні з привабливістю Туреччини в економічному та цивілізаційному плані, діють більш ніж успішно. Звісно, деякі народи, наприклад, якути або гагаузи, перебувають, так би мовити, на периферії тюркської спільноти, в силу культурного та релігійного фактору. Але вплив навіть на них є цілком реальним. У випадку народів Середньої Азії або Азербайджану мова взагалі вже йде про пантюркізм як ледь не головний фактор зовнішньої політики.

Неоосманські плани Туреччини при їх максимальній реалізації погано поєднуються з російськими. Вони передбачають перетворення Чорного моря в «турецьке озеро» та приєднання тюркських народів, які складають значну частину населення РФ.

Але треба звернути увагу на два моменти.

По-перше, неоосманський проект погрожує Україні аж ніяк не менше, ніж Росії. При його максимальній реалізації мова йде вже не про Крим, а про Південну Україну в цілому.

По-друге, максимальна реалізація геополітичних амбіцій Туреччини — справа, у кращому разі, середньострокової перспективи (10-20 років). У ближчий до нас період часу актуальними є зовсім інші проблеми. Та за умови їх вирішення, османсько-московський інтерес має значно більше спільних орієнтирів, ніж протиріч.

Які вони мають спільні інтереси?

По-перше, РФ та Туреччина зацікавлені у недопущенні зовнішніх гравців в свою сферу інтересів. Часи, коли турки намагались демонструвати свою лояльність «колективному Заходу» давно минули. Тепер вони радше сприймають будь-які впливи західних партнерів, як, м’яко кажучи, щось небажане. Про позицію «вставшої з колін» путінської Росії і пояснювати нічого не треба.

По-друге, внутрішньополітичний фактор. Навіть, якщо виникне російсько-турецький конфлікт, то жодна зі сторін не буде ставити завданням зміну влади в супротивника. Вони можуть змагатись за сфери впливу, але не намагатимуться втручатись у зовнішні справи. З цієї точки зору і Путіну, і Ердогану простіше мати справи між собою, ніж з «західними партнерами», які не припиняють спроб впливати на їх внутрішню політику навіть в умовах свого ослаблення.

Третій момент — це китайський фактор. З одного боку і Москва, і Анкара зацікавлені в збереженні максимально добрих стосунків з КНР. Ердоган пішов навіть на фактину зраду уйгурів – східних тюрок, приречених китайськими комуністами на поневолення та геноцид. Все заради збереження співпраці з Пекіном. Але китайські апетити залишаються незмінними і для підтримки балансу і турки, і росіяни потребують сильного партнера, разом з яким вони здатні будут стримувати Китай, у першу чергу — у Середній Азії.

Четвертий — це об’єктивна потреба у союзнику для обох країн. Які втягнуті в протистояння з сильнішими ворогами або, принаймні, конкурентами. Туреччина вимушена протистояти коаліції монархій Перської затоки (крім дружнього до неї Катару), Єгипту та Франко-Грецької коаліції (яка користується підтримкою основної частини ЄС). Все це на фоні найгірших стосунків з США за весь період після 1945 року. Кожен з перерахованих граців сам по собі сильніше за неї. Не набагато краще ситуація і в РФ. Отже потреба в союзниках природньо мусила б підштовхувати Путіна та Ердогана до взаєморозуміння, навіть якби їх протиріччя були б серйозніше.

Таким чином, ми можемо бачити пряму зацікавленість РФ та Туреччини в координації дій на широкому просторі — від Киргизії до Лівії, як мінімум.

Але що це означає для Вірменії та України?

Для Вірменії це означає максимально негативний варіант «російсько-турецької дилеми», тобто вибору між загрозою геноциду з боку турок та окупацією з боку Росії. Але особливий трагізм ситуації надає той факт, що російська влада ніякої гарантії захисту не дає. Більш того, якщо вірменська державність сприймається Москвою негативно, то Вірменія як національно-територіальна реальність сприймається нею, у кращому разі, байдуже. Отже, росіяни завжди принесуть вірменів у жертву своєму порозумінню з турками.

Більш того, найяскравішим прикладом реальності та міцності московсько-османського альянсу є взаємопрозуміння за питанням «туранського коридору» та контролю над Сюніком – Південною Вірменією.

Найкрупнішим успіхом Туреччини та Азербайджану в останній війні стало не захоплення більшої частини Карабаху, а примус Вірменії до розблокування транспортного сполучення між ними та виходу Туреччини на тюркську Середню Азію. Безпосередній контроль над цим надважливим транспортним коридором турки охоче віддають Росії. Які від реалізації цього проекту отримують свої надприбутки.

Фактичне встановлення чужинського контролю над Сюніком стоїть за крок від його повної втрати, що означатиме неможливість існування Вірменії як незалежної держави взагалі.

«Сюнік є хребтом нашої батьківщини, без якого Вірменія не може існувати» — абсолютно вірно зазначав видатний ідеолог та практик вірменського націоналізму Гарегін Нжде (Нждег) ще сторіччя тому. Сучасні геополітичні реалії лише підтверджують його позицію.

Вірменський націоналіст Гарегін Нжде

Ситуація наскільки загрозлива, що постає питання: фортецею чи пасткою для свого народу стане Вірменія у випадку реалізації московсько-османських планів?

Примарний вибір між загрозою геноциду з османського боку та прямою окупацією з боку москвинського є, насправді, відсутністю вибору. У випадку втрати суверенітету, Вірменія не представлятиме для РФ ніякого інтересу в якості регіону їхньої імперії. Напряму окупована Вірменія приречена на соціально-економічний занепад та депопуляцію у найкоротші строки. Особисто я дав би не більше одного покоління. І це у випадку, якщо територію не буде розміняно з тією самою Туреччиною і процес занепаду відбуватиметься, так би мовити, природним шляхом.

Єдина альтернатива для Вірменії — це вихід з під російського впливу. Будь-який інший варіант означатиме, у кращому разі, поступове зникнення як національно-територіальної одиниці. У гіршому разі — всі відбудеться за зразком російсько-турецьких домовленостей доби московської та карської угод 1921 року.

Для України ситуація не набагато краща. Хоча наші розміри та геополітичні позиції дають нам суттєву фору.

Сам факт того, що Росія погодила і підтримала турецьку присутність на Південному Кавказі є однозначним свідченням того, що вона розгортає свої сили в іншому напрямку. Точніше сказати — на Захід, де в неї єдиний ворог проти, якого вона здатна розгорнути активні дії – Україна.

Звісно цьому можуть передувати різноманітні маневри, на кшталт прямої анексії Білорусі (хоча даний варіант є для них на цьому етапі не потрібним й не бажаним). Але у підсумку всі сили зараз розгортаються проти нас.

Туреччина зараз вдає «надійного партнера» та «потенційного захисника» України. Але неозброєним оком ми можемо бачити, що найбільш вірогідним сценарієм буде дзеркальне повторення вірмено-азербайджанського конфлікту, де в ролі російських «союзників» будуть турки.

У випадку потенційного масштабного конфлікту з Росією — ніхто за нас воювати не буде, як і в 2014 році, крім нечисельних іноземних добровольців. ЄС — це структура, яка коливається між імпотентністю та прямою про-російськістю. США охоплені політичною кризою і внутрішнім протистоянням. Скільки б Байден не називав Путіна вбивцею, до реального вирішального втручання у конфлікт на нашому боці не дійде. Великобританія може надати суттєвішу підтримку, але воювати не буде точно. Між іншим, як раз британський вплив може спробувати нейтралізувати Туреччина, якщо вважатиме, що це їй вигідно.

На цьому фоні турки ніби-то виглядають як країна, яка потенційно може надати нам підтримку до прямої участі у конфлікті включно. Але чи вигідно їм буде реально розривати стосунки з Росією, якщо можна зіграти з нею в дві руки?

Військово-технічна співпраця завжди ставить покупця в залежність від продавця, який майже завжди продає не стільки сам продукт, але й його обслуговування. Особливо, якщо мова йде про високотехнологічне озброєння.

Питання навіть не в тому, що «байрактари», навколо яких влаштовані пропагандистські «пляски з бубном», це не найкращий продукт на ринку. І навіть не в тому що Україна може легко розвинути власні аналоги. Проблема в тому, що у вирішальний момент ми виявимо себе у прямій залежності від «союзників», які легко зможуть нас зрадити.

Не треба дивуватися, якщо завтра виявиться, що «байрактари» і «іскандери» схожі між собою не тільки екзотичною для європейського вуха назвою.

У разі масштабної військової поразки України, Туреччина легко може розіграти з себе лояльного «миротворця», якому Росія «змушена буде уступити». Після чого те, що залишиться від нашої країни, попаде у повну залежність від Анкари. Якщо для Криму ще не прийшов час, чом би не обмежитись Одесою, Миколаєвом та Херсоном? Тим більше, якщо ти контролюватимеш їх не в якості загарбника, а «миротворця».

Окремою темою є економічний аспект україно-турецької співпраці.

Ще наприкінці 2020 року українські підприємці закликали до максимальної обережності у стосунках з турецькими «партнерами».

«Ми як українські виробники і роботодавці стурбовані тим, що бажання отримати політичні вигоди від підписання угоди про ЗВТ з Туреччиною може взяти гору над торговими і економічними інтересами нашої держави і кожного українця. Адже не лише імпорт з Туреччини стане дешевшим по деяким позиціям. Українці можуть втратити робочі місця, а країна – вітчизняні виробництва та надходження до бюджету. А також перспективу розвитку»,

— підкреслив Голова Ради Федерації роботодавців України Дмитро Олійник. 

Зараз відбувається масштабна експансія турецького бізнесу в Україну. Було б непогано, якби це нейтралізувало російські впливи, але мова йде саме про витіснення турками українців. Можна уявити, який масштаб це може набути у разі гіпотетичної військової поразки та попадання України в пряму військово-політичну залежність від Туреччини.

Загалом, ми повинні чітко усвідомлювати, що Україна не може дотримуватись політики «орієнтацій» на країни, які перебувають з нами в одному регіоні. Ми приречені на протистояння з турками не в силу нашого бажання, а в силу географії. Якщо Україна не намагається домінувати в Чорноморському регіоні, вона автоматично перетворюється в об’єкт експансії. Ми не можемо бути навіть молодшим партнером, бо в силу розмірів ми вигідніші як предмет розподілу, ніж як цілісна держава.

І Україна, і Вірменія приречені на катастрофу, якщо не проводитимуть максимально незалежну й активну політику, яка штовхає їх до союзу.

Як виглядатиме союз України та Вірменії?

Україна приречена до здійснення активної зовнішньої політики на Кавказі. У нас просто немає вибору в силу нашого геополітичного розташування. Якщо ми не впливаємо на Кавказ, то Кавказ використовують для того, щоб впливати на нас.

«Кавказ — надія України в її експансії на Південь, але й Україна — це надія тих, хто змагають до об’єднання Кавказу. Лишень в інтересі України лежить одність Кавказу, цієї греблі, що з неї стелиться поміст аж до Перської затоки. Бо уже від Дону, від Кубані, від Кавказу промовляють до України прадавні голоси Ассирії й Ірану, Арабії, Монголії й Китаю.» 

— цілком вірно наполягав найвидатніший український геополітик Юрій Липа.

Україна без Кавказа балансує на межі геополітичної катастрофи. Україна з Кавказом автоматично перетворюється в наддержаву як мінімум загальноєвразійського значення.

Юрій Липа наполягав на необхідності єднання Кавказу та його плідної співпраці з українцями. Намагаючись проаналізувати перспективи цього геополітичного проекту, він систематизував місцеві народи, поділивши їх на чотири умовні групи: європейських колоністів, автохтонів, місцевих індоєвропейців (до якої він відносить вірменів) та тюрок.

 «…Друга група — це первісні кавказькі племена, автохтони Кавказу (грузини, кабардинці, хевсури і т. д. — разом понад 30 мовних груп)… …які заселяють дві стратегічно найважніші території Кавказу: Грузію і Північний Кавказ та виявили в останнім чвертьстолітті найбільше розуміння для ідеї одності Кавказу. Третя група, що її творять іранські племена, як вірмени, осетини й курди. Складається вона з елементів байдужих до ідеї одності Кавказу. Вартість цих вірмен і курдів полягає на їх ненависті до Туреччини: занадто довго і систематично вирізували їх братів фанатичні турки.

Зате дуже туркофільською є четверта група, що її творять головне азербайджанські тюрки… …Мусульмани-азербайджанці з’явилися на Закавказзі досить пізно і утвердилися там у XII—XIII столітті. В останньому чвертьстолітті вони почували себе більше зв’язаними з тюрками і монголами Туркестану, Ірану і Туреччини, як із прастарим Кавказом. Вони ж зрадили справу одності Кавказу — в 1919-1921 роках. Зрадили, маючи надмірну віру в силу пантуранської утопії і забагато сподіваючись від Англії, що кокетувала ту утопію.»

Цікаво, що концептуальне бачення цього розподілу не застаріло.

Дійсно, найбільше ентузіазму щодо суто кавказьких проектів висловлює Грузія та анти-московськи сили гірських народів. Вони ж найкращим чином знаходять спільну мову з українцями.

Азербайджанці ж вважають себе частиною тюркського світу, який має власні інтереси, які явно виходять за межі Кавказу.

Ердоган та президент Азербайджану Алієв

Вірменія займає складнішу позицію.

З одного боку? серце й голова Вірменії — це Вірменське Нагір’я і вірменська нація глибоко пов’язана з Кавказом. З іншого — вірменська етносфера значно ширше, тому природньо, що вірменська свідомість мислить категоріями більшими, ніж суто кавказьки.

На відміну від азербайджанів, вірмени усвідомлюють себе не просто частиною більшої одиниці (тюркської спільноти в азербайджанському випадку), а самостійним суб’єктом, до природної сфери впливу якого відноситься весь Близький Схід. Не варто забувати і про вплив на вірменську свідомість «Спюрка» (вірменської діаспори).

Вірменський фактор в реалізації українських геополітичних планів є складнішим для опрацювання, ніж суто кавказький, але незрівнянно перспективніший в ширшому геополітичному вимірі.

Але вірменське питання не може бути адекватно вирішене без деокупації Західної Вірменії.

Сучасна Вірменія — це лише невелика частина Вірменії в повному розумінні цього слова. І мова не йде про смутно обґрунтовані історичні претензії. Ще сто років тому, незважаючи на катастрофу вірменського геноциду, ситуація була абсолютно іншою.

10 серпня 1920 був підписаний Севрський мирний договір між султанської Туреччиною з одного боку, і Антантою з союзними країнами — з іншого. Відповідно до умов цього договору, Туреччина визнавала Вірменію як «вільну і незалежну державу». Туреччина і Вірменія погоджувалися підкоритися президенту США Вудро Вільсону з арбітражу кордонів в межах вилайетов Ван, Бітліс, Ерзрум і Трапезунд і прийняти його умови щодо доступу Вірменії до Чорного моря.

Вірменія перетворювалась в державу майже втричі більшу за площею, ніж сучасна та, що особливо важливо, чорноморську. Мова йшла про країну з якісно більшими можливостями, яка була просто приречена на суттєвий вплив в регіоні. Більш того, в силу християнського віросповідання, Вірменія перетворювалась на природного лідера християн Близького Сходу.

Лише шляхом сумісних дій більшовицької Росії та кемалістської Туреччини, «Вільсонівську Вірменію» було знищено. Це був акт насильства в чистому вигляді, який вдалось безкарно реалізувати лише через пасивну позицію втомлених першою світовою війною великих держав. Тим не менше, ніяких підстав вважати те, що відбулося, законним  — немає.

«Вільсонівська» Вірменія

Ось що про це пише Ара Папян в збірнику статей «Айренатірутюн. Право на Батьківщину»:

«Арбітражне рішення є остаточним і обов’язковим для виконання. Воно не має тимчасового обмеження, і його статус не залежить від подальшої долі рішення. Міжнародне право, зокрема, 81- а стаття Гаазької конвенції (1907 р.), в якій було узагальнено і зафіксований статус арбітражних рішень, взагалі не передбачає скасування рішення. Відповідно до міжнародного права, сторони, погоджуючись представити свій спір на арбітражне рішення, раз і назавжди приймають, що будь-яке рішення арбітра буде обов’язково для виконання з їх боку. Відмова однієї із сторін від виконання арбітражу не впливає на дійсність рішення. Таким чином, оскільки арбітражний позов був представлений не тільки з боку Вірменії і Туреччини, але і 16 інших країн, отже рішення обов’язково для всіх позивачів, якими на даний момент є наступні країни: Сполучене Королівство, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Індія, Пакистан, Бангладеш, Франція, Італія, Японія, Бельгія, Греція, Польща, Португалія, Румунія, Чехія, Словаччина, Сербія, Хорватія, Словенія, Боснія і Герцеговина, Македонія і Чорногорія. Воно обов’язково також для арбітра — Сполучених Штатів, оскільки будь-яка офіційна позиція президента США є позицією країни, і кроки, передбачені арбітражем, обов’язкові для виконання. Вірменія як країна — член ООН може за допомогою Міжнародного суду ООН (на основі підпунктів А і Б пункту 2 статті 36 Статуту Міжнародного суду) засвідчити достовірність арбітражного рішення Вільсона і цим відновити свій титул на територію, надану Вірменії арбітражним рішенням.»

Найголовніше, що в даному випадку мова йде не про літеру міжнародного права, а про реальну потребу в створенні повноцінної вірменської державності. Спюрк (діаспора) складає більш ніж дві третини світового вірменства. Водночас, сама сучасна Республіка Вірменія фактично не придатна до повноцінного самостійного існування в таких кордонах.

Важливим є це питання для України. Її реалізація як великої держави не є можливою без максимального підсилення свого впливу на Кавказі. Водночас, варто зауважити, що саме існування України буде під загрозою, якщо не буде забезпечено її вплив в регіоні. Навіть суто географічно наше розташування ідеально підходить для початку експансії, але майже не можливе для організації тривалої оборони.

Український вплив на Кавказі ніколи не буде можливим без визволення Вірменії від москвинського панування. З іншого боку, ми приречені на протистояння з Туреччиною суто в силу геополітичних факторів, навіть без врахування її альянсу з Москвою.

Ані турецький, ані російський вплив не є прийнятним для України на Кавказі. Абсолютно ідентична ситуація з Вірменією, за тією різницею, що в їх випадку мова йде про пряму загрозу існуванню навіть в національно-територіальному форматі, а не про державність.

Реалізація проекту Великої Вірменії якісно змінює ситуацію, перетворюючи вірменську державу зі слабшого союзника, який вимагатиме перманентної підтримки, на потужного партнера, що відкриє Україні шлях на Близький Схід.

Звісно, це справа стратегічної перспективи, але сумісну боротьбу проти московсько-османського альянсу необхідно розпочинати вже зараз, оскільки єдиною альтернативою є не просто геополітична поразка, а катастрофа, що веде до загибелі.

Крім того, не варто недооцінювати сумісну потужність України (другої за розміром країни Європи з ідеальним геополітичним розташуванням), спюрка (ледь не найвпливовішої діаспори в світі) та багаточисельних світових гравців, зацікавлених в перезавантаженні регіону всупереч інтересам Москви та Туреччини.

Україна не може існувати якщо не буде великодержавною.

Великодержавна Україна неможлива без впливу на Кавказі.

Вплив на Кавказі не є можливим без союзу з вірменами.

Стабільний союз з вірменами можливий лише в перспективі утворення Великої Вірменії.

Якщо вам сподобався цей матеріал – ви можете поширити його в соцмережах